В Андах Патагонії, досяжні лише човном з містечка Пуерто Ріо Транквілло знаходяться мармурові печери. Це твори над якими більше 6 тисяч років працювала природа виточуюючі з мармуру (змішаного з іншими породами) хвилями печери та колони що тримають масивні скелі та каміння.

І на цьому в принципі розповідь можна і припиняти. Хіба що сказати що уся подорож займає 1.5-2 години з яких хвилин 15-20 човен добирається в одну сторону.

Вода в озері дуже холодна і схоже що в ній ніхто через низьку температуру не живе і не росте – дуже чиста і прозора так що у печерах добре видно дно.

 

Про нашу відпустку довжиною в тиждень яку ми провели в Чілі я планую писати короткими постами в кожному з яких буду розкривати одну якусь тему. Подивимося як вийде.

Отже дороги.

В Чілі за твердженнями деяких одна з найкрасивіших доріг у світі – траса №7. Для такої малонаселеної країни кількість і якість доріг просто вражаюча. Там де догори асфальтовані (на тій же сьомій трасі це сотні кілометрів) покриття дуже високої якості. Якби ще було більше однієї смуги в кожну сторону можна було б подумати що десь в США чи Канаді їдеш.

А там де асфальтової догори ще нема грунтовки теж дуже хороші (краще ніж більшість асфальту в Україні за моїми спогадами). Хоча вже на грунтовці є і ями, але і по них можна їхати під 100 км на годину доволі безпечно.

Бувають і зовсім погані ділянки, але це як правило там де дорогу часто засипає зсувами, або сама вона пливе вниз. Ну і звісно колеса теж є де пробити, ось, наприклад – https://www.facebook.com/inna.mimimi/posts/1995116743835459.

При цьому дороги будують і ремонтують. Враховуючи кількість людей (повторюся що їх дуже мало) пару разів за день можна зустріти ремонтні бригади. Не знаю чи так це, але здається дорожні працівники не бідують і виглядають задоволеними.

До того ж на цих дорогах майже відсутній рух транспорту. Якщо не заїздити у містечка то можна за увесь день зустріти машин 20-30.

Машини переважно повнопривідні великі “джипи” – тойоти, мазди, форди, хюндаї. Хоча зустрічаються і китайці.

А відео я знімав на GoPro HERO Session витягнутою з вікна рукою – бо я тормоз і не подумав перед подорожжю купити держалку до камери яку можна було б закріпити на селфі-палці. І в тій глушині звісно нічого подібного купити було не можна.

 

Завжди було цікаво поводити одну з велетенських машин що їх не так вже і рідко можна зустріти на американських дорогах. І ось під час останньої нашої поїздки на Гаваї ми взяли на прокат Nissan Armada. Ми власне і не планували таку здорову машину брати, але нам її в прокаті запропонували за ту ж ціну що і звичайного розміру машину (видно у них було замало звичайних в наявності) і ми подумали що чому б і ні.

Згодом з’ясувалося що ми зробили правильний вибір – на цій машині з її великими і широкими колесами та великим кліренсом у нас не було ніяких проблем добиратися до дикого пляжу дуже-дуже поганою дорогою через лавове поле. А ще у цю машину легко було закинути два велосипеди не знімаючи з них колес і ще лишалося місце для сумок.

 

В цілому моє враження від машини таке – усе що не зроблено в ній дуже добре зроблено дуже погано. Наприклад радіо – заплутаний інтерфейс, безліч кнопок на панелі і екран на якому показано не пойми що. Знайти і зберегти радіостанції ми так і не змогли і просто махнули рукою. Ну і так в усіх не надто суттєвих дрібницях.

Як на мене то машина розганяється і гальмує повільніше ніж хотілося б, наче якусь затримку зробили спеціально. А Олені так не здалося і для неї машина себе вела саме так як вона очікувала. Власне мені все управління здалося трошки ватним – відгук був доволі повільний на усі дії. Зробити “ривок” теж не вийде миттєво. Тим не менш враховуючи розміри машина зовсім не відчувалася як танк і дуже пристойно вела себе на поворотах та парковці. Та і до габаритів звикли дуже швидко.

 

Всередині три ряди сидінь два з яких можна скласти так що 3 людини середнього зросту зможуть лежати без проблем. Передні сидіння мають відкидні підлокітники. Повно місця для окулярів, чашок/термосів і такого іншого.

В цілому машина скоріше сподобалася ніж не сподобалася, але сенс мати таку є лише якщо ви подорожуєте або великою компанією (8 людей розміститься всередині спокійно), або везете багато речей, або десь перетинаєте складні ділянки. Та і ціна від 50 тисяч доларів не виглядає захмарною за подібну машину. Лише треба враховувати що середній розхід пального у неї 16 миль на галон (майже 15 літрів на 100 км).

Попередні частини:

 

Ну що ж, цього разу про спортивну складову нашого відпочинку на Гаваях.

Бути у славетній Коні і не спробувати побігати, покататися чи поплавати там де це роблять найсильніші тріатлети планети було б якось зовсім не правильно, а ми навість спробували зробити усі три види :)

 

Біг

Якщо бути чесним то за всі дні відпочинку ми побігали лише один раз. Та і то там кілометрів 8 може набралося і все.

Я вже раніше згадував що тут дуже пече сонце і вже о 8-й ранку стає тепло як вдень. А об 11-й вже занадто спекотно шкірі через те саме сонце.

І хоча більшість доріг тут пласкі я якихось страшних перепадів висот нема проте нема і краєвидів крім як лавової пустелі з обох боків дороги (це там де біжать учасники Iron Man), ніякого затінку і взагалі мало чим можна себе розважити та на що відволікатися під час бігу.

Головна порада – крем від сонця до, після та впродовж бігу.

 

Велосипед

Ось це вже було цікавіше. Спочатку ми з Оленою вибрали маршрут де був хоч якийсь підйом, а дорога, хоча і дуже вузенька йшла звивами і на ній був затінок від дерев.

Але якщо говорити про маршрут того ж таки Iron Man то там дорога перші 90 км ледь помітно йде вгору, а потім назад. До того ж дорога та майже не має поворотів і геть не має ні краєвидів ні затінку. Тому так само життєво просто важливо постійно мазатися кремом від сонця.

Варто сказати що велодоріжки як такі тут практично відсутні, але на швидкісних трасах та дорогах є дуже широка обочина – така широка що іноді навіть ширша за смугу для машин. А там де узбіччя нема то там можна їхати по дорозі і машини мають зважати на це.

Що стосується вітру то якщо їхати вздовж океану то варто очікувати на не надто сильний боковий вітер, але особливою проблемою це не має бути – сонце та нудьга є набагато більшими складнощами.

 

Сам я потім покатався ще на другий день перед тим як повернути велосипед у прокат. Ми брати Trek Madone 4.7 мені ($45 на день) та Felt F5 ($40) Олені. “На день” означає забрати після обіду попереднього дня, а повернути до обіду наступного дня. Тому теоретично можна було кататися 3 дні.

Ми з собою повезли шоломи, педалі та вело-туфлі. Ну і звісно вело-одяг різний, окуляри, пляшки. Насправді велопрокат це дуже зручна штука і будемо так і надалі робити в місцях в які будемо їхати хоча б на кілька днів.

На цій дорозі про яку я все згадую постійно є велосипедисти і бігуни яким або так само цікаво просто подолати фрагмент траси, або які готуються до майбутніх змагань.

 

Плавання

Ну і звісно ми не могли не спробувати поплавати там де тріатлети стартують Iron Man і де виходять з води на берег – на затоці у самому центрі міста.

 

Якщо ви ніколи не плавали у океані то вам треба знати 2 основні речі: постійні хвилі і у кілька разів солоніша ніж морська вода (порівнюю з Чорним Морем).

У воду можна зайти з берега – є малесенький пляжик, можна і з пірса стрибнути. У воді так само є постійно плавці яким цікаво спробувати саме цю затоку і саме цю воду.

 

Якщо плануєте самі плавати довгу дистанцію то дуже рекомендую яскравий поплавок прив’язати до ноги (зараз такі продаються для пловців) та яскраву шапочку. А ще краще мати у супроводі когось на дошці чи каяку.

Саме у цій затоці вода прозора і не дивлячись на кількість людей та човнів дуже добре видно рибок та корали на дні.

І як тільки ми почали пливти так одразу і зрозуміли що хвилі будуть проблемою. Причому пливти проти них виявилося легше. Воно кидає вгору-вниз, попереду нічого не видно за наступною хвилею крім самої цієї хвилі… та навіть людей за кілька метрів вже не видно за хвилями. Тому вчиться драфтити якщо ще не вмієте – це буде дуже суттєва економія на плаванні. І через те що постійно почуваєш оці хитання вгору-вниз просування вперед геть не відчувається і виникає враження як у вісні коли біжиш, а не рухаєшся, тільки тут з плавання. Дуже сильно вибиває з себе – треба заспокоїтися, не витрачати більше ніж необхідно сил і продовжувати спокійно і рівномірно працювати ігноруючи почуття відсутності швидкості.

 

Але коли я повернувся пливти назад то стало набагато гірше – тепер мене не просто піднімало-опускало, а прямо таки катало як на качелях. І дуже швидко мене почало вже нудити. А там і до паніки не далеко… І знову – зосередженість та концентрація на одній цілі допомогає подолати цей стан.

Проте з води я вийшов знесилений усього після 1 км плавання і зайняло кілька хвилин щоб прийти до тями хоч якось. Тому готуватися до такого запливу варто дуже серйозно десь в подібних “океанських” умовах.

Перша частина – 2017-02 – ГАВАЇ, ЧАСТИНА 1

 

Ну що ж, продовжимо…

 

Наземні тварини

Не дивлячись на те що острів як я писав можна вважати доволі пустельним все ж таки на ньому та навколо є деяка живність. Перше що ми помітили це дикі кури (мабуть це вони фазанами називаються). Спочатку ми подумали що то чиїсь, але чому ж вони так далеко від будь-якого житла і чому їх багато навколо? Потім зрозуміли що то дикі тварини. Пробували фотографувати, але з машини хороших фоток так і не вийшло.

Розмірами вони менші за свійських, але дуже схожі. Півні принаймні о 6-й ранку починають навколо волати як звичайні :)

 

Також одного разу коли каталися на велосипеді і зупинилися перепочити помітили дику свиню. Вона дуже невеличка, коротша за свійську і уся одноманітного темно-сірого кольору. Нам потім сказали що їх насправді багато і що вони наносять шкоду садочкам та фермам і є спеціальні служби винищувачі свиней які зачищають від них територію.

Причому вони такі непомітні що ми ту одну на фоні дерев ледь бачили, а на фото так її взагалі не видно.

 

Ще тут є дикі кози. Живуть невеличкими родинами (2-3 козенята, мама, тато). Дуже на вигляд акуратні, маленькі і від них зовсім не смердить. Такі що хоч зараз на виставку – коричневі, сірі.

 

Морські тварини

А ще тут звісно є морські тварини. В один з днів ми поїхали рано вранці на дикий пляж, дорогу до нього було закрито до 9 ранку (ми приїхали в 6) і пробігши якісь 2.5 км ми мали нагоду прогулятися абсолютно вільними від людей пляжами. Але головне що на одному з них ми побачили двох тюленів що спали на пісочку. Трошки їх пофотали і пішли далі.

А потім вже побачили ще одного тюленя навколо якого науковці вже виставили заборчик щоб його люди не турбували. Вони нам і сказали що на усіх Гаваях лишилося лише 4 тюлені і їх старанно охороняють. Ну а ми їх розповіли про тих двох що бачили раніше і вони побігли і їх охороняти :)

 

Ми собі сіли на березі дивитися на океан, аж тут на нас з нього почав кричати (в прямому сенсі – роззявляв загрозливо рота і орав на нас) четвертий тюлень. А потім попер на нас з води. Ми трохи відійшли щоб показати що не хочемо конфлікту, а він після того продовжував плавати вздовж берега туди-назад і патрулювати території. Нажаль цього четвертого ми не придумали сфоткати, а потім було вже піздно :(

Ось так нам поталанило побачити усіх гавайських тюленів.

 

В інший день ми поїхали плавати з дельфінами. Вийшли у океан на невеличкому човнику, знайшли де кружляють дельфіни і почали плавати над ними. Гавайські дельфіни менші за флоридських (до 1.5 метри) і геть не приручаються, тому єдина нагода їх побачити це саме з океану.

А ще ми дізналися що ці дельфіни полюють усю ніч, а потім пливуть у теплішу воду до берега спати. Там вони вимикають половину мозку (що також означає що у них вимикається одне око і локатор) і у такому стані плавають по великому колу. Навіть у такому стані вони занадто швидкі щоб ганятися за ними, до того ж вони дуже чутливі і коли наближаєшся до них до швидко зникають. Але якщо вести себе на поверхні спокійно і не удавати з себе Майкла Фелпса то можна побачити як вони пропливають прямо під тобою і кожні 200-300 метрів йдуть на гору щоб ковтнути повітря. Деякі навіть при цьому роблять стрибки у повітрі.

 

А ще там були малесенькі дельфінчики поруч з мамами :) Шкода тільки що дельфіни теж вимирають і якщо колись їх у зграях було по кілька сотень то зараз це десятки.

 

Також доволі багато різноманітної і яскравої риби. Особливо красиво якщо плавати там де мілкіше і є корали. Чорні, жовті, сині. прозорі, … Але майже всі корали вже мертві і вся ця красота швидко зникає теж :(

 

Також нам вдалося побачити черепах що спали на сонці – їх теж старанно охороняють.

 

Чекайте на продовження…

Кілька років тому ми вже бували на Гаваях, але того разу то був острів Мауі, а зараз – Великий Острів (Big Island), або Кона.

І далі трошки розкажу про усяке різне…

 

Перельот

Політ з Сіела на Кону в одну сторону тривє близько 7 годин, назад – 6 годин. Прямого рейса на Кону нема, тому треба робити пересадку або на Мауі, або в Гонолулу.

 

Перевозить компанія Hawaiian у яких доволі страндартні за комфортністю сидяння в літаках та їжа, але які пожлобилися на відео. Ми вирішили що не будемо купувати фільми за $9, а безкоштовно вони нічого не показували, тож беріть з собою книги, планшетки, лептопи і таке інше щоб себе розважати.

З самих літаків нічого не видно – внизу одноманітний океан часто закритий хмарами. Лише між островами можна зловити мить коли видно берег.

Що стосується ціни треба розраховувати на щось в районі $1200 на людину  на двох туди і назад.

 

Big Island або Кона

Сам Великий Острів на відміну від інших островів дуже слабо заселений. Тобто людей тут живе багато, але і розміри острова значні у порівнянні з іншими островами. І щоб усе на ньому побачити їхати сюди треба на кілька тижнів. Думаю об’їхати весь острів по колу машиною займе точно не менше доби.

 

Сам острів у більшості є неродючим полем застиглої лави по якому прокладено дороги та зустрічаються рідкі клаптики ферм та рослинності.

Острів знаменитий в тому числі найвідомішим тріатлоном Iron Man на який мріють потрапити усі тріатлети колись (про нашу спортивну активність напишу згодом). Крім масивного вулкану на півдні (в ньому до речі досі булькає лава на яку можна подивитися з гелікоптера) та джунглів на сході більшість острова пласка.

Пляжів тут небагато, а ті що є дуже сильно забито людьми. Та навіть цивілізовані пляжі мають не чистий пісок і здоровенне каміння у воді і на пляжах тут зустрічається постійно. Чистеньких рівненьких і неглибоких пляжів тут нема – за цим треба їхати на Мауї.

 

Що ж стосується диких пляжів то до них треба їхати якось чималенькою машиною (ми рентували Nissan Armada, про машину згодом), або пробиратися лавовими полями.

Ось ці лавові поля це щось на зразок… уявіть собі товстелезний шар асфальту який старанно покришили і перемішали, а кожен край кожного камінчика загострили. Порізатися об таке каміння дуже легко просто торкнувишись його, а якщо кине на такий хвилями то можна дуже серйозно зтекти кров’ю. На полях нічого не росте – за кілька сот років на них лише почала з’являтися рослинність, а там де люди намагаються щось вирощувати там усе старанно вкривають гноєм і стружками. Хоча там де таки щось росте усе дуже пишне на яскраве.

 

Погода

Погода взимку (це був лютий місяць) дуже тепла – доходила до +30 за Цельсієм. Це наче не так і погано, але сонце пече надзвичайно сильно і яскраво і займатися якоюсь фізичною активністю вже в 11 ранку надзвичайно складно. Доводиться ховатися у приміщенні до 3 дня. Проте темнішати починає в 5:30 і вже через пів-години нічого геть не видно.

До того ж небо майже постійно чисте, а як з’являються з океану якісь хмаринки то їх швидко відносить вітром.

Мені сказали що влітку насправді не набагато жаркіше, лише вологість підвищено трохи.

 

Океан

Знову ж таки на відміну від Мауї океан тут доволі неспокійний і на пляжах навіть зустрічаються доволі серйозні хвилі. Тому їхати на цей острів щоб повідмокати у воді не варто. До того ж дно круто йде вниз усього за кілька кроків і ви або стоїте по коліна у воді, або вже не достаєте дна. Та і як я згадав вище у воді і на пляжах повно каміння усіх можливих розмірів.

 

Житло

У будь-якому містечку повно готелів, готелі часто розташовано близько до пляжу, а ціна за ніч починається десь з $80, але більш реальна ціна – $120. Проте за приблизно таку ж ціну завжди можна знайти і приватне житло. Ми такі і зробили. Жили у частині великого будинку з власним виходом, садом, басейном та джакузі. До того ж були у відносній тиші.

Містечка як я вже казав тут відносно невеликі, але в принципі в них є все що може знадобитися для активного відпочинку (а саме за таким і варто їхати на цей острів): великі (Costco, Wallmart) та маленькі магазини, кафешки/бари/ресторани, прокати спортивного обладнання і фірми що організовують різноманітні тури.

 

Враховуйте що зима тут є туристичним сезоном через м’якішу погоду, тому влітку може бути дешевше. Проте під час проведення Iron Man ціни злітають вгору – приїздить багато атлетів що готові платити за право бути тут.

Далі буде…

Продовження:

 

У січні цього року ми сходили у наший перший похід зимою (ходили на снігоступах), вперше ночували на снігу у палатці…

 

Сам похід був біля гори Святої Хелени – це на кордоні нашого штату та Орегону, машиною 3.5 години.

Чому саме в такий похід? Цікаво було спробувати як воно на снігоступах, цікаво було переночувати у палатці на холоді. Також сподобалося те що у нас був гід який розказував і пояснював що і як взимку робити. До того ж нам поталанило і в нашій “групі” були лише ми з Оленою. Ну і гід звісно.

 

Спеціальний одяг і обладнання включали в себе: більші рюкзаки (рекомендовано 60+ літрів), термобілизна, флісові кофти і шапки, теплі рукавиці, теплі шкартпетки, непромокаємо похідні ботинки (мої Vasque St. Elias GTX підійшли, але краще спеціальні зимові), непродуваєму куртки і штани, гейтори, окуляри, надійні пляшки для води, налобний ліхтарик, похідна плитка, зимовий спальний мішок, теплий килимок (вирішили з Therm-a-Rest Z Lite Sol Mattress не ризикувати і купили спеціальні на мінусові температури). Компанія у якої ми купили подорож надала нам снігоступи і їжу в дорогу.

Виїхали рано вранці, погода помітно псувалася, було холодно. Добиралися до парковки більше 2 годин, останні хвилин 30 по дорозі повністю занесеній снігом. Там вже навчилися одягати і регулювати снігоступи, взяли санчата з палатками та їжею і потопали.

 

Дуже швидко з’ясувалося що коли йдеш у снігоступах те що широко треба ставити ноги втомлює швидше ніж звичайна ходьба. А коли втомлюєшся то перечіпаєшся через свій же снігоступ і падаєш, а встати не так і просто – треба спочатку ноги і ступні у правильну позицію вивернути. До того ж швидко при ходьбі нагріваєшся і щоб не змокнути потрібно мати при собі тоненьку шапочку та рукавички.

Взагалі на холоді одна з найгірших речей – це змокріти від поту. Коли зупинишся уся волога буде красти тепло дуже сильно. Тому на зимових куртках роблять спеціальні клапани які при необхідності можна відкривати щоб випускати надмірне тепло. Ну і звісно темп треба тримати повільний. Взагалі пройти по непогоді у снігоступах кілька кілометрів це ще те тренування.

 

А чи не легше було б без снігоступів? Там де хоч якусь доріжку протоптано може і легше, але там де ми ходили, та навіть навколо палаток нога іноді провалювалася вище коліна. Так ходити неможливо, та ще й навантаженим рюкзаком.

По дорозі ми зустріли групу яка поверталася з гори – вони так і не змогли почати сходження на неї через сильний вітер який не давав їм йти вперед. Через той самий вітер (внизу він був хоч і сильний, але не такий божевільний) ми вирішили ставити палатки у лісі, а не на гірці з якої мав би відкриватися красивий вид. Виду все одно не було – сніг і туман закривали все навколо.

Табір який ми заснували далі до самого кінця зими будуть використовувати інші групи, тож ми були першопроходьці.

 

Спочатку походили колом – затрамбували пласку площадку, вирівняли де треба лопатами. Далі поставили і навчилися закріпляти палатки на снігу – кільчата елементарно затрамбовують глибоко у сніг під гострим кутом.

Потім між деревами натягнули “дах” і під ним викопали кухню в якій можна було сидіти і стояти захищеним від вітру. Там ми і гріли воду на плитках для їжі, чаю і сну.

Після встановлення табору спробували вже без рюкзаків пройти далі, але вітер і непогода не дали нам пройти і пів-кілометра.

Повернулися в табір, попили чаю, от вже і 5 вечора, ніч. Нагріли воду у пляшки щоб покласти у спальники і розійшлися спати.

 

Як на мене то спати було хоча і не звично, проте і не холодно. Звісно ми були у спальниках, коконах, штанах, кофтах, додаткових шкарпетках і шапках. А от Олена спала навіть у куртці. Дуже важливо щоб для сну між тілом і снігом було достатньо шарів – дуже сильно чути як тепло втрачаєш з тих зон що найближче до землі. Мені навіть довелося одягнути ще одну кофту щоб захистити поперек.

А Олені було холодно спати на спині тому вона спала на боку що через пару днів проявило себе страшенним болем у ребрах – перевтомлені і переохолоджені м’язи примусили її відвідувати терапевта і масажистів. Вже наче все минулося, але важливо знати що дуже важливо щоб було тепло і м’яко уві сні.

 

Ще важливо знати що в палатці від дихання та нанесеного снігу всередині збирається багато конденсату – усі стіни палатки і спальні мішки ззовні було вкрито росою. Тому треба усі речі в рюкзаках зберігати у якихось непромокних чохлах, і більшість речей треба мати у кількох екземплярах. Також у багатоденних походах палатку і спальники щоранку старанно провітрюють і вивертають, інакше наступна ніч буде дуже холодною.

 

На ранок Олена вирішила залишитися в палатці, а ми з гідом спробували пройтися знову. Погода була ще гірша – ми навіть не дійшли до тієї точки що дісталися минулося дня. Тому вирішили збиратися і їхати додому.

Дорога назад по лісі була чудовою і лише по дорозі назад ми звернули увагу на те як ліс захищає від вітру і снігу.

 

Ну а далі усього через кілька годин машиною ми були вже вдома де рятувалися гарячою ванною і супом.

Усі світлини можна подивитися тут – https://onedrive.live.com/?authkey=%21AIfOnxLDpThWPXU&id=B21290194214A37D%21299918&cid=B21290194214A37D.

 

 

 

В двох годинах машиною від нас є така собі гора Рейньєр. Її добре видно здалеку (наприклад звідти де ми живемо), а в хорошу погоду так взагалі вона сніговою вершиною закриває помітну частку обрію.

 

 

Навколо самої гори розташовано національний парк, проходить дорога і є кілька пішохідних маршрутів.

 

 

Кілька разів ми були у парку машиною, кілька разів я їздив навколо неї велосипедом (наприклад – 2015-07-30 – RAMROD 2015). А цього разу вирішили пройтись пішки по одному з маршрутів.

 

 

Сам маршрут я знайшов в журналі Backpacker який виписую – в кожному випуску у них запропоновано цікаві маршрути в різних штатах і парках, і в цей раз був маршрут яким ми і вирішили піти. Єдине що маршрут було розраховано на три дні, а ми пройшли його за день :)

 

 

Здавалося що якісь 16 миль не можуть бути значною проблемою. Але виявилося що ми недооцінили складність рельєфу, підйому, а також те що місцями дорогу було зруйновано потоками води і доводилося обходити. В результаті ми додали пару зайвих миль і йшли 10 з половиною годин. Тобто почали ще за темно, і закінчили коли вже темніло.

 

 

На тій висоті де ми були був туман, було трошки темно. А останні пару годин ще й йшов доволі сильний дощ.

 

 

Я власне не збираюся писати багато тексту, світлини краще все розкажуть.

 

 

Крім снігу, струмків що зливаються у річку і водоспадів на висоті ще є невеликі галявинки (але їх багато) з яскравими різнокольоровими квітами і приємним запахом. А ще там є олені, бурундуки, білки, пташки різні та інше всяке таке. Ну і туристи звісно.

 

Маршрут на Garmin Connect (данні з GPS годинника) – https://connect.garmin.com/modern/activity/1294425557.

 

Усі світлини тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKykKJ4PMzi4nEl36h1RQ.

Моя компанія щороку проводить TechFest де впродовж двох днів можна послухати доповіді на різні теми (Security, Mobile, Front-End, Cloud, Agile, тощо) і поспілкуватися з представниками інших компаній партнерів (Microsoft, Dell, Cisco та іншими). Також можна зустрітися з клієнтами. Але головне що можна зустрітися з людьми яких до того знав по роботі виключно через інтрернет: пошта, чати, дзвінки та історії в JIRA.

 

 

Сама ідея проводити це дійство посеред літа в Аризоні виявился не надто вдалою – температура на дворі сягала 50 градусів по Цельсію. Взагалі з готелю вийти можна було або рано вранці, або вже пізно вночі. І все одно о 12-й ночі було більше 30 градусів на дворі. Добре що в готелі кругом було 18-19 градусів і ніякої необхідності виходити з нього не було – нас годували і розважали прямо в готелі.

Проте є певний сенс в такому часі і місці проведення – в таку спеку ніхто в здоровому глузді туди “відпочивати” не поїде, а отже розміщення більше ніж 1000 людей обійшлося не надто дорого :)

 

 

Треба сказати що сам готель дуже шикарний, на рівні, а то і вище найкращих готелів у Лас-Вегасі: фонтани, басейни, мармур і килима, зелені рослини, галявинки, усе кондиціоновано. Одне крило готелю (яке GoDaddy і зайняли на три дні) повністю складається з великих конференц-залів.

 

Додатково до двух днів доповідей самого TechFest’у один день до того проводився Hackathon. Це коли команди працюють над чимось новим і несподіваним (дуже бажано над чимось що не є їх повсякденною діяльністю) і мають на всю роботу обмежений час. В нашому випадку це було 24 години. Команда до якої я приєднався робила інтеграцію з Amazon Echo. Ідея була така що можна запитати у Алекси (це аналог Сірі чи Кортани від Amazon) чи зареєстровано вже якийсь домен, і якщо ні то вона пропонувала його додати у кошик користувача на GoDaddy.com. Ну і ціну озвучувала. Ну тобто в прямому сенсі запитати – кажеш їй “Алекса, спитай у ГоДедді чи домен blah-blah.com зареєстровано”. А вона тобі подумавши – “Ні, домен не зареєстровано. Він коштуватиме $2.99. Додати у кошик?”. Ну і так далі.

 

В більшості нам вдалося це зробити. Не на 100% від задуманого, бо у технології виявилися обмеження про які ми навіть не могли подумати перед початком роботи. Але технічними деталями вас навантажувати не буду.

 

Взагалі в цьому і ціль хакатонів – зробити щось іноваційне, навіть божевільне, продемонструвати прототип. Дещо потім може стати реальним продуктом. Звісно після відповідних доопрацювань, а то і повної переробки.

 

В перший день ми просиділи до першої години ночі, а потім ще наступного ранку з 8-ї пару годин попрацювали.

Далі комісія з близько 60-ти проектів вибирала по 4 найкращих в чотирьох категоріях. Нас вибрали в категорії “Перший пінгвін” – категорія де вибирали “першопроходців”. Таким чином ми потрапили в 16-ку найкращих проектів. Але далі пройти не змогли :(

 

А світлини які ви тут бачите я зробив коли бігав вранці з готелю і по полю для гольфу. Воно там просто неосяжних розмірів! З безліччю доріжок, з поливалками що не дають померти зеленій травичці, та мексиканцями що цілий день за цим полем доглядають.

 

Взагалі план був пробігти десь 15 км, і почав, як я думав рано – о 6-й ранку. Але швидко з’ясувалося що то було запіздно – вже було дуже спекотно і сонце лупило шалено. Я ледь пробіг 7 км і зрозумів що більше не варто.

 

Ну а власне весь вище написаний текст є просто виправданням щоб опублікувати світлини :) До речі усі їх ви можете якщо цікаво подивитися ось тут – https://1drv.ms/f/s!An2jFEIZkBKyj_wieAXacpqu2k8cTQ.