Продав Cervelo R3…

…так само як пару тижнів тому Scott CR1. Причина продажу така сама – маю новий, кращий (і дорожчий велосипед).

Свій Cervelo я купив влітку 2013-го, обновив його до Ultegra та HED Belgium у 2016-му. Проїхав на ньому більше 20 тисяч кілометрів і дуже його любив – комфортний для тривалих поїздок і хороша гіометрія щоб дертися в гірки.

Але з часом почало хотітися швидший (читай жорсткіший) велосипед та новіші матеріали та компоненти. Особливо хотілося дискові гальма.

Мій новий (і Олени такий самий) BMC SLR01 Disc Di2 коштує шалені гроші, але я з ним щасливий.

А Cervelo було продано наступному власнику за $1650, що є десь третиною ціни якщо рахувати усі компоненти окремо.

Продав Scott CR1…

…який був велосипедом Олени з 2012-го року. На той час вел коштував $2200 і був дуже привабливим – карбонова рама і виделка, легкий, геометрія для долання гірок та довгих годин у сідлі.

Олена їздила на ньому у вело-подорожі та виступала на змаганнях. У 2016-му цей вел разом з моїм Cervelo R3 оновили поставивши на нього Shimano Ultegra та колеса HED Belgium, що обійшлося приблизно в $2000.

І ось нарешті ми обоє придбали собі нові велосипеди, причому однакову модель – BMC SLR01 Disk Di2 (напишу трохи згодом), а тому виставили на продаж свої тепер вже старі вели.

І ось нарешті знайшовся покупець що за $1700 і забрав Оленин вел. Це з одного боку мало, але продати за більше навряд чи і вийде – за більші гроші можна купити новий, нехай і не з такими крутими компонентами велосипед. А це відлякує новачків хто краще вибере новий, ніж той що був у використанні – коли не розбираєшся і не знаєш на що звертати увагу краще брати нове, і це мабуть вірно. А для тих хто розуміється і хоче оновити свій вел – такі люди готові витрачати більше.

Єдиний варіант хтось хто розуміється, але має обмежений бюджет. Або початківець якому радить той хто розбирається. В нашому випадку продали Scott хлопцю який лише починає кататися на велосипеді, але у нього сестра серйозно катається і знайшла та порадила йому пару б\у-шних велів.

Ну от і все, звітував для пам’яті. Прощавай, Скоте, ти був хорошою конячкою!

2019/06/09 – Maple Valley Bear Run 5k

Цього року щось я ніяк не можу привести себе в нормальну форму щоб хотілося виступити на змаганнях. Наче і тренуюся нормально – але постійно втомлений і нема навіть бажання змагатися :( Тому і не записувався ні на які старти.

В цьому ж випадку наший хіропракт запропонував нам прийняти участь в цьому змаганні. Власне сам старт благодійний і зібрані кошти йдуть на потреби чи то однієї, чи то кількох шкіл маленького віддаленого містечка Maple Valley.

Просто щоб дати якийсь контекст – цей маленький пробіг в якому приймають участь мешканці містечка зібрав понад 800 учасників (і збирає таку кількість щороку), а в радіусі 20 миль навколо в цей же час відбувалося 2-3 таких самих старти. І так кожні вихідні – щоб прийняти участь у пробігу, велозаїзді, запливі на відкритій воді, тощо – треба поїхати не далі ніж 30 хвилин машиною. І учасників там завжди буде кілька сотень. Це я пишу для того щоб порівняти з реаліями України де пробіги проводяться дуже нечасто і при цьому збирають по кілька десятків людей усього. Ось, пригадую минулорічний в Жовтих Водах – 2018-06-02 – Жовтоводський пробіг (13,3 км) – 53:05.

Що ж стосується зібраних сум то я цим не цікавився, але стартовий внесок складає $28 (що не дорого для організованого пробігу). Але деякі індивідуальні спонсори жертвували по кілька сотень. І було кілька компаній спонсорів.

На фініші не було медалей. Проте всім діткам видавали іграшкових м’яких ведмедиків, і усім учасникам воду, банани та кекси.

Дуже багато було зовсім крихітних дітей, таких що здавалися навіть молодшими за три роки. Також багато мам з колясками, і навіть вагітних жінок. Звісно не всі вони бігли, а якщо і бігли то не весь час, але тим не менш.

Щодо самого старту то у мене були певні сподівання, але не справдилися вони абсолютно.

Першу милю я почав дуже непогано – за 6:03. Продовжуючи у такому темпі я би подолав усю дистанцію за 18:40 десь, що мене б задовільнило.

Але перша миля закінчилася парою невеличких гірок які так мене прибили що я знизив швидкість ледь не на треть і взагалі боровся з собою щоб не зійти з дистанції.

Після другої милі трошки оговтався і знову набрав темп. І навіть зрадів що нарешті розбігся… аж як метрів за 500 до фінішу мене знову так прибило, що переставляти ноги просто стало важко.

У підсумку 19:35, друге місце у своїй віковій групі (призів не було – це ж благодійний пробіг) і 15 місце в загальному заліку. Дуже розчарувався спочатку, потім попустило :(

Усе це показує, що не дарма я не виходив на старти. Треба щось міняти чи то в розкладі тренувань… Чи може просто відпочити трошки варто.

Олена з бігла неспішно і ні з ким не змагалася. Навіть просто йшла частину дистанції :) А враховуючи те що пробіг проходив навколо озера (частково по дорогах, частково по гравію доріжки парку) їй сподобалися і види. Мені ж не було коли на них дивитися.

Результати – https://results.rmraces.live/Tortoise-Hare-Seattle/events/2019/bear-run-5k/results. Дані з мого годинника: Garmin Connect – https://connect.garmin.com/modern/activity/3731930199, Strava –https://www.strava.com/activities/2437330530.

2019-05-05 – Chuckanut Smash

Коли хтось на роботі згадав про цей вело-заїзд я одразу ж захотів прийняти в ньому участь. Олена теж була не проти. То ж ми записалися і поїхали…

Сама подія відбувається навколо міста Белінгхем що ближче до кордону з Канадою і на відстані 1.5 годиною машиною від нас. Сайт вело-заїзду –
https://bellinghamgrindcorps.com/chuckanut-smash/.

Цікавого в ньому те що поїздка відбувається по різній місцевості та покриттю: тут і жилі райони невеличких міст, і ліс, і берез озера. Також сама траса проходить як по асфальту, так і по гравію, а також по дуже складному гравію з великими каменюками та по корінню. Також було кілька затяжних і надзвичайно крутих гірок та спусків що додавало вимог.

На старті було щось близько 100 людей і як тільки но дорога ускладнилася група поділилася на менші компанії які продовжили розпадатися і далі.

По дорозі було облаштовано 3 зупинки з їжею та напоями, але 2 з них були “збоку” від маршруту – туди треба було завертати, крутити в гору кілька кілометрів, а потім їхати назад. Тож Олена 2 такі зупинки пропустила.

Дистанція сама не така щоб і довга, але через складний рельеф та покриття подорож розтягнулася. Ось, до речі, дані з мого велокомп’ютера на цю поїздку: Garmin Connect –
https://connect.garmin.com/modern/activity/3622429075, Strava –
https://www.strava.com/activities/2345575352.

Після перших кілометрів я поїхав вперед і намагався триматися з групою лідерів, Олена їхала трохи повільніше позаду. Після першої зупинки коли я вже їхав вниз зустрів Олену яка дерлася вгору і вона вирішила теж повернути зі мною. Потім я знову відірвався і вже зустрів її згодом.

Фактично вся подія разом з зупинками зайняла близько 7 годин.

На фініші я трохи почекав Олену, потім поїхав їй назустріч… Потім ми їли піцу та тако у місцевому маленькому ресторанчику забитому велосипедистами.

А народ все ще їхав – більша частина учасників долає цей маршрут за 9 годин і довше.

Чи поїдемо наступного року? Можливо – красиві види, маршрут і приємний і складний перемішано… Але ж так далеко їхати до цього старту – це єдине що відлякує.

А поки що ось вам коротеньке відео:

Оновлення. Як мені слушно зауважили в коментах на звичайному шосейному байку по такому не поїдеш, а на гірському буде занадто важко на такій довгій дистанції (хоча деякі їхали на гірських). Ми ж їхали на своїх циклокросових BMC Crossmachine CXA01 які дуже добре себе показали. Звісно в ідеалі на подібний маршрут потрібен гравієвий байк – на циклокросовому така геометрія що розслабитися складно і до того ж він на різкі перепади спусків\підйомів розрахований, а тут були затяжні підйоми і спуски. Але я задоволений тим як вел себе показав і жодного разу на нього навіть не лаявся :)

Як правильно чистити авокадо

Перед тим як розказувати як його чистити варто сказати для чого те авокадо їсти взагалі.

Авокаду насичене великою кількість корисних речовин у великій концентрації: вітаміни, мінерали, а головне – корисні жири що важливі для людських організмів.

Як їх вживати в їжу? Ну, скажімо, авокадо можна додати в салат замість олії (тобто олію не використовувати взагалі) що зробить і салат масткішим і прибере не надто корисну олію (соняшникову особливо) з салату. Також з авокадо роблять таку штуку як гвакамолє – раджу пошукати рецепт і спробувати.

Авокадо порізане добре йде на бутерброди замість масла і сиру і знову ж таки набагато краще за них.

Як вибрати авокадо і як знати коли його їсти? Шкірка плода має бути темно-зеленою, але не настільки темно щоб бути коричневою, але і не має бути зеленою. От саме коли зелений темнішає – щонайкращий час їсти авокадо. Якщо пробувати пальцями то воно не має бути тверде, але і не настільки м’яке щоб без зусиль продавлювалося. Коли відчуваєте що воно трохи піддається під натиском пальцями, але щоб розчавити треба буде прикласти значно більше зусилля – це найкращий стан для вживання.

Коли їсти авокадо воно має бути консистенції як масло – у правильному стані його майже не треба жувати і точно не треба відкушувати.

Авокадо можна звісно просто розрізати ножем, але існує спеціалізований ніж як показано нижче.


Звісно можна порізати і звичайним ножем, але пластиковий ніж (навіть одноразовий) працює краще – він не рве шкірку і практично не вимазується.

Далі за допомогою металевих крилець виймаємо кістку – просто “одягаємо” крильця звеху на кістку, повертаємо і вона випадає сама. Ножем чи ложкою це зробити значно важче і до того ж буде усе перемазане. А так взагалі без зусиль.

Ну і тепер треба нарізати м’якіть смужками чи кубіками, вивернути шкурку і їсти.

Я особисто крім як в гвакамолє не надто люблю авокадо в салатах чи на бутербродах і їм його іноді просто так лише присипавши сіллю та чорним перцем. Воно до того ж дуже поживне і на довго лишає відчуття насиченості.

Смачного!

Беліз. Ріф Гловера

Отже після пари днів в Белізі (читайте Беліз. Враження про країну, Беліз. Спадок Майя та Беліз. Печери Майя) наступної частиною нашої відпустки стали кілька днів відпочинку на ріфі Гловера.

Ріф це знаходитися в 50 км від берега прямо посеред океану – маленький острів захищений від океанських хвиль власне кораловим рифом. Маленький він на стільки що на онлайн-картах його і побачити не можливо. Навколо пари невеличких островів є мілка (по пояс, іноді 3 метри) смуга шириною метрів 300, а за нею починається крутий спуски до океанського дна глибиною аж до 2 км. І як завжди – риф і корали руйнуються, острови потихеньку розмиває і через років 20 їх взагалі скоріше за все не залишиться.

Добиратися до острову на моторному човні було десь півтори години під час яких човен так сильно стрибає на хвилях (особливо боляче було коли він гепався вниз з висоти більше метра). Трошки укачує, але бризки що постійно летять в обличчя трошки покращують ситуацію.

На самому острову нас було 8 людей та приблизно ж стільки ж супроводжуючих – гіди, прибиральники та кухарі. Гіди з нами пірнали, ходили на каяках та рибалили, кухарі звісно готували, усі інші непомітно для нас підтримували табір у порядку.

Жили ми в невеличких палатках в яких проте були повноцінні ліжка. Електрика вироблялася на острові генератором з 5 до 11 вечора, був навіть холодильник.

Годували нас враховуючи те де ми були просто неймовірно – кілька страв (наприклад в обід це був суп, овочі, м’ясо, якісь пиріжечки) і завжди з фруктами: диня, манго, папая, ананас. Ну і риба яку ми ловили.

Розпорядок дня дуже простий – прокидаємося о 6-й ранку, п’ємо каву, робимо йогу (хто хоче), снідаємо. Потім збираємося або на каяки, або пірнати, або рибалити. Робимо це до обіду, повертаємося, обідаємо, відпочиваємо. І ввечері ще одна океанська активність, потім вечеря, вино/пиво/хто що хоче, сон.

І на цьому я навіть і не знаю що далі розповідати… Що би ви хотіли почути?

Рибу ми ловили двома способами. Перший це коли кидаєш на дно крючок з наживкою і чекаєш як тільки смикне так різко підсікаєш і тягнеш на себе. А смикає як правило через кілька секунд вже. Тому просто сидиш і витягуєш рибу :)

А другий спосіб це коли ми тягнули за собою на човні велику наживку. І тут лише одній з нашої групи вдалося спіймати метрової довжини баракуду (яку ми ввечері і з’їли). Хоча сподівалися наловити і бараку і тунців. Ну таке, і так непогано вийшло.

У океані повно риби, коли пірнаєш, та навіть з каяку її видно. Дуже багато мушель великих розмірів. Але багато і сміття – пластик в основному (пляшки, кришечки, пакети). Це сумно, але здається крім високих гір на планеті вже не залишилося не засраних ділянок. Навіть в океані посеред нічого на берег нашого крихітного острова виносило все що завгодно: зубні щітки, якісь коробочки, просто фрагменти пластика.

Ще можу сказати що там нещадно пече сонце і нам доводилося навіть плавати з довгими рукавами та бафами на шиях. Але навіть так ми добре обгоріли і у мене досі на ногах та руках тримається загар (а це вже півтори місяці пройшло!)

Мушель на дні так багато що просто не віриться. І бігають вони доволі жвавенько. Також в них буває знаходять перлини. А ті створіння що в них живуть стають гарною приманкою для риби.

До таких розмірів як показано на світлині вище вони доростають 10-12 років.

Ввечері як за розкладом починається невеличкий вітерець і стає він все сильнішим і сильнішим доки вночі ледь не зносить палатки. При цьому все так шумить та тріщить що заснути доволі важко. Під ранок вітер стихає і десь вже о 9-й ранку починається повний штиль.

А ще на острові далеко від людських поселень таке зоряне небо яке мало де побачиш, хіба що високо в горах. Воно таке усе підсвічене зірками і їх так багато що просто неймовірно як усього цього не видно в містах. Дуже красиво. Якби не вітер можна було б просто неба спати…

Беліз. Печери Майя

Попередні записи:

Як я писав раніше (Беліз. Враження про країну) в Белізі кожному хто хоче зайнятися фермерством чи просто побудувати собі житло уряд на 50 років в оренду видає землю. Ну і звісно якщо якась родина живе не землі і продовжує займатися фермерством то вони просто продовжують оренду від батька до сина і далі.

Один з таких фермерів якось з собаками блукав по своєму лісі (а там не так щоб багато місця щоб зробити поля – в основному це гори та ліси) збираючи якісь чи то коріння чи щось таке… Аж раптом собаки вигнали на нього якусь місцеву тварину (щось типу криси розміром з собаку), яка побачивши фермера залізла у щілину між камінням. А оскільки місцеві мешканці вегетаріанством не страждають то з думкою “о, м’ясо” фермер цей почав розбирати каміння, але побачив хід який йшов все глибше.

Через якийсь час він повернуся і розібрав купу каміння яка відкрила прохід у велику печеру. В печері фермер знайшов глечики та деякі інші артефакти. А оскільки в Белізі все що на глибині нижче 1 метра від поверхні належить державі він повідомив про знахідку уряд. І через якийсь час в печері з’явилися науковці і почали дослідження.

Те що вони знайшли виявилося ритуальним місцем Майя де проводили якісь ритуали і приносили жертви (але усього лише глечики з кукурудзою та іншими продуктами. Є навіть думки що деякі сліди датовані двотисячним роком до нашої ери. Проте доводиними є артефакти що датовані VI-VIII сторіччями що співпадає з розквітом міст Майя на цій території.

З самої печери що йде під землю аж на 600 метрів і тягнеться більше ніж на 2 км науковці забрали усього 5 глечиків, а усе інше залишили як є. Лише поставили умовні огорожі щоб туристи нічого не торкалися.

Фермер що зробив знахідку якраз і водив нас у печеру. Справа в тому що печера знаходиться на його землі, а тому уряд не заперечує щоб він там бував.

Водить він усього одну групу раз на кілька тижнів. Коли ми намагалися розказати йому як можна зробити цілий бізнес він не надто розумів нащо йому така морока – йому і так вистачає і сильно якось старатися просто заради більше грошей Віл (так звати фермера) не хоче :)

Крім самих глечиків у печері фактично більше нема нічого матеріального. Тобто у печері не жили і навіть не лишалися на довго. Печера, як думають, вважалася домівкою одного з богів. А сталактити та сталагміти для майя були корінням світового дерева. Вода з сталактитів для майя була свяченою і лікувальною.

В парі місць печера дуже сильно звужуються, або стеля опускається так що треба лізти рачки. І тоді стає доволі тривожно – одразу згадуєш що над тобою сотні метрів каміння, а постачання кисню практично відсутнє (тому в печері нічого не живе).


Але найсильніше враження це коли наш гід попросив нас вимкнути ліхтарики – ми опинилися в такій темряві яку я ніколи не переживав до того. Коли ми в темній кімнати заплющуємо очі то все одно бачимо певний колір – суміш чорного і сірого. А тут взагалі нічого – ніякої різниці що очі відкриті чи закриті. Коли підносиш руку до очей хоч повністю впритул – все одно нічого не видно. Може з часом і стало б не комфортно, але в той момент було дуже цікаво пережити повну відсутність зору. Вражає.

Печера називається Che Chem Ha Cave якщо комусь цікаво.

А після прогулянки печерою та “фермою” яка є просто лісом в горах з кількома плодовими деревами гід відвів нас до свого будинку де його мати вже нагодувала нас домашньою їжею.

Про те як я проходив з бородою два місяці…

Перед Новим Роком Олена через сімейні обставини поїхала в Україну де і зустрічала 2019-й, я ж провів 2 тижні сам-один. Ну ми і подумали (так, разом), що цього часу якраз буде достатньо щоб виростити бороду :)

Перше що я з’ясував – те що неакуратна щетина з’являється дуже швидко зовсім не означає що до появи повноцінної бороди залишилося усього кілька днів. Та я власне бороду відростити так і не зміг.

Друге – щетина хоча і дратує, але не довго і звикаєш до неї буквально за пару днів.

Третє – росте все не обличчі дуже нерівномірно. І навіть на ранніх стадіях треба слідкувати за тим що є так само як і коли результату досягнуто.

За два тижні я усього лише зміг відростити 3 міліметри бороди і при цьому на щоках щільність її була помітно рідкіша. А підтримувати мені усе це в акуратному стані несподівано дуже легко дозволив трімер Philips Norelco OneBlade. Сам по собі цей OneBlade що начебто є універсальним рішенням голить дуже погано, але як додати на нього насадку (в комплекті йдуть на 1, 3 та 5 мм) то несподівано все стає дуже просто.

Власне наступним моїм відкриттям стало те що утримувати 5 мм бороди навіть легше ніж мати поголене обличчя. Маючи трімер достатньо раз в кілька днів поводити ним по обличчю у довільних напрямках і все виглядає рівненько і свіженько.

Ну а потім вже стабільно маючи 5 мм я почав робити і інші відкриття. Так я з’ясував що борода моя не колюча, а навіть доволі м’яка. Також працює вона як збирач вологи коли бігаєш у холодну погоду. Та і взагалі є якесь відчуття додаткового прошарку на обличчі. Хоча ні перегрівання ні навіть нагрівання борода не спричиняє.

Ну і після пари місяців такої волохатості я вирішив все це збрити – ми збираємося їхати в тропічну країну і я чомусь побоявся що навіть з такою бородою можуть бути незручності.

Збривати виявилося теж зручно тим самим OneBlade – йому все одно на довжину волосся. І хоча зрізає він не чисто додаткове “полірування” звичайним станком все виправляє. А якби я збривав навіть ті 5 мм лезом (що я і пробував робити з самого початку) то це не лише б зайняло дуже довго, але ще й спричинило б масу порізів, подразнень шкіри і самі леза забиваються постійно так що вичистити їх дуже складно.

На цьому у мене все.

Сніг в Сіетлі…

…та околицях.

Коли ми лише приїхали в США на початку зими 2008-го року ми застали сніжну зиму. І хоча сніг тоді протримався не довго, мабуть не довше тижня ми встигли і погуляти по ньому, і поїздити машиною, і подивуватися які порожні дороги і як усі заклади закриті.

У наступні зими снігу або не було взагалі і йшов суцільний дощ, або він випадав раз на 2-3 роки, тримався день-два і цього вистачало щоб паралізувати весь рух, щоб з’явилися покинуті машини на дорогах і щоб не працювали офіси, школи та магазини.

І от вдруге за 10 років у нас не лише випав сніг, але це ще був і доволі хороший сніг. До того ж він пролежав кілька днів, а потім насипало ще… У підсумку майже півтори тижні ми прожили зі снігом.

Сніг цей, хоча його і було не надзвичайно багато, фактично припинив функціонування майже усіх служб і сервісів. Не лише люди перестали ходити на роботу, школи закрилися як і магазини та спортклуби. Ще і вивезення сміття, доставка пошти та громадський транспорт теж фактично припинили своє існування на час коли лежав сніг.

І хоча можна було на нашій повнопривідній машині їздити, проте особливого сенсу у цьому не було – просто не було куди їздити. А судячи з сусідів у яких і досі деякі машини під снігом деякі люди не виходили з дому більше тижня.

Прогнозовані снігопади спричинили паніку і створили черги в продуктових магазинах. І це ледь не єдина нагода побачити в США порожні полиці магазинів.

У нас навіть десь на пів-дня вимкнулася електрика, у хаті відчутно похолодало (бували морози аж до -6 С), пропав навіть мобільний зв’язок. Ми рятувалися каміном який у нас газовий та варили на газовій похідній плитці Jetboil чаї та навіть супи. Романтика прямо :)

Ну а зараз останні пару днів температура гуляє навколо 0 по Цельсію і сніг потроху тане, дороги переважно розчищені і все повертається до норми. Чекає ще снігу через 10 років…