2020, найкраще за рік: музика

Цього року було доволі багато цікавих для мене релізів, але було і кілька розчарувань. І як завжди під кінець року деякі імениті команди випустили повноформатні альбоми до яких у мене ще не дійшла черга щоб ознайомитися з ними – вони лишаються на наступний рік. Так само і цього року я розглядаю не лише те що було випущуно 2020-го.

Що сподобалося:

  • Sodom – 2020 – Genesis XIX – найцікавіший альбом групи за багато років в якому їх музика стала чіткішою, а не суцільним басовитим бубнінням як в кілької останніх релізах.
  • Testament – 2020 – Titans of Creation – класичний альбом від титанів стилю. Цей альбом як наче підсумовує творчість команди за останні 15-20 років і має в собі все найкраще за цей період.
  • Annihilator – 2020 – Ballistic, Sadistic – все класно, одни з найкращих альбомів команди. Швидко, чітко, енергійно. Можливо недостатньо важко, але Annihilator ніколи не були важкими.
  • Jinjer – 2019 – Macro – потужний альбом від української metalcore команди. Навіть трошки кращий за попередній.
  • Toxic Holocaust – 2019 – Primal Future: 2019 – нова для мене команда в thrash metal яка змогла примусити порадіти новому диханню для стилю де так не часто з’являються варті уваги новачки і де дуже складно зробити щось нове.
  • Motanka – 2019 – Motanka – практично ніколи не слухаю doom metal, а тут почав лише через те, що це українська команда. І мені так сподобалося, що купив альбом і слухаю його регулярно.

Що можу назвати “ну, непогано”:

  • Infected Mushroom – 2020 – More Than Just a Name – як на мене то трохи гірше за попередній альбом (більш лірично і менш ритмічно цього разу), але все одно сподобалося.
  • Ozzy Osbourne – 2020 – Ordinary Man – я чесно кажучи не очікував, що мені сподобається хоч щось і планував просто один раз послухати. А в результаті альбом тепер в моїй колекції. Ця музика не достатньо важка чи енергійна, але винахідлива, приємна, гармонійна і просто створює хороший настрій. Це мабуть перший альбом від Оззі за останні 30 років який я готовий слухати повністю знову.
  • Mecalimb – 2020 – Collector of Souls – емоційна подача зробила цей альбом таким, що привернув мою увагу. А одноманітність пісень є його найбільшим недоліком.
  • Rage – 2020 – Wings Of Range – ветерани про яких я навіть не думав, що вони ще активні видали несподівано класний альбом. Їх музика безпомилково, але звучить вона так як має звучати сучасний метал.
  • Death Angel – 2019 – Humanicide – вдалий альбом від ще одних ветеранів. У них часто бувають промахи, але тут все добре.

Що не сподобалося і розчарувало:

  • My Dying Bride – 2020- The Ghost of Orion – ні конкретно цю команду, ні doom metal взагалі я не так щоб люблю. Але ось цей альбом було так розхвалено і розрекламовано, що я просто не зміг пропустити… і це нудно, неймовірно нудно, беземоційно, блякло і взагалі не цікаво ніяк.
  • Lindemann – 2019 – F & M – попсово, беземоційно, без енергії, усе мимо. Розчарування як воно є.
  • Korn – 2019 – The Nothing – я їх і раніше не любив. Але цей альбом – це найгірше в дискографії команди на мою думку. Мішанина темпів та гучності, істерика якась, і при цьому усе не цікаве і аж позіхаєш. Дуже погано.
  • Slipknot – 2019 – We Are Not Your Kind – у Slipknot єдиний хороший альбом для мене – це їх перший альбом. І з кожним наступним матеріал ставав все гірше. Ну і відповідно цей альбом – найгірше що група видавала будь-коли. Я взагалі не розумію що і де знайшли ті хто хвалить ось це.

2020, найкраще за рік: подорожі

Цього року не вийшло особливо подорожувати, а найгірше – не вийшло змагатися. Бо COVID-19. Але кілька подорожей ми таки спромоглися зробити.

Еквадор, а головне Галапагоси! Дуже, дуже і дуже хотів, і давно хотів там побувати і все побачити. Лякав довгий переліт, але вийшло все доволі непогано. А Галапагоси перевищили всі очікування.

Пустеля Ескаланте, Юта. Це була чотириденна подорож на гірських велосипедах – грунтові та асфальтові дороги, високоріг’я, пекуче сонце вдень, холод вночі, сухість, табір з палатками. Надзвичайно вдала та вчасна подорож для урізноманітнення щоденних вражень.

Гальвестон, Техаса. Наші перші відвідини Техасу. Тут мав бути старт Iron Man, але його відмінли, тож ми вирішили просто зробити собі вихідні.

Океан, сонце, плаский рел’єф, невеличке місто на кількох остовах.

2020, найкраще за рік: книги

Цього року як і завжди я читав старі книги, тобто написані і видані багато років тому. І звісно вкотре перечитував книги які мені подобаються.

Але тут згадаю ті книги які цього року прочитав вперше і які мені сподобалися. І головним джерелом таких книг стало моє бажання прочитати найкращу науково-фантастично книгу за кожен минулий рік з того часу як ця номінація з’явилася.

Отже:

Розчарування року:

  • Нік Гаркавей. Гномон (2017) – роман розхвалений критиками і багаторазово нагороджений. А мені він розсипається на погано зліплені шматки, приторні ідеї та невдалу і не цікаву подачу. Дуже важко пробирався крізь текст. Ідея про поєднання кілької свідомостей в одному розумі, вторгнення античних богів та кібернетизацію реальності.
  • Ян МакДональд. Світ Дороги Запустіння (1988-2000) – не так погано як попередня книга, але цей цикл якийсь нескінченний. Герої та події все додаються і додаються, відслідковувати їх все важче… аж поки геть не зникає бажання це робити. А так це історія спочатку крихідтного містечка та його мешканців, а потім впливого міста яке впливає на весь світ (Марс), і про те як усе одне з одним пов’язано.

Чим я займаюся в Tableau

Вже 3.5 роки як я працюю в Tableau. І вже майже 2 роки як Tableau купила компанія Salesforce. І весь цей час я працював в тій самій команді і займвся приблизно одним і тим же. Про що і хочу розказати… мабуть для історії :)

Для тих хто не знає у Tableau є лінійка продуктів яких більшає, але традиційно перший і основний продукт так само називається Tableau.

Продукт призначений для аналізу і візуалізації даних. Якщо сильно просто то за допомогою продукту ви можете підключитися до будь-якого джерела даних (традиційні бази даних, файли, тощо) і потім будувати візуалізації у вигляді красивих графіків просто перетягуючи поля і налаштовуючи як усе має виглядати.

Це може звучати як проста генерація звітів. Але є кілька суттєвих відмінносте. Перша – через різні патентовані технології зміни у візуалізації відображуються миттєво і не треба чекати кілька хвилин, а то і годин. І друге, як результат першого – візуалізацію можуть і роблять ті хто нею користується.

Друге важливе тому, що традиційно в організаціях генерацією звітів займаються одні люди, а використовують їх інші. І якщо треба внести якісь зміни то треба робити відповідний запит, через кілька днів отримувати результат і як щось не влаштовує то проходити через усе знову і знову.

Tableau таким чином економить дні і місяці життя працівників і це в прямому сенсі подяка яку ми, розробники чуємо від клієнтів найчастіше.

Не буду вдаватися в деталі, усе можна знайти і прочитати на сайті компанії – https://www.tableau.com/. А на YouTube каналі компанії можна знайти багато навчальних відео які показують базові і більш просунуті техніки використання продукту – https://www.youtube.com/user/tableausoftware.

Моя ж робота дозволяє використовувати Python, R чи будь-яку іншу мову програмування, чи навіть продукти як Salesforce Einstein, DataRobot, Ople.ai, Matlab та інші всередині табло. Тобто те що я роблю дає можливість користувачу обчислювати певні дані для візуалізації за допомогою зовнішніх продуктів чи мов програмування.

Щоб все це працювало Tableau використовує певний API для викликів назовні продукта. Цей API – це теж за що я відповідальний.

Існує багато реалізацій цього API, але найбільш поширеною (на мою оцінку до 80% використання) є TabPy – проект з відкритим кодом в якому я є основним розробником та контріб’ютором. Цей проект знаходиться ось тут – https://github.com/tableau/TabPy. Проект встановлює більше 300 користувачів щомісяця і ним користуються найбільші у світі компанії теж.

А ще у мене є блоґ присв’ячений саме цій можливості продукту – http://tabscifi.com/.

На цьому завершу і якщо є питання то з радістю на них відповім.

Про мої попередні роботи можна почитати тут:

2020-11- Гальвестон, Техас: пляж, хвилі, чортове колесо

У доповнення посту про нашу подорож до Гальвестона хочу ще додати це відео. На ньому добре видно яке пласке і не надто високе (в сенсі кількосьті поверхів) місто, які високі та постійні хвилі і яке яскраве сонце (ми обгоріли, хоча було не спекотно взагалі):

[переклад] The Offspring – Pretty Fly (For A White Guy)

Дуже не довго, в кінці 90-х і на початку 2000-х був популярним поп панк в якому тексти були наче і про важливі теми, але і трошки про надуманні підліткові переживання. І учасники виглядали як наче вони такі прямо відірвані і асоціальні, але усі були одягнені в дорогі шмотки і мали зачіски що вимагали постійних інвестицій часу і зусиль. І музика у них була наче така зла, різка і важка, але на справді просто приємно рипіла і лишалася доволі попсовою.Таких груп наплодилося так багато і так швидко, що не було ніякої змоги відрізнити їх одну від одної. І так само в один момент усі вони зникли разом з цим стилем який, будемо сподіватися, ніколи не повернеться.Тим не менш усьому цьому модно-молодьожному МТВ-шному натовпу вдалося таки створити кілька непоганих пісень які можна час від часу слухати і сьогодні.

Отже ВІА “Нащадок” з пісенною композицією “Доволі крутий (як для білого)”, 1999-й рік.

Приспів:

Іди до мене, милий, ага-ага.
Іди до мене, милий, ага-ага.
Іди до мене, милий, ага-ага.
Іди до мене, милий, ага-ага.
Усі дівчата кажуть що я доволі крутий… як для білого.

Життя доволі непросте сьогодні,
І наш герой лох,
Але поводиться наче крутий.
Він не шарить,
І не має стилю,
Але на все чого йому не вистачає
Він каже, що воно у нього є.
Так що не сперечайся, він торочить своє
І до нього все одно не дійде.
Він буде вдавати крутого і прикидатися,
Ти так не зможеш.
Як чогось не має, то буде вихвалятися
Навіть розкаже що мутив з відомою акторкою.
Мабуть в світі потрібні і такі лохи
Хто робить будь-що що є модним зараз.

[Приспів]

Він розказує про свої смаки у музиці
І що він не слухає аби що.
Але коли в магазині не було Ice Cube
То він купив диск Vanilla Ice.
Їздить на своїй тачці
І вітається з братвою як наче свій,
Але якщо затримається на мить
То вони натовчуть йому пику.

[Приспів]

Тепер він робить собі татушки,
Вирішив набити себе,
Але коли попросив наколоти 13
То йому набили 31.
Його друзі кажуть що він занадто прикидається
І що він не виглядає як ганстер,
Але він сам себе бачить
Найкрутішим на вулиці.

[Приспів]

2020-11 – Galveston, TX

Ця подорож у Гальвестон, штат Техас мала бути моїм першим за кілька років стартом з тріатлону, а саме – Texas 70.3 IronMan (https://www.ironman.com/im703-texas). На жаль старт відмінили (за 4 дні до) через COVID-19, але ми все одно вирішили летіти – квитки на літак і готель вже куплені і гроші не повернути. Тож зробили собі коротку відпустку у сонячну місцину.

До Хьюстона з Сіетла летіти прямим рейосом 4 години. А з Хьюстона до Гальвестону – ще годину машиною.

Саме місто не надто велике і знаходиться на кількох островах поєднаних мостами які є частиною швидкісного шоссе.

Місто саме по собі невеличке – там просто нема куди рости. Але воно ще й не високе – більшість будівль складує 1-, 2- та 3-поверхове житло у стілі чимось схожому на те, що ми бачили в Новому Орлеані.

В місті крім пляжів є багато готелів, деякі магазини, ресторани та кафе. Але чесно кажучи виглядає все як доволі розвинене село, не більше.

Поселилися ми в готелі біля якого мав бути старт. Готель цей був не так щоб далеко за містом – на прокатному байку хвилин за 10-15 спокійно доїхати. Але у самому готелі практично все було закрито через пандемію: ресторани, атракціони і все інше.

До того ж більшість учасників відмінили свої візити і ми бачили дуже мало людей усі дні. Лише в день статру якась невеличка кількість людей каталася на ТТ-велосипедах та бігали по берегу – мабуть робили частину тріатлону, що його відмінили.

В місті вражаюча кількість церков – як католицьких так і лютеранських. При цьому це мабуть найбільш капітальні будівлі в усьому місті (крім величезних готелей). Усі їх витримано в класичному (чи може готичному) стілі, всі виглядають доволі урочисто і як я зрозумів функціонують вони зараз як школи та бібліотеки.

Разом з порожніми вулицями місто виглядає такою собі декорацію для фільму про пост-апокаліпсис який ось щойно стався.

Що стосується океану та пляжів то в той час як ми там були бажання лізти у воду не виникло. Пляжі довгі – довжиною з весь острів. Але надзвичайно високі і широкі хвилі не приваблювали у воду. І ми не бачили нікого хто ризикував би плавати.

Я не зрозумів де мав би бути старт тріатлону, але сподіваюся що є якесь затишне місце. Бо інакше виглядає так, що хвилин 10-15 треба буде витратити на перші 100 метрів щоб просто відплисти туди де хвилі не несуть одразу до берегу.

Ми бачили кількох серферів, і зважаючи на те як постійно і які однакові ті хвилі (як наче повторюється кілька кадрів) дивно, що їх не було більше. Мабуть і справді океан не надто привітний тут.

Стосовно погоди – було не спекотно і температура повітря в 20-24 градуси здається надзвичайно комфортною. Але безхмаре небо та яскраве сонце обпекли нас до яскраво червоного кольору. І це треба враховувати наступного разу – поменше бути на сонці перед стартом.

Також дрібні бризки води висять постійним легким туманом у повітрі і це відчувається коли бігаєш – може спочатку бути легке відчуття нестачі повітря.

І якщо вже говорити про умови для старту то треба згадати, що дороги надзвичайно пласкі і знайти гірку навіть кілька метрів висотою не так просто. Якість асфальту доволі непогана – він цілий, але часто з великими елементами. Тобто не велосипеді дорога може відчуватися як доволі жорстка.

Далі я просто додам кілька світлин :)

2020-09 – Ескаланте, Юта

Це не перший наший раз в Юті коли ми у багатоденному турі на гірських байках: про всі попередні подорожі можна почитати тут – White Rim, Moab, UT та MTB – Bryce to Zion, Utah.

Цього разу ми поїхали у Моаб машиною, про саму дорогу і наші враження читайте тут – Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта.

Моаб, колись крихітне і тихе містечно в пустелі зараз став надзвичайно шумним та неспокійним. Кілька років тому головну вулицю можна було переходити коли заманеться, зараз же невпинний трафік на кілька смуг суне і вдень і вночі. І саме місто швидко росте: будуються велики готелі, розширюються дороги, виникли різні місця де можна покататися на велосипедах, мотоцилах та машинах безпосередньо за містом. Ну і звісно туристів стільки, що доволі складно навіть ходити по тротуару.

Отже з Моабу ми виїхали в стонору міста Ескаланте і за якісь 4 години сіли на велосипеди і почали подорож…

Щоб одразу відповісти на питання про те які саме велосипеди: у мене був Santa Cruz Tallboy ($65 за добу), а у Олени Santa Cruz Hightower ($80 за добу). У компанії Rim Tours з якою ми вже втретє робимо подібні подорожі усі велосипеди нові і після одного сезону вони їх продають.

Більшість подорожі проходила на висоті від 1.6 до 2 км, що доволі сильно відчувалося – втомлюєшся дуже швидко без акліматизації. Також, не дивлячись на те, що на світлинах можна побачити деякі зелені рослини це надзвичайно суха місцина в якій не буває води практично ніколи. Щодня за 4-6 годин вело ми випивали по 5 літрів води і ходили в туалет добре якщо пару разів на день – усе випаровується через шкіру.

Крім того надзвичайно сильно світить, просто сліпить сонце і на небі практично ніколи нема жодної хмаринки. Вночі в затінку доволі прохолодно (все ж таки висота якась), але той затінок ще спробуй знайти. І для ночівлі потрібні теплі спальні мішки, кофти, штани і навіть рукавички. А коли світить сонце то нагріваєшся миттєво. У нас все що було не захищено обгоріло практично миттєво і ми ще кілька днів потому мали красиву темно-червону засмагу.

Ночували ми у наметах (брали свої, але можна рентувати) – їх перевозили зі стоянки на стоянку машиною підтримки. Їжу нам готували гіди яких було двоє на 8 людей в групі – смжені на вогні м’ясо, риба. А також овочі, кава, каші і таке інше. Все було здорове, поживне і смачне.

Що стосується складнощі маршруту то більшою проблемою була не дорога, вірніше не її стан, а рел’єф. Ми весь час були чи то на асфальтній чи на гравієвій дорозі і ділянки де треба мати певні вміння зустрічалися надзвичайно рідко. Пісчані ями, велике каміння, гравій та інше були добре якщо на 10% усього маршруту. Складніше було долати гірки – під таким сонцем і на такій висоті деякі затяжні гірки по кілька сот метрів, а то і пару кілометрів були справжнів випробуванням.

Звісно в нашій групі були люди різного рівня підготовки, але я просто катався туди і назад щоб сильно не відриватися від групи. І виходило нормально. Коротше нашої з Оленою фізичної форми вистачило щоб кататися в задоволення і щоб не відчувати, що занадто легко.

Стосовно видів – ця пустеля (Grandstairs Escalante) з того що ми бачили демонструє геологічні прошарки лави, донних осадів і такого іншого. І все це вивітрюється і вимивається водою і створює пейзажі в яких гори виглядають як розрізаний торт.

Деякі провалля з деяких точок мають по кілька сот метрів глибини. На жаль усі фото та відео не дуже добре передають масштаби чере те, що було надзвичайно світло. А як все це поправити не дуже хочу розбиратися. Тому вірте на слово :)

На деяких маршрутах (і ми такі коротенькі походи робили) можна побачити скам’янілий ліс. В прямому сенсі це кам’яні дерева, вірніше їх залишки – пні та фрагменти. Це дерева які колись загинули, але за мільйони років у сухому клімати органіка в їх складі була замінена залізом та магнієм. Процес схожий на те як утворювалося вугілля, але не такий самий.

Тваринне життя тут теж є, але умови назвичайно складні для виживання і вдень хоч щось живе побачити практчно не реально.

Тут є великі кішки, іноді заходять бурі ведмеді. Є лисиці, койоти, трапляються кролі, зайці та бурундуки. І звісно змії та ящірки. Змії є отруйні, але агресивних серед них нема тому їх майже не згадують як загрозу – шанс загинути від перегрівання чи дегідрації набагато вищий.

Також є птахи – орли, яструби, ворони та інші, але і вони вдень практично не літають. Усе виглядає застиглим і мертвим.

Що стосується людей то як завжди в подібних подорожах вони найцікавіші. Був у нас 76-річний колишній дипломат який працював в СРСР в часи Брежньова, займався космічною співпрацею між державами і дуже добре говорить російською.

Були дві сестри з Аляски 65 та 74 років які крутили так, що за ними хоча і втримаєшся, але розслабленим їх темп ніяк не навзеш.

Був інженер-еколог-хімік що грає у grindcore групі та його батьки (бізнесмен мульти-міліонер та художниця) у яких теж була купа цікавих історій. До речі те що вони неймовірно багаті ми зрозуміли самі. Тут не надто заведено хизуватися статками, але коли у розмові практично будь-яку екзотично місцину не згадаєш тобі кажуть “а, у нас там дім є” то стає зрозуміло усе.

В останній день ми поїхали на озеро яке штучно створили затопивши один з канйонів – зараз це відомий курорт на якому багаті люди мають яхти і проводять іноді вихідні. І у наших багатіїв звісно був дім на тому озері, яхта, водні мотоцикли і таке інше. Та і в Моабі у них було житло.

Ну і на останок вам ще кілька світлин та відео.

Дорога на Ескаланте: Вашингтон, Айдахо, Юта

Щойно повернулися з нашої відпустки у якій ми провели 4 дні на гірських байках у високогірній пустелі Ексаланте. Але про саму відпустку напишу трохи згодом. Зараз же хочу просто згадати про нашу дорогу туди і назад.

З кількох різних причин ми вирішили добиратися до місця машиною. Серед інших причин – накататися на кілька років вперед :)

Уся дорога зайняла 2 дні в одну сторону і проходила через штати Вашингтон (де ми живемо), Айдахо та Юту (де була наша вело-пригода).

На наш подив південна частина Вашнингтону виявилася доволі рівнинною з безкраїми прибраними вже полями (схоже пшениці). На заході нашого штату вирощують виноград, яблука та груші, але про це ми вже знали давно. А от побачити пейзажі наче з України було трошки дивно.

Відмінністю проте були абсолютно ідеально гладенькі дороги на протязі кількох сотень кілометрів. І проктично без машин – у нас були по 2-3 години в дорозі коли ми бачили менше десятка машин.

Варто згадати що при цьому швидкість більшість часу у нас була 80 миль на годину (140 км/г), або навіть вище.

Штат Айдахо знаменитий своє картоплею вздовж швидкісних шосе по яких їхали ми переважно розважав нас фермами з коровами, конями та кукурудзою. Картопляних полів ми так і не побачили.

В дорозі щодня ми проводили приблизно по 8 годин. Кожну години-півтори мінялися, також заїздили на зони відпочинку які тут облаштовані кожні 20-50 км. На тих зонах можна розм’яти ноги, посидіти на лавочках, сходити в туалети (вода, мило, сушилки, туалетний папір), купити їжу та напої в автоматах і просто відпочити кілька годин.

В Айдахо наша дорого проходила теж по високогірних рівнинах, що створювало краєвиди з великою кількістю неба та пейзажами десь внизу. Тут бувають надзвичайно сильні вітри, пилові бурі та багато снигу взимку, але у нас весь час було безхмарне небо.

В Юті вже з’явилося багато гір та провалів по боках трас де скелі та каміння були переважно усіх відтінків жовтого та червного кольорів. А масштаби усього цього такі, що навіть не знаю як це описати. Ну хоча б те, що наш навігатор давав нам вказівки як “через 250 км поворіт наліво”, а ті 250 км проходять по ідеально прямій дорозі… Заснути можна.

Один з хаків який ми неочікувано знайшли – їсти в дорозі треба в місцях для водіїв-дальнобійників. Це як правило заклади вздовж великих швидкісних трас і недалеко від заправок. Звісно там буде багато усіляких Макдональдсів, Старбаксів та іншого. Але шукати треба заклади зі словами “місцевий”, “гордість” та інші.

Їжа там крім того, що не дорога, ще й дуже смачна і поживна. В меню у них як правило м’ясо – в прямому сенсі шматок свині чи теляти на кістці практично без нічого. Або може бути ціла рибина без гарніру практично. Або смажена картопля з хлібом та яйцями. Коротше те, що в Україні вважається хорошою їжею :)

На світлині вище у мене в тарілці смажений хліб (English muffin) зі смаженим беконом, яйцями та смаженою картоплею. А у Олени хліб, лосось, яйця і та сама картопля. Вартість таких страв – $$13-15. Якщо взяти шматок м’яса то ціна буде до $20.

Також варто сказати, що через епідемію велика кількість ресторанів та кафе закрита, але за яким принципом ми так і не зрозуміли. Десь можна просто сісти і поїсти як раніше. Десь (як в Старбаксу) прибрали всі стільці та столи і можна лише замовити і винести. А ще десь (як у Макдональдсах) можна лише замовити з машини.

Під час подорожі у нас не надто складалося з кавою – в готелях вона була такою жахливою, що ми не змогли її пити. В магазинчиках Юти готова кава була настільки водянистою, що скоріше нагадувала зафарбовану воду. А в пустелі та кава, що її нам готували була просто гіркою і все. І ми на диво це перенесли без особливих проблем. Я очікував, що буде набагато важче – ми регулярно п’ємо не саму дешеву і добре заварену каву. Але видно залежності поки що нема :)

Також варто згадати про ціну на бензин. Впродовж дороги вона плавала, але в середньому 87-й бензин (це в Україні здається 95-й) нам обходився по $2.40 за галон – це приблизно $0.67 за літр. Розход нашого Форіка (Subaru Forester 2016) на трасі був в районі 28-30 миль на галон – це десь від 7.8 до 8.4 літрів на 100 км. Дуже економно, по місту значно менш ефективно виходить.

Що стосується обмежень швидкості, то там де ми живемо воно складає 60 миль на годину (100 км/г). Але варто від’їхати подалі від Сіетлу як можна вже робити 70 миль на годину. А в Айдахо та Юті обмеження взагалі 80 миль на годину (140 км/г), але якщо не дуріти то можна і швидше їхати.

Дорога в сторону Юти (ми їхали у місто Моаб) була звісно більш цікавою – нові види, неочікувані повороти (це доки ми не опинилися в Юті де усе переважно ідеально пряме), а також краєвиди: гори, річки, ліси, стада, поля, ферми та містечка… все це не дає засумувати.

Може здатися дивним, що на безкраїх полях не видно ні людей, ні техніки. Але при цьому все чистенько і рівненько прибрано, ніяких куп сміття чи звалищ заліза. А виходить так тому, що 4% працюючого населення США (1.5% відсотків усього населення США) які працюють у сільському господарстві не лише забезпечують своєю продукцією усю країну, але ще і продають її в Європу, Африку, Південну Америку, Азію… Которше ще й частину усього іншого світу примудряються годувати.

Це я до того, що страждання за загубленим українським селом це якийсь мазохізм. На прикладі США добре видно, що ніякі села не потрібні, та і фермерів не треба так багато. Дайте можливість працювати, дайте дешеві кредити, захистіть законами – і там де зараз сотня колгоспників ледь виживає, там буде один фермер процвітати і виробляти більше продукції.

На цій ноті своє оповідання завершу.