Category Archives

33 Articles

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2018-06-02 – Жовтоводський пробіг (13,3 км) – 53:05

 

Під час останнього візиту в Україну мені навіть вдалося прийняту участь у пробігу який проводився в Жовтих Водах.

 

Пробіг цей проводиться вже в 33-й раз і я у далекі 90-ті в ньому вже приймав участь. І тому було приємно пробігтися знову через багато років :)

І хоча пробіг цей має назву всеукраїнського невелика кількість учасників (цього року на старт вийшло близько 250 людей) робить його таким маленьким і майже сімейним після всіх тих масових стартів в яких ми приймали участь в США.

 

Виходячи на старт я взагалі не ставив перед собою ніяких цілей крім як добігти. А у підсумку задоволений результатом. Боявся що сонце буде пекти – так воно і було, проте не так погано було щоб це аж сильно заважало. Коротше усе добре пройшло і розписувати тут нема чого.

 

Посилання:

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2018 – Подорож в Україну

Отже ми щойно повернулися з двонедільної подорожі в Україну, а якщо зовсім правильно казати то з подорожі в Жовті Води. Так усе у нас було сплановано що ми весь час провели в Жовтих Водах та його околицях відвідуючи родичів переважно.

Ще я спромігся прийняти участь у пробігу про що напишу трохи згодом. Але крім того пробігу власе весь час у нас було більш-менш розписано і навіть не вдалося з’їздити в Дніпро де теж було з ким побачитися. Та і в Києві не вдалося зовсім провести часу крім як у пересадках з літака на потяг і навпаки.

Про саму подорож нема чого майже і писати… Можна трошки про Жовті Води.

Що було помінтно мені це те що місто повільно вмирає. Видно це по тому що людей в ньому ще менше ніж з моїх останніх відвідин, машини практично відсутні на вулицях. А ввечері на так званому Бродвеї (зараз це називається Бульвар Свободи) темрява і порожнеча. А ще на початку 2000-х там було великою проблемою знайти не зайняту лавочку.

Багато різних причин. Місто у совєцькі часи існувало щоб забезпечувати робочу силу СхідГЗК, та вже не існуючих заводів де проектували та виготовляли електроніку для совєцької зброї (ракети там різні та інше). Зараз ГЗК теж доживає схоже останні дні. Також не допомогає закриття інституту що хоч якось притягував молодіж у місто. Ну і звісно і школяри і їх батьки навіть не планують лишатися після випуску у місті.

Звісно є люди у місті які намагаються щось робити і їх зусилля викликають у мене повагу. Але я не надто вірю що всі ці зусилля приведуть до чогось іншого ніж уповільнення неминучого кінця. Хоча хто знає… Може я помиляюся і процес якщо не піде в інший бік то хоча б зупиниться.

Знайдуться і ті хто вважає що усе навпаки покращується, але я навіть не буду намагатися сперечатися з цього приводу. З усіма без винятку з ким я спілкувався говорили про те що вони або вже виїхали з міста (а то і з України), або вже в процесі виїзду, або чекають що поки обставини зміняться і теж будуть їхати.

Ну і на цьому у мене власне все. Чесно кажучи не знав що конкретно написати і таке не пойми що і про що і вийшло, вибачайте.

 

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Трейл Forth of July

Олена десь прочитала про цей трейл що наче на ньому рано починається весна і можна побачити багато квіточок. Власне весь трейл туди і назад має трохи більше 20 км довжини та нормальний підйом (і відповідно спуск у зворотній бік) що доволі нормально для одного дня.

 

В сам похід ми визбиралися 25-го березня. Добиратися до трейлу від нас десь приблизно 2.5 години машиною, через засніжений гірський перевал де все ще можна кататися на лижах і потім у приємне курортне містечко у німецькому стилі під назвою Лівенворс.

 

Коли ми вже були близько до початку трейлу на дорозі було доволі багато снігу і навіть брили льоду. От заради таких моментів я дуже щасливий що маю Subaru Forester і страшенно своєю машиною задоволений.

Коротше приїхали ми на початок трейлу, взулися, накинули рюкзаки і вирушили в дорогу. Доріжка не круто, але постійно йду у гору, з’являється трошки сніжку що ще не потанув. З часом снігові плями все більші і більші. І ось вже плями не засніженої землі серед снігу. А далі пішов сам сніг з під якого іноді видно вершини придавлених ним дерев та якісь кущики.

 

Доріжка зникла, але там хтось один перед нами пройшов і ми слідували цим слідам. Сліди йшли в гору зиґзаґом і я перевіряв своїм новим навігатором Garmin Oregon 750t – схоже той хто йшов тут до нас дуже добре знав дорогу і слідував її контурам навіть коли нічого під снігом не видно.

В якийсь момент сніг вже вкривав все навколо, а кут підйому ставав все крутішим. Вже було трошки страшнувато йти – якщо послизнутися то можна дуже круто полетіти вниз багато десятків метрів. Не знаю який там точно був кут, але у багатьох випадках здавалося що було крутіше за 45 градусів.

 

І таки в один момент я послизнувся і поїхав вниз. Вдалося зачепитися однією ногою яка була глибоко в снігу і далі на спині роблячи сходинки ногами я обережно видерався назад на доріжку. Проблема в тому що в такий момент лежиш на крутому схилі мерзлого снігу з якого не стирчить жодної травинки. І можна просто зірватися вниз. Ну та як би там не було я нарешті через якийсь час вибрався назад в “колію” і ми вирішили йти назад. Олені в цей час снігу було вже вище коліна.

Ми не дійшли найвищої точки трейлу пару сотень метрів, а по довжині зробили лише половину дистанції. Тим не менше це було правильне рішення – занадто ризиковано було продовжувати.

 

Йти назад теж було не надто легко – весь час з гори що важко для м’яз ніг.

І ось через 5 годин ми вже біля машини і оскільки закінчили ми на годин 5 раніше ніж розраховували то поїхали у Лівенворс щоб поїсти німецьких сосисок. Ну і додому потім :)

Наша подорож на Garmin Connect – https://connect.garmin.com/modern/activity/2579756255 і на Strava – https://www.strava.com/activities/1472362291.

Усі світлини з цього та інших наших хайків за 2018-й рік – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyk4EoN9nIOTBMnzbr-A.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Перший раз у Сан Дієго

За всі 10 років що ми в США нарешті спроміглися відвідати це велике місто на самому кордоні з Мексикою.

 

Була і нагода – наші знайомі друзі живуть там вже деякий час, а ми не бачилися дуже давно. Але оскільки вони свідомо в інтернеті не світяться то про них ми згадувати не будемо і їхні фото теж показувати не будемо.

 

Були ми там у лютому, але як видно на фото було в Сан Дієго в цей час доволі тепло. Якби не сильний і холодний вітер що час від часу примушував одягати куртки то в одних шортах і футболці там саме те що треба.

 

І хоча місто сильно на півдні та ще і на березі океану рятує його від шаленої спеки холодна течія що підходить близько до берегу.

Взагалі дорогі райони та містечка що складають місто знаходяться на пагорбах близько до океану – тут і берег, і рослинність, і не так спекотно. А якісь 10 км вглиб континенту і вже все навколо плавиться без прохолодного вітру.

 

Біля міста розташовано велику військово-морську базу, можна навіть спостерігати гігантські кораблі у заливі.

 

Є тут і маяк у місці в якому вперше на цьому березі висадилися іспанці. Є і купа інших історичних та усяких різних музеїв та місць.

А в сам маяк можна зайти і подивитися на побут людей ще якісь 100 років тому.

 

Звісно є і пляжі як у самому місті так і у містечках навколо. Не знаю як там літом, але зимою купатися в океані було б дуже холодно. Тому ми в воду і не лізли.

 

Одне з найвідоміших туристичних місць Сан Дієго це парк водяних тварюк SeaWorld. У парк можна йти на цілий день – там крім акваріумів ще проходять шоу з різними тваринами. Лише раджу глянути на розклад виступів зарані і скласти собі програму бо інакше можна усе не встигнути (от ми не встигли усі виступи подивитися).

 

Але тим не менше те що побачили нам сподобалося. Виступи морських котиків, косатки, та і просто акваріуми з рибами, черепахами та іншими гадами цікаві. Не кажучи вже про дельфінів, пінгвінів та інших видр.

 

Власне все що можна сказати про цей парк – як раптом будете в Сан Дієго то завітайте туди :)

 

А ще ми відвідали історичну частину міста в якій зараз розміщено магазинчики і кафешки: вироби зі шкіри, кава, вироби з глини і таке інше.

 

Окремо варто зауважити військовий корабель-музей який почав служити у Другу Світову, а свою останню місію виконав у 1991-му році. З нього злітали винищувачі та бомбардувальники щемити Хусейна.

 

Сам корабель тричі перебудовували і модернізовували, а зараз по ньому бродять натовпи туристів.

Тут можна подивитися в яких умовах (дуже спартанських) живуть моряки, офіцери (трошечки краще), кімнати управління різними загонами, кімнати нарад, командні пункти, …

 

Що ще цікаво так це літаки і гелікоптери різного призначення і різних років виставлені на палубах.

 

І тут же стоять тенти де вже старі пілоти хто насправді служили на цьому кораблі розказують про деталі та складнощі зльоту і посадки та інші технічні моменти. Біля них є великі екрани де все що вони пояснюють можна побачити на документальних кадрах.

 

А ще нам вдалося знайти час і трошки поганяти на рентованих гірських байках у дуже зручному для цього парку біля якого і живуть наші знайомі. Було і де розігнатися, було що подивитися і були складні (як для нас) технічні моменти, але не занадто.

 

Коротше поганяли з задоволенням.

 

На цьому у мене все :)

 

Усі світлини з подорожі тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyk4E1xOCRDzQsLIECKA.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2017-12 – Танзанія. Нгоронгоро

Ну що ж, остання частина нашої подорожі і на цьому завершимо про Танзанію.

Усі попередні записи можна знайти тут – http://blog.golovatyi.info/category/memoirs/memoirs-on-traveling/танзанія/.

 

Долина Нгоронгоро яка є територією консервації (тобто там дозволено жити місцевим племенам і вони навіть можуть тримати невеличких тварин) знаходить у калдері. Калдерою називають вже не діюче “сопло” вулкана, але в даному випадку усе навіть складніше.

 

Справа у тому що сама ця долина була сотні тисяч років тому великою горою, а ще до того діючим вулканом. Але в якийсь момент прошарок менш щільного матеріалу на глибині провалився під вагою гори і так і утворилася долина. А через те що вона оточена колом менших вулканів її і стали називати калдерою.

 

Долина щільно населена усім розмаїттям місцевого життя і по кількох прокладених нею дорогах катають туристів як ми які на все це дивляться і невпинно фотографують.

 

Ніч напередодні ми провели у палатках на спеціальній стоянці на якій ночувало ще мабуть з пару сотень туристів. А вранці ми усі рушили в сторону калдери для чого спочатку піднялися на перевал, а потім спустилися вниз.

 

Візуально долина (яка виявилася неймовірно пласкою) знаходиться метрів на 200 нижче за стіну що її оточує по колу.

 

Від Тарангірі долину відрізняє те що тут майже нема дерев і усе видно дуже далеко. І саме завдяки цьому ми і змогли спостерігати левів коли вони йшли вкладатися спати.

 

Треба сказати що леви активні вночі, а день проводять уві сні у затінку. А усі ті красиві кадри та відео полювання знімаються рано вранці. Ми наших левів побачили десь о годині 10-й ранку що було незвично пізно для них і вони йшли ігноруючи усе на світі щоб заховатися у затінку невеличної посадки.

 

На відео в кінці цього запису навіть можна побачити як один з левів ліниво обпісяв одну з туристичних машин :)

 

Ну і звісно оскільки полювання відбувається вночі коли ніхто з туристів та навіть гідів не може бути у парку то його ніхто не бачить.

 

Крім левів яких усі були щасливі бачити в долині повно зебр, слонів, буйволів. Також вдалося побачити шлюбні танці та ритуал у страусів. А ще були гієни, лисиці та різноманітні птахи.

 

Навіть вдалося здаля (у бінокль) побачити носорогів пару разів. Але вони були так далеко що ні сфотографувати ні зняти на відео не вийшло нічого.

 

Справа у тому що носороги це такі нетерпимі і агресивні тварини що не хочуть бути близько до будь-якого, а якщо хтось і наближається то атакують його.

 

А ще мені дуже сильно сподобалися дикі кабани. Вони такі прикольні, так смішно і по діловому бігають. А їх поросята взагалі такі миленькі, мі-мі-мі.

 

І ще тут нам вдалося зблизька побачити бегемотів які переважно спали у багнюці що доходила їм до очей, але іноді робили пару кроків, а молодші навіть гралися одне з одним.

 

Бегемоти настільки забагнючують розтовченою ногами мулякою та своїми какашками ставки у яких живуть що води в них насправді і нема. Проте у цій багнюці водиться риба яка якраз екскременти бегемотів і споживає.

 

Ну і ще пару світлин:

 

І відео:

 

Усі світлини з нашої подорожі у Танзанію тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykvdFi75ED9MCRVolcQ.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2017-12 – Танзанія. Озеро Маньяра

Продовжимо…

 

Після того як ми провели день і ніч у Тарангірі (повторюся що рекомендую провести там більше ніж один день) нашу невеличку групку повезли до озера Маньяру.

 

Дорога проходила грунтовою дорогою через крихітні поселення масаїв де ми вдосталь надивилися на крихітні хатки, рисові поля та худих і дрібних корів та кіз.

 

Що ще цікавого так це довжелезна смуга гір яку добре видно з космосу і яка утворилася зіткненням двох тектонічних плит одна з яких і стала горами накривши іншу 2 мільйони роки тому. Цілком можливо що на глибині кількох кілометрів під цими горами лежить кількаметровий шар діамантів…

 

Озеро відоме в першу чергу своїми фламінго і ми навіть якусь кількість їх бачили (кілька сотень). Але це все ж таки сезон засухи, озеро зміліло до калюж і фламінго в цей час тут не так багато.

 

Крім фламінго у цій місцині водиться доволі багато бабуїнів які живуть і подорожують групами по кілька десятків штук.

 

Ще в лісі водяться якісь гігантські пітони які в такий час сплять кільцями на деревах і ми їх так і не побачили. Та і взагалі кажуть їх побачити важко доки такий не звалиться на тебе з гори.

 

Ну і звісно всюдисутні зебри, жирафи, буйволи та інші тварини що ми їх вже бачили вдосталь. Але місцина біля озера більш пустельна ніж у парку і великих тварин тут помітно менше.

 

Тож якщо сенс вашого життя не в тому щоб побачити багато-пребагато фламінго то рекомендую заощадити цей день і краще провести його у Тарангірі.

 

Ну і відео звісно:

 

Усі світлини з нашої подорожі тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykvdFi75ED9MCRVolcQ.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2017-12 – Танзанія. Квіти Кіліманджаро

 

Далі будуть світлини квіток (і не лише квіток) які Олена помітила по дорозі на Кіліманджаро.

 

Я, зізнаюся чесно, подібні штуки не помічаю взагалі і не звертаю на них уваги. А Олені цікаво :)

 

Ну ось і весь текст на цьому…

 

Усі світлини з нашої подорожі можна подивитися тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykvdFi75ED9MCRVolcQ. Там і розміри більші і якість мабуть краща.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2017-12 – Танзанія. Тарангіре

Національний парк Тарангіре не такий відомий як інший національний парк Танзанії – Серенгеті. Відомість Серенгеті пов’язано в першу чергу з тим що там більш пласка і пустельна місцевість і присутня велика кількість великих кішок (левів, чіт, леопардів). В той час як Тарангіре є домівкою для сотень (і я не перебільшую) слонів. Але також у парку багато іншого дикого життя. Взагалі якщо ви збираєтеся відвідати цей парк раптом коли то дуже сильно раджу провести там більше одного дня – там є що подивитися.

 

Дістатися до парку від Моші (міста поблизу Кіліманджаро та міжнародного аеропорту) у нас заняло трохи більше 4 годин, ось тут можна почитати і подивитися відео про дороги Танзанії – 2017-12 – Танзанія. Загальні враження.

 

Перше що помічаєш коли бачиш диких тварин парку – дуже багато зебр. Зебри навколо, зебри всюди, зебри гуляють великими стадами. А друга річ яка також доволі неочікувана – усі тварини перемішані і пасуться одне біля одного. Звісно антилопи ходять з антилопами, буйволи з буйволами, але коли вони починають жувати траву то поступово перемішуються між собою і взагалі цим не переймаються.

 

Нам попався дуже хороший гід який детально розповідав про усе: про тварин, про масаїв, про геологію та географію, про різні випадки які ставалися у минулому. До того ж він відповідав на будь-які наші питання і взагалі ми лишилися ним дуже задоволені. І більшість того що я буду писати далі ґрунтується саме на тому що він нам розповів.

 

Одразу поясню що в подібних турах виходити з машин туристам заборонено взагалі. Захотілося в туалет – або шукай вихід, або терпи. Більше того – машинам з туристами можна їздити лише певними маршрутами. Звісно на стоянках де туристи ночують у палатках і є де захищені клітками кухні можна пересуватися своїми ногами. Але навіть на стоянках не можна викидати сміття і взагалі що привезено з собою те усе треба вивозити назад.

 

У минулому були випадки коли туристи платали хабаря гіду і їх водили кудись пішки. Але такі порушення закінчуються смертю часто – ті ж слони нападають і затоптують щоб захистити свою малечу. А бігають вони набагато швидше за людей, особливо якщо по піску чи воді, або у гірку… І з часом стати гідом стало так складно і покарання стали такими жорсткими що (за словами нашого гіда) ніхто з них не погодиться ні на що подібне. Особливо враховуючи що гіди заробляють набагато більше за середню зарплатню в країні.

 

Звісно в подібні парки приїздять і міліонери. За словами нашого гіда той же Біл Гейтс буває в національних парках Танзанії доволі часто. Але вони мають свої маршрути і свої готелі. Так, наприклад, є доволі комфортні невеличкі готелі прямо в глибині парку (площа парку складає майже 3000 квадратних кілометрів) де ніч коштуватиме від $1500.

І також діють спеціальні правила для знімальних груп. Вони, по-перше, платять дуже великі гроші. А крім того вони мають возити з собою не просто гідів, а рейнджерів. Рейнджери це такі супер-круті спеціалісти які можуть пересуватися парком за власним бажанням і робити там що вважають за необхідне. І знімальні групи мають виконувати всі їх вказівки. Звісно у фільмах BBC ви цього не бачите.

 

Парки Танзанії є абсолютно дикими в тому сенсі що за тваринами тут ніхто не доглядає: їх не поять, не підкормлюють, не лікують, не вирощують малих у спеціальних закладах щоб потім випустити на волю. Тут дике життя розвивається так як мало б без втручання родини і поранені тварини гинуть, засуха вбиває багато тварин. І звісно не можна і туристам ні годувати ні навіть торкатися (та вони і не дадуться) тварин.

 

Про слонів ми дізналися що вони утворюють групки до 10 тварин в кожній. Очолює групу великий старий самець. Бувають такі великі що могли б переступити нашу машину. Ми таких великих не бачили, але гід нам показував фото які він робив з деякими попередніми групами. Також у групі кілька самиць і 2-3 маленьких слоники. Також є пара “підлітків” на порозі дорослішання. Так от коли підлітки стають все старшими у них прокидається агресія і вони починають все частіше битися між собою. В якийсь момент це так дістає групу що їх виганяють і тоді вони вештаються десь самі по собі нападаючи на таких же. І ось вони ростуть, набирають ваги і досвіду і через кілька років стають готовими очолити свою групу. А старий самець якого заміняє молодший йде собі жити на самоті. При цьому велетенські старі самці взагалі усамітнюються і дуже дратуються навіть коли хтось йде в їх бік. Таких можна побачити лише дуже здалеку і як правило вони йдуть від тебе.

 

Так от ті групки слоні насправді знаходяться не надто далеко одна від одної і можна усіх слонів парку уявити як довгу смугу з точок-груп. Відстань між групами складає від кількох десятків до кількох сотень метрів. Таким чином вони дають простір одне одному. Особливо цікаво було дивитися як групи ходили пити воду у великій калюжі – поки одна група там бовтається інша стоїть метрів за 50. І хвилин через 10 починають сердитися і кричати – виходьте давайте, нам теж води хочеться!

 

Не менш цікавим виявилося життя антилоп. У них виявляється самець веде таке напружене і нервове життя що на чолі стада з самих самочок та малечі жодне з самці не затримується більше пари місяців і потім помирає від виснаження. При цьому він втрачає більше половини своєї ваги. По кілька разів на день йому доводиться відбивати атаки претендентів і колись він програє. А ті самці що ще не мають свого стада живить разом і проводять дні за тим що б’ються одне з одним. При цьому самця який втратив стадо жодна група молодих самців не приймає назад і він навіть якщо не помре від виснаження то буде вбитий великою кішкою дуже швидко – бо він сам і нема кому для нього дивитися по сторонах поки він пасеться.

 

Іноді коли самці антилоп б’ються їх роги сплітаються так що розчепитися вони вже не можуть і це означає смерть для обох з них. Іноді навіть можна побачити коли виснажений самець тягне у себе на рогах труп супротивника. Але у більшості випадків такі гинуть від левів чи леопардів дуже швидко, буквально за лічені години.

 

І ще дуже багато цікавого ми почули про кожну з місцевих тварин. Кажу ж – нам поталанило з гідом який добре і цікаво усе розказував. Жирафи виявляється так само люблять спостерігати за людьми як і люди за ними. І коли ви бачите жирафа то він спішить заховатися і починає потім розглядати вас зі схованки. Іншими словами жираф якого ви бачити робить виключно те що дивиться на вас :)

Буйволи хоча і травоїдні, але регулярно намагаються відігнати левів від їх кошенят щоб затоптувати малечу насмерть.

Лелеки які на зиму прилітають сюди в тому числі з України тут виявляється живуть великими групами і красиво обсідають дерева.

А сама небезпечна тварина це виявляється медоїд – вони дуже агресивні, можуть при своїх 10 кг атакувати навіть слона, не кажучи вже навіть про левів. У них товста шкіра, не смачне м’ясо. І при цьому у них самих такі сильні щелепи що вони не те що шкуру прокусують – вони кістки трощать тим же левам. І тому їх усі уникають коли помічають. Добре що медоїди не великі хижаки і не полюють на тих же тварин що і леви.

 

Ви спитаєте чи бачили ми левів і леопардів? Ні, не бачили, хоча вони є. Справа у тому що як ви бачите на фото рельєф у парку не плаский і до того ж багато дерев. І леви тут ховаються дуже добре. До того ж вони полюють вночі, або дуже раннього ранку, а весь день сплять. Хоча вночі в палатках ми чули як гарчав лев десь далеко.

А леопарда взагалі побачити не можливо навіть якщо знаєш де він. Наш гід розказував історії коли леопарда помітили на дереві біля табору, він зістрибнув вниз і пропав. І скільки навіть гіди не вдивлялися не бачили його взагалі – зник і все. Звісно він просто сидів на місці і чекав нагоди. І дійсно – хвилин через 10 людина яку залишили спостерігати за деревом помітила рух точно там куди зістрибнув леопард. Він просто сидів на місці у траві і чекав.

 

Кілька років тому у парку був нещасний випадок. Група помітила леопарда на дереві, той зістрибнув і зник. Його ніхто вже не бачив, більше того – машина проїхала якусь дистанцію, пройшло 15 хвилин і дитина захотіла в туалет. Мати висунула її частково з вікна і тут прямо з під вікна на неї стрибнув леопард. Він весь час йшов у траві поруч з машиною і його ніхто не бачив. Я не перебільшую – навіть здоровенного жирава сіро-помаранчового кольору не видно коли він стане між дерев і розрізнити його можна лише якщо точно знати куди дивитися. А леопардів не бачать у траві ні гіди, ні навіть масаї.

 

Ще варто згадати про муху Це-це. Час від часу можна бачити вздовж дороги розвішані великі чорно-сині знаки. Це місця де живуть мухи і зупинятися там не варто. Муха кусає дуже сильно і прокусює рубашку чи футболку без проблем, джинси захищають нормально. Їх рекомендується змахувати до того як вкусила, замість вбивати.

На щастя уряд Танзанії успішно бореться з малярією і останні кілька років випадків зараження не було. А ще якісь років 10 тому наш гід підхоплював її як мінімум двічі на рік саме через укуси мух.

 

На цьому поки закінчимо, але пости про Танзанію ще будуть…

Усі світлини з нашої подорожі тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykvdFi75ED9MCRVolcQ.

Ну і відео в якому приблизно те ж саме:

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2017-12-Танзанія. Кіліманджаро

Спробую розказати про нашу спробу зійти на Кіліманджаро.

 

На Кілі, як називають її місцеві, веде кілька маршрутів. Ми сходили тим що називається Марангу – він є найкоротшими і навіть має назву “Кока-кола” маршрут. Простота чи складність тут доволі суперечливі оскільки визначаються тим наскільки круті підйоми доводиться долати. І виходить так що на “простому” маршруті підйом в гору займає 3 дні, спуск – 2 дні. І при цьому набір висоти такий самий як на “складному” маршруті що займає 8, або більше днів. Для себе я так вважаю що насправді “складним” маршрутом мені було б йти легше – підйоми там крутіші, але за день проходять менш і висоту набирають повільніше – це дозволило б мені краще акліматизуватися… можливо.

 

Почали ми з того що виїхали з туристичного міста Моші де жили в готелі і за годину дісталися Воріт Мвека – місця звідки і починається сходження. Ще якийсь час почекали доки наші портери пройдуть інструктаж, поки отримаємо дозволи і все таке інше. Дозволи потрібні тому що уся гора та всі маршрути по ній проходять по території національного парку і знаходитися без гідів там не можна.

 

Ну і от вже після обіду першого дня і ми нарешті виходимо. Перший простий відносно перехід (хоча весь час трохи вгору) складає усього 8 кілометрів і займає приблизно 3.5 години. Весь перехід проходить через джунглі де крім буйної рослинності ми ще спостерігаємо різноманітних мавп що скачуть деревами, водопади та мостики. Усе дуже живописно і не надто складно.

 

Перша ночівля відбувається в таборі Мандара (Mandara Hut) на висоті 2700 метрів. Ніхто з нас ще нічого не відчуває. Розміщуємося в хатинках (там є матраси, спимо на них у спальниках), вечеряємо і лягаємо спати. Взагалі ніяких проблем перший день не викликав.

 

З ранку другого дня виходимо спочатку подивитися дуже старий кратер вулкану якому приблизно мільйон років, а потім звертаємо на стрежку до наступного табору. Доволі швидко дерева стають все нижчими, а потім взагалі перетворюються на кущі. Стає прохолодніше, але ще не холодно. Проте сонце пече дуже сильно і всі з нас туристів отримали опіки рук та шиї і потім довго та красиво облазили клаптями шкіри. Коли ми спитали гіда чому нас не попередили він подивився на свою темну шкіру і сказав нам що у нього таких проблем жодного разу ще не було :)

 

Цього дня ми йдемо маже 8 годин і долаємо приблизно 14 кілометрів. В другій половині дня починає відчуватися втома швидше ніж звичайно – це наслідок висоти на яку ми вже зайшли та нестачі кисню. Мені взагалі під кінець дня стало доволі нелегко йти і останні пару сотень метрів до табору я йшов без перебільшення з останніх сил.

 

Я от досі не знаю чи то так висота почала діяти, чи простуда трапилася. Підозри на простуду тому що починаючи з цієї ночі і доки не спустилися вниз у мене боліло горло, було боляче ковтати, постійно тік ніс і вночі була висока температура та всі наступні 3 дні боліла сильно голова. Я приймав Тайленол, він допомагав на якийсь час, а потім все верталося знову.

 

Як би там не було ми нарешті зупинилися в таборі Хоромбо (Horombo Hut) на висоті 3700 метрів, повечеряли і лягли спати. Вже на такій висоті не лише я через свою хворобу, але і інші теж спали дуже погано. Прокидаєшся кожні 30 хвилин через те що стрибає вгору пульс і починаєш задихатися, заспокоюєш себе ще пів-години і намагаєшся заснути і знову прокидаєшся і так усю ніч…

 

Третій день було присвячено акліматизації. Ми вийшли у невеличкий похід до Зебра Каміня – це доволі унікальний камінь з білих та чорних смуг. На відміну від усіх інших каменів з прошарками заліза що стали рудими та чорними цей чомусь “поржавів” у білий колір. Нам сказали що дуже багато туристів сюди йдуть в тому числі щоб побачити цей камінь серед усього іншого.

 

На висоті табору вже по суті починається пустеля де мало що росте, а тварин нема взагалі – лише якісь випадкові птахи та страшенно жирні миші в кухнях/столових табору. А з самого табору відкривається чудовий вид на те що з першого погляду може здатися чи то туманом чи озером,  а насправді є хмарами. Так, цей табір вже знаходиться вище ніж літають літаки місцевого призначення.

 

Весь перехід третього дня був близько 7 км і повернулися назад в табір після невеличкого підйому до каменя. Цього дня я почував себе краще і навіть зрадів що зможу можливо дійти весь маршрут. Але вночі знову стало погано :(

 

Четвертий день і ніч мали б стати нашим сходженням, але не сталося. День пішов на те щоб дійти до наступного табору. І йти було все важче і важче і це відчувалося кожні кілька сот метрів. Останні метрів 400 до табору ми долали майже годину. Нас прийшла підтримати частина команди носіїв, поїли нас чаєм, навіть забрали більшість речей з наших рюкзаків. Втома насправді дуже сильна і кожні пару десятків метрів треба зупинятися щоб відхекатися, але то не саме страшне. У мене чи то через простуду чи через висотну хворобу почала так боліти голова що здавалося вона зараз просто вибухне.

 

Коли ми нарешті прийшли в табір Кібо (Kibo Hut) то це вже була висота 4700 метрів і до нього ми подолали 9 км витративши на це 7 годин. Дорога йшла через натуральну пустелю яка до того ж ще й дуже холодна, але з яскравим сонцем від якого не захищають навіть хмари – бо ми вже вище хмар.

 

В таборі стоїть пара бараків поділених на кімнати в яких щільненько у два яруси стоять ліжка за матрасами. Ми мали б спати (з перервою на їжу) там до півночі, а потім вийти у 6-годинний перехід до вершини. Це роблять для того щоб вийти на вершину вранці і за пару хвилин тікати звідти щоб сонце не спалило залишки шкіри і щоб холод не відморозив пальці рук та ніг. І те і інше трапляється регулярно.

 

В таборі я не міг спати через те що мене у прямому сенсі трусило від холоду і навіть весь одяг та спальний мішок на мінусову температуру не допомагали. А коли я виходив на вулицю в туалет чи зігрітися то було важко навіть прямо йти і голова просто розривалася. Порадився з Оленою і вирішили йти назад. Я побоявся що за ніч мені стане гірше (а воно б гарантовано стало) і мені все одно доведеться йти назад, але вже в гіршому стані і у темряві.

 

Ну і власне на цьому наше сходження закінчилося – ми пішли назад коли ще було видно, а повернулися в Хоромбо вже у суцільній темряві. Там попадали на матраси навіть без вечері і заснули від втоми.

 

Оскільки вранці я все ще почував себе погано то ми вирішили не чекати повернення групи і йти назад. І зійшли вниз майже до самих Воріт.

 

А двоє інших учасників нашої групи дійшли таки на вершину (5800 метрів) і розказували що буквально через 300 метрів підйому від табору люди почали блювати (нас про це попереджали), втрачати свідомість та деякі повертати назад. Проте ці двоє дійшли до вершини, зробили пару фоток і пішли вниз. При цьому обпекли страшенно обличчя і заробили страшенну діарею (теж спричинена гірською хворобою).

 

На нашу команду з 4 людей працювали 2 гіди, повар, офіціант (він також поїв нас чаєм в дорозі та носив нам теплу воду щоб умитися вранці і ввечері) та 7 носіїв. І відповідно чайові треба давати кожному з них окремо (носіям усім разом) – це стане вам додатково у приблизно 20% вартості походу.

 

Що стосується їжі то як це не дивно вранці і ввечері нам до чаю/кави давали попкорн зроблений на сковорідці. А з нормальної їжі були рідкі каші (щось типу манки), суп, смажена куриця, варені овочі, сосиски, млинці або яйця. І багато хлібу та печива які ніхто з нас переважно не їв.

 

Ну от якось так. З одного боку я радий що ми це спробували, а з іншого розстроєний що не зайшли на вершину. З одного боку хочу краще підготуватися і спробувати знову за кілька років, а з іншого пригадую перельоти туди і назад (2017-12-Танзанія. Переліт) і думаю що краще щось інше зроблю і поїду в інше місце на глобусі.

 

Ну і головне – чи варто туди їхати і для чого туди лізти взагалі? Якщо вам не достатньо того що Кіліманджаро є найвищою горою Африки то збільшити цінність подорожі можна додавши до неї кілька днів сафарі (що ми і зробили) – багатство та буйство дикої природи однозначно будуть цікаві. Якщо ж вас цікавить лише сходження на гору і ви вже бували на високих горах то може сходження того і не варте. Особливо якщо враховувати тривалість та вартість поїздки у Танзанію.

 

Ну і окремо Олена просила мене написати яка вона молодець, тому пишу – так, Олена молодець, дійшла зі мною туди і назад і може навіть змогла б зійти на вершину, але не захотіла без мене.

 

 

 

Ну і ось вам ще й відео. Змісту в ньому ніякого особливого нема, просто хотілося знімати, а потім сяк-так як вмію зліпив у один відео-ролік: