2022-02: Коста Ріка, рафтінг

Попередній запис – 2021-02 -Коста Ріка: загальні враження і столиця (Сан Хосе).

Виглядає ефектно, але насправді не надто складно коли призвичаїшся

Рафтінг (для тих хто не знає) це сплав по річках на широких і пласких гумових човнах (4-6 людей) з доланням порогів яке утворює каміння на дні річки. Самі пороги мають 6 рівнів складності де 1 означає спокійну воду, а 6 – водоспад.

В Коста Ріці одні з найкращих рафтінгів для початківців – дуже довгі і мілкі (у сухий сезон) річки з порогами рівня 3. Це той рівень коли тебе трохи кидає і треба іноді кидатися то на дно човна, то на інший борт, можна навіть вилетіти іноді, але в цілому нічого складного. А от вже в сезон дощу (одна з двох пор року в цій кліматичній зоні) ці самі пороги стають рівнем 5 і долати їх вже небезпечно навіть професіоналам.

Зверніть увагу на зелені плями – це підошви того хто вилетів з човна

Ця наша пригода включала в себе більше ніж півтори години автобусом зі столиці, 4 години самого рафтінгу та ще майже 3 години до нашого наступного міста – Ла Фортуни.

А за 4 години навіть з нескладними порогами можна нормально відчути що таке рафтрінг і зрозуміти для себе чи варто робити щось подібне ще. І наскільки я побачив Олені сподобалося (у неї це було вперше), але не настільки щоб їхати 3 години в одну сторону і робити це в холодних річках нашого штату. А так де тепленько і не далеко – це залюбки.

“Капітан” нашого човна давав команди як грести вперед чи назад, кидатися на одни чи інший бік, або на дно щоб не застрягти на камінні і не перевернутися

Дуже багато сонця, і хоча спеки не було відчутно (все ж таки постійні бризки води) та обгоріли усі відкриті частини тіла дуже добре.

Коли була нагода там де спокійна вода і дно без каміння нам давали стрибати у воду і трошки поплавати.

Та і взагалі в плані інтенсивності пороги такого рівня не складні, а через те, що між ними є доволі довгі відрізки спокійної води ще і не втомлюють. Єдине що 4 години це все ж таки дуже довго. І якщо у вас є хоч якась фізична підготовка – все це буде надзвичайно легко, але в кінці буде легка втома.

Кермач визначає шлях яким човен долає поріг і дає відповідні команди усій групі

Ми подолали більше 20 км (https://www.strava.com/activities/6674411038 або https://connect.garmin.com/modern/activity/8286495529), але на тій же річці можна подолати значно більшу відстань якщо стартувати ще далі – така пригода є дводенною з ночівкою на березі. Також ми спустилися на 300 метрів вниз.

У підсумку – можу порадити як спорт так і це конкретне місце. Якщо буде така можливість то робіть: це одночасно і яке не яке фізичне навантаження, але не надзвичайне якесь, це і пригода, це і чудові види.

І на останок відео:

2021-02 -Коста Ріка: загальні враження і столиця (Сан Хосе)

Колишня тюрма, а зараз музей для дітей – в країні дуже низький рівень злочинності

Коста Ріку розтащовано дуже близько до екватору, майже в місці приєднання Центральної Америки до Південної Америки. Для нас переліт зайняв трохи більше 6 годин з Сіетлу до Маймі, а звідти вже 4 години в столицю країни – Сан Хосе.

Країна є доволі унікальною за багатьма показниками деякі з яких я згадаю далі. Населення країни складає 5 мільйонів населення з яких майже 1.5 живуть в столиці.

Виносна торгівля на центральній вулиці столиці

Незвичним (особливо для Південної Америки) є те, що більшість дорослого населення складає середній клас – дрібні бізнесмени та висококваліфіковані службовці. І через це країна останні 30 років дуже сильно прогресувала в усьому.

Політично більшість населення центристи і їх політики мало відрізняються одне від одного. І через це у країні одночасно і відбуваються постійні реформи, але і популістських рішень теж не приймається (як роздати всім телефони, чи висадити 2 мільярди дерев, побудувати ядерну бомбу та інша зеленщина тут не пройде). Тобто виборці дуже раціональні і прагматичні, а клоуни та брехуни в політиці відсутні – у них просто не буде електорату.

Сучасне мистецтво (це ж воно?) тут перемішане з класичним, примітивним та авангардистським

Також варто згадати про відсутність “національного” питання – мене не розуміли коли я питав чи є такі політики які ціляться на конкретну групу, національність чи ідеологію. Тут таке схоже відсутнє і головоне за чим оцінюють політиків – це результативність роботи та показані результати. Ідеологія, релігія, мова та національність тут схоже нікого не цікавить взагалі. І усі вони себе сприймають як один народ – індіанці (близько 2% населення), афро-карибці (так тут чорношкірих називають – 15%, та нащадки іспанських завойовників.

До того ж останні років 15-20 сюди на пенсію почали перебиратися європейці та американці – однаковий клімат весь рік, розвинена інфраструктура і трошки дешевше ніж вдома.

Одна з будівель архітектурою якої місцеві дуже пишаються – це копія чогось європейського

Якщо ще 20 років тому знання англійської було шансом отримати більш високооплачувану роботу то зараз без англійської скільки-небуть пристойної роботи не знайти. Причому англійська доволі хороша у тих хто нею говорить і людей з англійською можна зустріти навіть в самій глушині.

В країні відсутня армія. Тобто в якийсь момент люди вирішили, що вона їм не потрібна і кошти спрямовують в освіту та медицину.

На місці колишнього аеропорту розташовано величезний парк з пам’ятниками та музеями

Також вражає стан доріг – якість покриття, розмітка, освітлення. І все це є не лише в столиці, але і у віддалених містечках. Взагалі країна нагадує трохи бідніші США. На жаль і ціни майже такі ж як в США.

Коста Ріка країна не дешева і практично усе тут коштує значно дорожче ніж в Україні. Це проте означає і високі рівні заробітків та рівень життя людей. Також через це країна приваблює велику кількість заробітчан переважно з Нікарагуа на півночі – там якраз постійно вибирають місцеві аналоги “Партії Регіонів” чи “Слуг Народу” і країна завдяки цьому перебуває у перманентній економічній дупі. А в Коста Ріці за ту саму роботу платять мінімум втричі більше.

Сучасні машини, відсутність бомжів, хаотична забудова

В той же час не можна не помітити властивого Південній Америці навіть в найдорожчих районах столиці – хаотична забудівля (яку таки приводять потрошку до ладу), непродуманість дорожніх розв’язок, всюди протягнуто дроти, якість випадкові руїни мостяться до сучасних будівель зі скла та бетону.

Сама столиця є найбагатшим місцем країни і це помітно – автомобілі точно як в США, можна побачити будь-що. Хоча і у віддалених районах не бачили аналогів жигулів та москвичів, проте у столиці схоже всі автомобілі не старіше 5 років.

Будівля уряду без вікон – бетонний куб

Смішно як нам багато разів розказували про пару будівель (оперу та театр) які обов’язково треба побачити. А з’ясувалося, що вони усього лише побудовані у європейському стилі – для місцевих це прямо невидане щось, всі нам казали “прямо як в Парижі чи Римі”. Було смішно.

Центральну вулицю міста перекрито для транспорту і по ній ходять пішоходи. А сама вулиця повністю складається з магазинів, крихітних готелів та кафе/ресторанів. І до речі ось ці невеличкі готелі та ресторани є взагалі будь-де – навіть у самих глухих місцях. І тому дуже багато туристів беруть напрокат машину і їздять по всій країні – завжди можна знайти де зупинитися та поїсти. Плюс хороші дороги.

Приготування кави у місцевий спосіб як це робили ще 200 років тому

Ще я помітив, що практично ніхто не палить – за усі дні перебування тут я бачив менше 10 людей з цигарками, та і ті були бомжами. Також не бачив п’яних взагалі жодного разу.

Географічно країну складають 4 пояси високих гір з майже сотні активних вулканів. Землетрусів тут стається більше сотні на добу, але усі настільки дрібні, що ми їх не помічали. Останнє серйозне виверження (зруйновано вщент 2 міста і тисячі загиблих) сталося у 70-х роках. З того часу уряд розробив і запровадив процедури евакуації, хоча кажуть жертв все одно скоріш за все не вдасться уникнути у разі виверження.

Місцева кухня містить багато м’яса, але на диво мало овочів

А згадані вище гори вже в свою чергу ділять країну на різні кліматичні зони – вологе і прохолодне високогір’я та гаряче і сухе узбережжя. До того ж в країні фактично 2 пори року – сильні дощі та дуже слабкі дощі. Але через різний клімат та вологість густа рослинність знаходиться переважно в горах, в той час як внизу рослини виживають під пекучим сонцем без води.

В країні дуже хороша вода, принаймні в тих регіонах де ми були – відфільтрована від пилу рослинністю гір, далі крізь лавове каміння просякає глибоко під землю де розігрівається до пару лавою і виштовхується вгору. Всюди де ми були усі п’ють воду просто з крану. І навіть в ресторанах наливають з крану. На смак дуже чиста, без будь-якого присмаку чи запаху.

Місто оточене горами, але повітря чисте і прозоре

Також і повітря надзвичайно чисте (а не той жах який ми бачили в Гватемалі) – по-перше, це маси океанського повітря. А, по-друге, в країні надзвичайно жорсткі вимоги до викидів виробництва та машин. Більшість року тут повітря чистіше ніж в Сіетлі (яке вже і так значно чистіше ніж в Києві чи Жовтих Водах).

Продовження:

2021-12 – Palm Springs, CA

У містечно Палм Спрінгс ми приїхали через те, що я брав участь в IronMan 70.3 (про це трошки згодом), але і саме місто доволі цікаве і тому вирішив про нього написати.

Переліт з Сіетлу в аеропорт Палм Спрінгс триває менше 3 годин і на ці рейси ставлять доволі маленькі літаки (не крихітні маршрути, але все ж таки). Саме місто розташоване фактично в пустелі та існує лише завдяки оазі в якій і розташовано.

Місто може похвалитися хорошою погодою – взимку тут +20, а буває і тепліше та безхмаре небо з надзвичайно яскравим сонцем.

Місто доволі зелене, щільно засаджено яскраво зеленою травою яку дбайливо підстрижено до ідеального стану. Також у наявності кактуси, квіти та пальми. А ще фонтани, водоспади, широченні ідеально гладенькі дороги, невелика кількість людей з яких більшість складають заможні пенсіонери.

Серед відносно заможних людей доволі багато таких, що на всю зиму приїздять в Палм Спрінгс і проводять там час граючи в теніс, гольф та інші подібні види спорту.

Географічно місто виглядає доволі цікаво теж – по суті воно розташоване на кількох паралельних вулицях і тягнеться на десятки кілометрів. При цьому колись окремі міста як Ла Кінта, Індіан Велс та інші тепер фактично стали районами Палм Спрінгс.

Виходить так, що як їхати центральною вулицею то на нормальній швидкості можна годину виїздити за межі міста. А як поїхати перпендикулярно – ти вже за 2 хвилини в пустелі.

І навколо міста справжня пустеля – сірий пісок та гравій, іноді купки пальм. І на задньому плані (але дуже близько) – не надто великі гори.

Клімат дуже теплий, не вологий і не занадто сухий. Просто ідеальний для сонного існування.

У місті схоже повністю відсутні безпритульні, може навіть і криміналу нема (це хто буде їхати через пустелю щоб бути там де усе на виду і купа поліції?). А натомість є широченні по багато смуг дороги там де вони насправді і не потрібні. Також навколо міста багато атракціонів типу зоопарку, національних парків та просто красивих видів.

А центр міста (по суті просто центральна вулиця) – нескінчений ряд ресторанів та барів. І надзвичайно небагато людей.

З опису може скластися враження, що це ідеальне місто. І може воно так і є… Але у мене чомусь виникло відчуття, що мені особисто тут стане надзвичайно нудно. Скоріше за все це почуття хибне і звідки воно взялося я пояснити не можу.

Поки що все. Як буде нагода – заїдьте сюди!

2021/06/20 – Des Moines, Iowa

Повертаємося в Сіетл.

В містечко Де Мойн яке є столицею штату Айова ми поїхали через те, що я там приймав участь в IronMan 70.3 Des Moines. Для міста це був перший IronMan, але причина через яку я поїхав на старт в таку далечінь в тому, що у 2020-му через COVID-19 старти було відмінено і замість повернути гроші на вибір давали можливість вийти на старт в іншому місці. Так сталося і з відміненим IM 70.3 Galveston минулого року.

Цього разу я летів зі своїм новим велосипедом BMC Timemachine SLR 01 DISC запакованим у чохол Scinon Aerocomfort 3.0.

Як виявилося з велосипедом летіти не так проблемно як я того боявся. Запакувавши його в чохол я здав усе це авіакомпанії (вони навіть не зважували) та отримав його вже в останньому аеропорту. Той факт, що вагу не перевіряли я використав по дорозі назад – усі спортивні речі склав в той же чохол не лише щоб розвантажити себе, але і щоб додати захисний прошарок.

По приїзду в Де Мойн з’ясувалося кілька неприємних речей про які я не подумав завчасно і які довелося вирішувати на місці.

Реєстрація учасників відбувалася в самому центрі міста.

По-перше, в місті дуже мало водіїв Uber, а Uber XL в який може влізти велосипед взагалі практично нема. І в день коли треба було забирати пакет реєстрації та здавати велосипед машин просто не було.

Друге – усе дуже далеко одне від одного. Це певною мірою претензія до організаторів. Наприклад готелі розташовані в одній частині міста, а добиратися від них машиною до місця реєстрації більше 30 хвилин. Потім ще треба дістатися до місця куди здавати велосипед – це ще хвилин 20 машиною.

І тут з’ясувалося третя обставина – нема ніде навколо машин на прокат. І лише через те, що нам порадила дівчина на ресепшені готелю ми спробували взяти вантажівку і це в нас вийшло. Велетенський RAM 1500 з двома рядами сидінь та кузовом в який можна було класти велосипед не розбираючи – це нам дуже допомогло. І при цьому прокат вийшов дуже дешево – $60 за добу. Для порівняння за Uber ми би платили до $50 за кожну поїздку. Але їхати за ним довелося в інше місто.

RAM 1500 хоча і здоровенний, але на чомусь подібному в Де Мойні їздить більше половини людей.

Олені машина дуже сподобалася. Високо сидить, далеко бачить, усі на дорозі поважають, потужний двигун, багато місця всередині та для багажу – що тут може не подобатися. До того ж місцеві на подібних машинах переважно і катаються. Єдине, що розганяється після повної зупинки вона дуже повільно. Але то дрібниці.

На жаль саме місто нам подивитися не дуже довелося. По-перше, центр міста дуже крихітний (хоча і з хмарочосами), у інші 95% площі займає одно- та двоповерхове житло. Місто, повторюся, є столицею штату, а також в ньому є університети, коледжі та інші навчальні заклади. А відповідно виробництва особливо ніякого нема – лише держустанови та корпуси університетів, парки… і все.

Додатковою проблемою стало те, що довелося дуже багато пересуватися. Крім кататися машиною в центр, на старт, в готель ще й довелося походи. Так парковка для вболівальників та учасників була на відстані більше кілометра від транзитної зони куди здавали велосипеди. Далі від самої транзитки треба було йти майже півтора кілометри до старта плавання. А по виходу з води – бігти майже кілометр до транзитки.

Вид з парку де відбувалося плавання на центр міста.

На цьому все не закінчувалося – після фінішу який був в центрі міста треба було пройти ще два квартали до їжі та напоїв. Потім сісти на автобус який віз назад до транзитки (це хвилин 15). Але звісно він не доїздив до кінця і… так, правильно – треба було ще топати майже кілометр :)

І окремо треба сказати про перельоти. На жаль прямого рейсу з Сіетла в Де Мойн нема, а тому довелося летіти в Чікаго (майже 5 годин), чекати 2 години пересадки і маленьким літачком летіти назад ще півтори години. І в зворотньому порядку відповідно те саме.

Півтори години польоту і дві години пересадки просто витрачені через відсутність прямого рейсу від Сіетла.

У підсумку – це було цікаво, але навряд чи я ще туди полечу лише заради цього старту.

Ось такий крихітний літачок віз нас з Де Мойн в Чікаго.

Далі буде…

2021-02 – Гватемала, Антигуа

Попередні записи:

Готель побудований прямо на руїнах величезного храму. Статуї та картини в коридорах XVIII сторіччя та більш пізні.

Місто Антигуа колись було столицею Гватемали і усієї Центральної Америки (Гватемала свого часу була найбільшою за територією державою в регіоні). Але з нею сталося те що і з іншими столицями – неодноразове руйнування землетрусами. Проте найгірше сталося коли з гір на місце зсунулася купа землі і фактично зрівняла місто з землею.

З часом місто відбудували і воно перетворилося на туристичну принаду – у місті найстаріші діючі в країні церкви та монастирі. Також проживати в ньому дорого для гватемальців, бруківка та майже відсутність машин, мала кількість людей, дорогі магазини та кафешки роблять це місто ідеальним міцем відпочинку від галасу.

Оригінальні твори як ось ця картина на дереві висять просто в коридорах готелю.

Деякі будівлі міста розібрали і перевезли в нову столицю де і відбудували наново. Антигуа ж довго лишалася малонаселеною і лише відносно нещодавно стала розвиватися як туристичне місце.

Навколо міста яке знаходиться між великими горами в основному фермери вирощують кукурудзу та каву. Також тут видобувають жад і виготовляють з нього фігурки, кільця, амулети, тощо. За часів майа жад використовувався як прикраса лише правителями.

Деякі коридори готелю є колишніми кімнатами монастирів чи церков навколо.

Кількість церков та монастирів просто вражає. Не всі з них функціонують. А один найбільший, що був розміром з квартал відновлено лише на 1/8 – усе інше масивні руїни в яких знаходяться музеї, магазинчики та майстерні.

Що стосується будівель – власники мають утримувати зовнішні поверхні в їх близькому до оригіналу вигляді. Тобто ніяких змін кольору, стилю, пластикових дверей та вікон, ніяких антен та кондиціонерів. Всередині ж усі вільні перебудовувати усе як хочуть. І це виглядає добре.

Суміш фрагментів старовини та сучасного зустрічається постійно.

Що стосується вартості проживання у місті то ціни за найдорожчий і найбільший готель ті самі, що і за найкращий готель в столиці – в районі $100 за ніч. Їжа в ресторанах коштує трошки дешевше ніж в США.

Натомість ви отримуєте автентичну старину, тишу та відсутність машин, малолюдність, розслабленість та пасторальність в цілому. Не дивно, що десь половина усіх кого ми бачили були туристами. Але навіть і туристів тут не багато і ніде не було нічого і приблизно схожого на натовп.

В руїнах церков іноді проводять служіння та церемонії.

На мою думку краще провести більше часу в Антигуа ніж в Гватемала Сіті – тут є що подивитися і це дійсно буде відпочинок. В той час як в столиці гамірно, галасливо, та доволі бідно і брудно.

Антигуа до речі знаходиться в одній годині машиною від столиці, а відповідно і від аеропорту (у них міжнародний аеропорт прямо в межах міста).

А навколо міста є кілька відомих трас для гірського велосипеду та кілька кавових ферм щоб їх відвідати. Що ми і зробили б якби лишилися тут на ніч хоча б.

Папуги в руїнах-готелі.

На цьому власне я і завершу, бо були ми у місті усього кілька годин і чогось суттєвого більше додати не можу.

Зверніть увагу на вулкан на задньому плані – потік бруду з такого колись зруйнував місто.

Частково зруйнована діюча церква з мощами якось місцевого святого всередині.

Це не рукомийники – сюди приходили прати. Так, прямо на центральній площі.

Тут збираються люди які сподіваються на чудове одужання, а також свяченики цієї церкви надають безкоштовні медичні послуги.

Руїни найбільшого храму настільки велики, що ними гуляєш як містечком.

Один з відновлених фрагментів великого храму.

2021-02 – Гватемала, озеро Атітлан

Попередні пости:

Добратися до нашого готелю можна лише водою.

Отже після огляду Ішемче де ми провели приблизно годину ми попрямували до нашого готелю на озері Атітлан.

Озеро майже 5 км діаметром (так, воно приблизно кругле), з прісною прохолодною водою, оточено горами висотою 3-3.5 км та само знаходиться на висоті 1.5 км.

Крім кількох крихітних винятків берег озера надзвичайно крутий по всьому періметру – кам’яні тераси круто обриваються вниз і одразу глибина пару метрів. Тобто пляжів практично нема. І все житло тулиться боком на скелях, а причали побудовано на стовпах.

Причому готи настільки круті, що одразу деруться вгору – наче пройшов усього 100 метрів, і піднявся теж майже на 100.

Причал готелю в якому ми жили – доступ лише з води.

З більшості таких готелів та приватного житла можна дістатися лише з води. І хоча є якісь доріжки для хайків перейти на іншу сторону гір ними не вийде.

Усі готелі і дома доволі маленькі. І хоча мають кілька поверхів це не надто збільшує їх площу – кожен поверх доволі невеликий. Так наший готель мав 4 поверхи, але при цьому лише 6 кімнат.

Кімната відпочинку на 4-му (найвищому) поверху готеля займає весь поверх і 75% її площі помістилося в кадр.

Вода у озері дуже чиста і не має ніякого запаху. Але при цьому в ній практично нічого не живе. Поодинокі рибалки у дерев’яних каноє показували нам жменю крихітних рибок яких вони ловлять. Також те, що живого тут небагато підтверджує відсутність чайок та зовсім невелика кількість качок.

Хоча коли ми підплили до протилежного берегу то бачили кілька буйків які тягнули спіймані у ловушки риби. Проте не схоже, що тут можливий якийсь промисловий вилов. І навіть у місцевих ресторанах риба практично відсутня у меню.

Оглядова площадка на невеличкому піку 2 км.

У нашому готелі готували доволі добре, але ми з’ясували, що готують вони лише вегетаріанські страви. Та і ціни були майже американські. Тож ми кілька разів їли у сусідньому місті Санта Круз ла Лагуна до якого по вузькій доріжці понад водою можна дойти за 10-15 хвилин.

Сама доріжка проходить через інші готелі, ресторани та приватне житло – усе крихітне.

І місто розташоване на таких крутих схилах, що для того щоб туди піднятися на якісь 300 метреів треба пройти майже 1 км зігзагами. Ми не переймалися робити це під палючим сонцем і сідали у кумедні мотоцикли таксі які довозили нас за 20 кетцалей (десь 2 долари).

Початок підйому на доріжку, що йде по національному парку і виходить прямо з нашого готелю.

Окремо скажу про сонце. Хоча було не спекотно (в районі 20 градусів) сонце пекло так сильно, що будь-яка неприкрита шкіра була темно-червоною вже ввечері (а ми спеціально не загоряли), а за кілька днів вже облазила. Тож треба закриватися по максимуму.

І так само як і в Гватемала Сіті якісь повітря на озері була доволі поганою. Не знаю через що – виробництво, чи пожежі, але жодного разу якість не була на зеленому рівні. І лише через це я би не розглядав цю місцину, та і країну взагалі як місце для тривалох відпустки не кажучи вже про місце проживання на пенсії.

Доріжка вздовж берега по приватній власності.

В готелі у нас була можливість брати кайак чим ми і користалися. Один раз поплавали вздовж берега пороздивлялися види (дуже красиво). А другий раз вже попливли через усе озеро на інший берег.

Під час цих плавань ми якраз і обгоріли. А на іншому березі дізналися, що там усе в приватній власності і вийти на берег по хорошому нема де (тобто ні міста ні якогось суспільного причалу нема). Тож ми трошки потинялися і через 5 хвилин попливли назад.

У деяких готелів дуже красиві і різнокольорові клумби місцевих рослин.

Проте в цілому ми залишилися дуже задоволеними – тут надзвичайно спокійно і за бажання можна лишатися в своїй кімнаті та їсти в готелі і повністю уникати контактів з людьми та перебувати у відносній тиші. Додайте до цього неймовірні види (хоча і затягнуті легким димом практично завжди) і вийде чудове місце для релаксації.

Також обов’язково сказати, що людей тут доволі мало і навіть у місті таке відчуття, що всі кудись виїхали. Тобто ніколи не буде натовпу і галасу, що не може не сподобатися якщо ви тут щоб насолоджуватися видами.

Вид на місто Санта Круз ла Лагуна з найвищого даху міста.

Що стосується занять спортом і фізичною активністю. Бігати не вийде – просто нема де. Гірки настільки круті (до того ж висота 1.5 км нагадаю), що осмислено бігати не вийде ніяк.

Я трошки плавав, але є дві проблеми. В першій половині для сонце світить під таким гострим кутом, що сліпить повністю в яку б сторону не плив – сліпить або на вдоху, або коли намагаєшся побачити куди пливеш. В другі же половині дня стабільно піднімаються високі хвилі і нормально плавати в них не вийде. Ми навіть на кайках у ті хвилі вирішили не лізти.

Пірс нашого готелю переходить в площадку для сонячних ван.

Можна плавати на каяку чи дошках, але лише в певній половині дня. Це ми і робили і нам сподобалося.

Що стосується походів то довгі треки є на іншому березі – два нещодавно активних вулканів по 3.5 км висотою. Але там місцеві банди оббирають туристів. І хоча від них можна відкупитися за відомою зарані таксою все одно ризикувати не хотілося – пишуть, що вони з мачете і зброєю і можуть відібрати електроніку і навіть взуття. Як на мене не варте воно того.

Так будуються на березі заповзаючи кількома поверхами вгору по скелі.

Ще варто зауважити, що як це і буває в горах темніє тут рано і дуже швидко. В 5:30 починає сіріти, а в 6 вже повністю темно. І так само стає світло за кілька хвилин – була ніч, а ось вже день.

Такий відносно плаский берег виходом до води зустрічається дуже нечасто.

Далі просто додам ще кілька світлин.

Читайте далі:

2021-02 – Гватемала, Ішемче

Попередній пост – 2021-02 – Гватемала, перші враження.

Поле для гри в футбол.

По дорозі з аеропорту на озеро Атітлан (в наступному пості про нього) ми зупинилися на розкопаному місті Ішемче (Iximche). На відміну від інших міст майя як Чічен-Іца чи Шанантуніч комплекс Ішемче має цілий ряд відмінностей.

По-перше, час його створення та функціонування – так званий пост-класичний період майа, тобто з XII до XVI сторіччя. По-друге, місто населяло усього кілька десятків людей – представники правлячих родин. А простолюдини в місто не допускалися і лише слухали перекази про події у місті. По-третє, кожна родина будувала свій набір одних і тих же храмів (Сонця, Місяця, Вітру та Вонгню). Тобто в місті в прямому сенсі кілька майже ідентичних копій храмів.

Четверта відмінність – кам’яними були лише фундаменти та іноді частини стін. Усе інше було зроблено з дерева.

Сходинки спеціально зроблені вузькими – по них треба було ходити виключно боком щоб бути повернутим обличчям до Сонця.

Взгалі цих відмінностей як дрібних та і значних набирається достатньо практично в кожному аспекті щоб вважати Ішемче цілком окремою цивілізацією. Але це не так, це просто було дійсно просто специфічне місто майа.

Так наприклад відомий футбол майа тут мав свої модифікації. Дивитися його вживу мали право лише члени правлячих родин, а простолюдинам хід подій передавали танцюристи на спеціальних площадках. Гра могла тривати без зупинки від кількох хвилин до кількох днів. М’яч вагою майже в 10 кг можна було відбивати лише стегнами чи плечіма. І те кого страчувати – переможців чи тих хто програв вирішував верховний жрець після кожного матчу (бути страченим за результатами гру було величензою почестю для гравців).

Місто відкопупали з “глибини” в 5-6 метрів – до рівня дерева на вершині храму.

У місті було водопостачання з гір через спеціально зроблені канали у скелях та стінах. Так само було зроблено і каналізацію. Місця проживання родин були розмежені між собою каналами між якими перекинуто кам’яні мости. В кожному приміщені було десятки кімнат включно з кухнями та ванними.

Щоденною роботою мешканців міста було проведення рітуалів про хід подій яких простолюдинам потім розказували спеціальні люди.

Були і людські жертви: полонених ворогів страчували з приниженням (відрубали голову і ставили перед входом щоб наступати на неї), а зі свого населення страчували добровольців (велика честь для родини) виймаючи серце на алтарі.

Алар на якому виймали серця у добровільних жертв.

Також правлячі родини займалися веденням документації велику кількість якої знищили іспанці, але багато чого і збереглося.

Зараз комплекс відкритий і безкоштовний для відвідувачів, але крім пари щитів будь-які інформаційні матеріали відсутні. На вході пасуться дикі екскурсоводи ($25 за годину у англомовного гіда). При цьому англійська у нашого гіда (а він там був єдиний) така, що крім власне завченого тексту він практично нічого не міг сказати і нас не дуже розумів.

Доступ туристів обмежено лише на пару храмів, але за цим ніхто не слідкує.

Постійною проблемою міста були нескінчені війни – місто контролювало регіон з приблизно 80 тисяч населення і концентрувало в собі багатства. Тому його постійно хотів хтось завоювати. Але пост-класичні міста майа будували на крутих схилах і атакувати їх було дуже складно.

Тобто ось це маленьке місто з кілька десятками захисників могло протистояти сотням атакуючих – ті мали дертися в неймовірно круті схили хоч з якого краю.

Фундамента та межі будинку однієї з правлячих родин. На цих кам’яних бар’єрах стояли дерев’яні і стіни.

Сьогодні місто є центром релігійних ритуалів релігії під назвою Космологія Майа – це відновлена релігія майа (яка ніколи не була єдиною релігією). Величезна кількість богів з яких кілька вважалися головними, але в кожному регіоні в різний час перевагу надавали різним богам.

Ритуали проводять ледь не щодня – приносять в жертву (спалюють) кукурудзу, куряче м’ясо, яйця, спеції і таке інше. Ритуали проводять спеціальні люди (щоб стати священиком треба народитися в певний час певних дат) і служби є вільним тлумаченням міфів. Під час ритуалів “священники” говорять, що в голову прийде – інтерпретують якісь події, дають поради, тлумачать свої сни і так далі.

Зйоми просять не проводити, тому ми і не стали це знімати. Але виглядає все дуже буденно.

Зі слів нашого гіда до 70% населення практикують саме Космологію Майа. Інші 30% – преважно християни (католіки та протестанти) та трошки інших релігій.

Як і будь-які піраміди майа їх зроблено з землі і потім обкладено камінням.

З Ішемче викопали та вивезли все що можна (записи, кереміку, інструменти та інше) і зараз це місто просто так собі стоїть під небом і крім залишків каміння практично не має що показати.

А з іншого боку тут можна ходити де завгодно і скільки завгодно, чого не можна зробити ніяк в тій же Чічен-Іці.

А тут був ринок з якого простолюдини і могли бачити місто та площадки з танцюристами які переказували хід футбольного матчу.

Майа не є єдиним народом, принаймні самі вони себе чітко ділять на 21 групу племен. У кожної групи є своя мова. І лише від нещодавна діти кожної місцини почали вчити рідну мову в школах разом з іспанською. Також вчать письменність майа.

Мови треба сказати відрізняються дуже сильно. Не лише словниками (абсолютно різні за звучанням слова для одного й того ж), але і тим як будуються речення. Тобто настільки різні як українська і англійська, а не як українська та російська наприклад.

Копія кам’яної стели яка розповідає про одну з воєн. Гід прочитав трошки і показав як воно читається взагалі.

Ще одна особливість міста про яку щойно згадав – кам’яні стіни було поштукатурено. Шар товщиною до 10 см ще деінде зберігся. І це дійсно щось не типове для міст майа – замість вирізьблених обличь та зображень тут були поштукатурені стіни. Мабуть виглядало просто фантастично для мандрівників з інших міст.

Наступні пости:

2021-02 – Гватемала, перші враження

Працюючи з дому починаєш трохи дуріти, що ще більше впливає коли спортивні старти відмінені (як у 2020-му усі мої заплановані IronMan старти було кілька разів вже перенесено). Тож ми почали дивитися, що б його таке можна зробити. І вирішили замість шукати активний відпочинок просто поїхати в тепло на сонечко. Так і вибрали подорож до озера Атітлан в Гватемалі.

Перельот з Сіетлу до Гватемала Сіті (столиця країни) займає в 8-9 годин (плюс час на пересадку). Авіакомпанії іноді у літаках залишають вільні місця між пасажирами, що дуже допомогає комфорту. Але роблять це не всі – хороша компанія Delta так робить (ними ми летіли в Гватемалу), а жлобська American Airlines забиває літаки під зав’язку.

У літаку весь час обов’язково сидіти в масці і їжу вже не розносять. Лише видають пляшку води та пачечку сухих претцелів. Я в дорозі подивився кілька фільмів: на літаках Delta передивився “Шоу Трумана” та “Рік та Морті“, а на літаках American (на одному не було екранів взагалі, а на іншому вони працювали через один) 22 Jump Street та нові “Качині історії”.

Міжнародний аеропорт розташовано прямо в місті. І треба сказати, що місто спроектовано дуже погано, жахливий трафік, всюдисутні мотоцикли які не дотримуються ніяких правил. Додайте до цього майже повню відсутність світлофорів та звичку водіїв міняти смугу кожні кілька секунд і приблизно уявите собі хаос який коїться на дорогах.

Проте варто сказати, що якість доріжного покриття та розмітки значно краща ніж в Жовтих Водах та навколо – доволі якісний асфальт без ям, з мінімумом тріщин, та ще й з розміткою. І такі дороги не лише в столиці, але і у доволі віддалених районах без великих міст.

Другий великий мінус – якість повітря. Через те, що країни високогірна (столиця на висоті 1.5 км) та міста як правило оточені високими горами повітря в них загазоване. Ми постійно моніторили якість і жодного разу не бачили щоб вона була хоча б задовільна – практично завжди повітря, навіть у віддалених районах таке, що не рекомендується займатися будь-якою фізичною активністю. Для тих хто користується моніторами типу AirIQ скажу, що якість завжди була вище 100 (нормальним вважається повітря з показниками від 0 до 50) – AQI Basics | AirNow.gov.

Не додає користі і велика кількість так званих курячих автобусів – вони не лише безумно ведуть себе на дорозі, але і дають такий чорний та густий вихлоп, що навіть кондиціонери в машині захлинаються від нього.

І хоча це столиця на мою думку проводити в ній якийсь значний час не варто. В країні є кращі місця та старі міста куди варто їхати в першу чергу. Про одне з таких в наступному пості про подорож.

Також треба сказати, що місто погано спроектовано і багато що виглядає чи просто бідно, чи недоречно. І в ньому навіть нема туристичного автобусу сівши на який можна було б оглянути місто. Натомість ми найняли гіда з машиною і він нас водив і возив по найбільш визначних місцях, яких виявилося небагато. І на мою думку Кіто є значно цікавішим містом, хоча і там нема що особливо дивитися.

В країні дуже багато бідних – це переважно майа які живуть у сільських районах і зайняті вирощуванням кукурудзи. Ще 10 років тому більшість з них були не письмені і не володіли іспанською. Тобто в прямому сені ніяк не комунікували з державою. Зараз у кожному регіоні разом з іспанською державною вчать також одну з 21 мов майа. Але єдиною офіційною є іспанська. І більшість майа досі мають в середьному 3 класи освіти. Тобто розрив між містом та селом неймовірно великий.

Країна має 18 мільйонів населення з яких 5 мільйонів живе у столиці. Середня зарплатня згідно офіційної статистики складає $600 на місяць, але згідно нашого гіда несправді ближче до $450. Основними високооплачуваними професіями є туризм та вирощування кави і кукурудзи.

В історії країни багато воєн та масових вбивст – в той час коли США підтримували прозахідний уряд СРСР та Куба постачали місцевих комуністів зброєю. Армія країни через те, що практично ніхто не володів мовами майа, а майна не говорили іспанською вважала усіх майа прибічниками комуністів. І їх просто вбивали мільонами під корінь винищуючи села (вбивали не лише усіх людей, але навіть худобу та спалювали будинки). І кілька років тому вбили священника який написав книгу про військові злочини армії.

Країна страждає від корупції та насильницьких протестів (останній навіть привів до часткового руйнування будівлі парламенту). Але зараз люди стали більш політично активними, простести частішими і без насильства. Навіть майма почали організовувати багатотисячні протести збираючись десятками тисяч в столиці.

Також Гватемала перенесла кілька надвзичайно сильних землетрусів (про те як один з них не дав Гватемалі окупувати Беліз ось тут – Беліз. Враження про країну). І були вони настільки сильними, що міста руйнувалися аж до фундаменту, а столицю довелося переносити аж 4 рази.

Зараз країна вважається набагато більш безпечною, рівень криміналу впав за останні 10 років дуже сильно і таких місць куди не радять ходити туристам дуже мало і вони як правило у віддалених районах країни.

За вартістю життя країна не дорога, але і дешевою назвати її не можна. Так вартість обіду в хорошому ресторані складе $$10-15. Бензин у них в 4 рази дорожчий ніж в США ($3 за літр), а машини та інша дорога техніка хоча і найдорожчі моделі, але все б/у.

В культурному плані Гватемала знаходиться під впливом Мексики – усі зірки, музика, серіали та інше йде саме з Мексики. І більшість людей мріє виїхати або у Мексику, або в США. Про Ель Сальвадор (крихітна наздивчайно розвинена країна Центральної Америки) тут говорять взагалі як про рай не Землі.

У підсумку – їхати у Гватемалу варто в першу чергу заради краєвидів та деяких пам’яток історії, але ніяк не для того щоб дивитися столицю.

Продовження:

2020, найкраще за рік: подорожі

Цього року не вийшло особливо подорожувати, а найгірше – не вийшло змагатися. Бо COVID-19. Але кілька подорожей ми таки спромоглися зробити.

Еквадор, а головне Галапагоси! Дуже, дуже і дуже хотів, і давно хотів там побувати і все побачити. Лякав довгий переліт, але вийшло все доволі непогано. А Галапагоси перевищили всі очікування.

Пустеля Ескаланте, Юта. Це була чотириденна подорож на гірських велосипедах – грунтові та асфальтові дороги, високоріг’я, пекуче сонце вдень, холод вночі, сухість, табір з палатками. Надзвичайно вдала та вчасна подорож для урізноманітнення щоденних вражень.

Гальвестон, Техаса. Наші перші відвідини Техасу. Тут мав бути старт Iron Man, але його відмінли, тож ми вирішили просто зробити собі вихідні.

Океан, сонце, плаский рел’єф, невеличке місто на кількох остовах.