[Хроніка регулярної мандрівки] Дерев’яна нитка (стр. 2)

Людина стоїть біля дзеркала яке нічого не відображує і намагається руками втримати думки у голові. Намагається крикнути, але з’ясовує що не має легенів. Необхідно якомога швидше забути про це, бо задихнешся.

Всесвіт завмер посеред незавершеного кроку. Коли це все почалося і чив був колись початок? Чи мене було миттєво увімкнено, а свідомість моя заповнена задалегідь? Хто я і чому я тут? Ні, не так. Я ж знаю хто я, якщо це знання теж не прошите у мене. Не зможе машина зрозуміти що вона є машиною якщо в неї заложено знання про те що вона не машина. Та і думки мої можуть бути визначені наперед.

Отже я стою? Ні, я йду. Ан ні, я лежу. Лежу на спині. Та ні. Я стою. Стою і дивлюся уважно на того хто лежить на спині. Це щось велетенське і неповортке. Щось набагато більше за мене і надзвичайно дивне у своїх вчинках. Точно, я стою. Стою на трьох ногах. Чому на трьох? А, ось ще одна – застигла у повітрі, завмерла у незавершеному кроці. Може це лапи?

Так природньо мати чотири лапи. Тепер я знаю що вмію швидко і витончено міняти своє місцеположеня перетікаючі стрімкою ртуттю і знову приймаючі первісну форму.
Ні, зміни місцеположення я не контролюю. Ось я знову в новій точці і знову бачу велетенську істоту, хоча за мить до цього навіть гадки не мав про неї. Дивна все ж таки істота, така нецікава і водночас важлива. І тіло моє таке мале у порівнянні з ним. Опа, я в мене виявляється дві ноги і одна рука. Стоп! Не можу думати про все одразу. Не поміщується все у мозку. Прокляття! Навіть ця думка не поміщується повністю і частина її безслідо розчиняється у повітрі. А залишок як крапля повільно перетворюється у маленьку сферу на моїй маківці і ривком зривається вгору. Я знову в порожнечі.

Ось новий об’єкт. Ідеальна форма, хижа машина, знаряддя вбивства яке отримує естетичне задоволення від діяльності і має заспокоювати свою потребу в затишку та захищеності. І знову нічого немає навколо.

Хто ж я? Тіло без ніг, з двома потужніми руками, з безліччю пальців. Мабуть я той, хто створив все навколо. Все що навколо існує через мене. Коли я замислююся то опиняюся в порожнечі. Чим не доказ?

Дерев’яна нитка, дерев’яна нитка. Не знаю що це, але це важливо. Треба триматися за неї. Але ж її немає! Треба її здійснити. Яка ж вона? Як вона повинна бути зорієнтована в просторі? Може ідея в тому що про неї не треба знати. Добре, якраз не знати просто.

Чорти його забирай, все ж таки час прокидатися!

Він повільно розплющує очі…

Аудіохвиля

Аудіохвиля

 

Ти чекаєш ночі, уникаєш дня,
Світла не бажаєш – в тіні все життя.
Білий пил отрути
(Мусиш все забути)
Мозок атакує…
І ніхто не чує:

Аудіохвиля,
Аудіохвиля,
Аудіохвиля.
Аудіохвиля!

Створиш самостійно темряву у дні –
Наскрізь пробивають голки золоті.
Не бажаєш знати…
Змушує пірнати,
Серця не чекає,
Солодко співає

Аудіохвиля,
Аудіохвиля,
Аудіохвиля.
Аудіохвиля!

Стіни відштовхнеш,
Приготуйся йти.
Скоро попливеш
У нові світи. 
                        Ти
Невідомо де,
Невідомо чий.
В глибину веде
Голос чарівний –

Аудіохвиля,
Аудіохвиля,
Аудіохвиля.
Аудіохвиля!

Технології ростуть крізь мене. Плагіат на замовлення.

З воплями і жахливим писком продирається крізь тіло оптичний кабель. Він несе смерть у безсмерті, він приносить подріблення, обезцінення, спрощення і існування у мільйонах непомітних втілень. Він треться об кістки та вивертає суглоби. Він стає вічною ломкою. Назовні виринають думки, не затримуючись в голові. Думки зараз вже не та річ яку можна втримати. Вони зіслизають з голови і падають легкими пластівцями на асфалт де і тануть швидко, зітліваючи порохом. У мене навіть мозок назовні. Мабуть це проблема і мабуть я сам її не розв’жу. Мабуть мені потрібна допомога. Хто прийде і допоможе мені? І кому я дозволю допомагати собі? Кого б ти підпустив до себе?

Сучасний месія нічого тобі не скаже. Ба, він навіть забере в тебе щось. Ти зустрінеш його і будеш знати менше і не будеш сумніватися що "раціональніше" означає те ж саме що й "природньо".

Сучасний Буда сидить навколішки, похилившись навпіл. Він блює, випихаючи з себе шлунок. Шлунковий сік в’язкими нитками висне з його рота роз’їдаючі діамантові зуби і швидко застигаючі. Бурштинові сльози ріжуть шкіру. Розчинені отруйним соком зуби швидко регенерують і нитки, як туго натягнені струни, тепер проходять крізь його зуби тягнучі шлунок. Йому тепер завжди боляче. І тому він блює знову. І знову натягуються нитки. І він не хоче у нірвану.

А я, як і ви всі, дивлюся на це байдуже, я вже майже не бачу цього. І ніхто не хоче говорити про це, і кожен, немов би навмисно, не розуміє. Я думаю що це добре. Бо я хочу бути спокійним і щасливим. Тому що я ще можу думати? Я намагаюся завжди бути спокійним і щасливим.

Отже месія викличе в мене лиш посмішку, а то і роздратування, якщо мова його зробить мене неспокійним і позбавить щастя на якусь частку нескінченності. Отож славімо оптичний кабель! Viva internet! Твої нерозумні діти повернуться до тебе, бескраїй океане. Я прийду до тебе і ти мене пробачиш, і ти позбавиш мене розуму і я засну усміхнений і лагідний. І месія твій, який є лише слугою твоїм безмозким, стане лінивою водоростю і буде неспішно коливатися у такт морській течії біля мого сліпого ока.

Океан стане космосом, а я стану тобою, ти станеш мною і ми разом станемо порошинкою в просторі без меж. І настільки великим стане буття що зникне воно в один момент і ми зникнемо безслідно і назавжди. Все відомо зарані, але коли ти згадуєш про це ти забуваєш що саме ти знав. Забудь що все передвизначено і знатимеш що робити.

Напиши "+1 чувак" і натисни Enter. Апокаліпсис став трошки ближчим.

[переклад] Soundgarden – Black Hole Sun

Для мене це мабуть найкраща пісня в стилі гранж взагалі, так би мовити пік жанру. А що стосується змісту то Кріс Корнелл (автор тексту) неодноразово пояснював що він просто хотів пограти словами щоб створити набір яскравих візуальних образів. І те що багато людей бачать глибокий зміст (кожне свій) в цьому тексті він сприймає як успішне досягнення своєї мети.

Власне перекласти це просто як набір слів я не зміг, бо виходить суцільна нісенітниця і тому спробував зліпити хоч біль-менш осмислені речення.

У моїх несхвальних очах
Приховано так що ніхто не бачить
Обличчя і змію.
Сонце це моє безчестя
З його жаром та розтягуванням літа.
Під чорнотою небо виглядає мертвим.
Поклич мене через піну
І я знову почую твій крик.

Чорна діра сонця,
Коли ти вже зійдеш
І змиєш дощ.
Чорна діра сонця,
Коли ти вже зійдеш.

Нерішуче, холодне і мокре
Вкради теплий вітер, втомлений друже.
Скінчився час чесних людей
І забагато вже часу для змій.
Взутий, ходжу у сні
І молюся щоб моя юність залишилася.
Небо розійшлося з пеклом
І вже ніхто не співає так як ти.

Чорна діра сонця,
Коли ти вже зійдеш
І змиєш дощ.
Чорна діра сонця,
Коли ти вже зійдеш.

Повішу голову і втоплю страх
Доки ви усі не щезнете.

Чорна діра сонця,
Коли ти вже зійдеш
І змиєш дощ.
Чорна діра сонця,
Коли ти вже зійдеш.

Камінь з м’яса

Сонце намагається що є сили дмухати у трубу, для чого відрощує собі велитенський протуберанець. Сонце каже – я ненавиджу тебе; ти не винний, ти не винний ні в чому, але моя ненависть як вектор – не може бути неспрямованою. Ти, суко, здохнеш.

А я не хвилююся з цього приводу. Може там зверху і здається що людина то складноорганізований шмат плоті на кістках, що пересувається на задніх лапах, час від часу розтуляє рота і видає звуки схожі на людську мову. Але то не так.

Людина це міф. Людей взагалі не існує. Оце що рухається як сміття у замуляній річці – то омана, така собі пастка для інфантильних богів, пастка що відволікає їх від справжніх причин існування всесвіту. І необов’язково що сила яка має свою мету, і зробить усьо для її реалізації є розумно. Бо і розум то лише покляття, ще один ланцюг покликаний тримати самовпевнені витвори природи на їх місці. Розум примушує усіх нас однаково бажати бути несхожими на інших. Саме розум не дає нам бути вільними, а логіка, та здатність передбачати наслідки дій є двома кайданами що кріплять той ланцюг, – один до хребта, а інший до каменя.

Камінь заздрить мені, бо я вмію забувати і ніколи не згадувати. Я заздрю каменю бо він знає точно що все попіл, що все марно, що результат буде один – нірвана. Я поспішаю стати каменем, а він хоче знову вміти захоплюватися і дивуватися.

А якщо я підстрибну? Підстрибну сильно і високо і не захочу падати.

Так ницо хотіти бути там де немає ліюдей і при цьому хотіти слухати музику, читати книги і прагнути інших відходів процесу мислення соціально несумісних варіантів мозку. Це нині так модно бути маргіналом.

Чи хтось знаходить приємність в тому що почуває себе ніяково? Чи хтось мріяв померти від того того що кінчив кров’ю? Ти слабнеш, увесь такий гордий за себе і швидко слабнеш. І посміхаєшся. І шкіра біліє. І очі стають блакитними…

Як я писав тексти пісень

Коли я тільки почав вчитися в інституті я дізнався що мій одногрупник (Славік, привіт!) не лише “теж слухає метал”, а ще й грає в групі. Це було вау! Я все життя заздрив, і досі продовжую, людям які краще за мене володіють музичними інструментами, вмію малювати або просто красиво і влучно складають слова до купи. І завжди мені хотілося бути поруч. Якесь відчуття що я гріюся в енергії творчості, чи що.

Славік не просто “теж слухав метал” як про нас говорили одногрупники яким що Арія, що AC/DC, що Metallica було одне й те саме. Він теж слухав thrash, який тоді мав ореол самого нового і проресивного стилю в металі. Death metal тільки почав проникнення у наші терени (хоча він з часом і вбив треш), грінду ще мало хто слухав бо було капєц як важко, спід-метал ніколи у нас і не був популярним. Хорошим, ідеологічно вірним металом у широких мас споживачів тоді були Scorpions, Deep Purple і “балади” Metallica. Всі інші групи відносилися ними (масами тобто) до підстилю “оруть як дурні”.

Ну та не про те.

Коротше рубали вони Корозію Металу і здається щось з Accept. Власне завдяки Славіку я теж почав грати на гітарі, про це колись згодом.

Крім того що вони грали кавери також ще намагалися робити свої речі. І потрібні були їм суворі такі, правильні тексти. Що небудь якщо не про демонів і Сатану, то хоча б про ман’яків, катування і інші речі про які можна співати волати з нордичним виразом обличчя.

Я і напросився. Ще важливо було щоб тексти були англійською. Тобто можна було і російською, виходило щось типу:

Тёмной ночью

Некрофил

Ржавою лопатой

Черепа крошил.

Вытаскивал наружу

Гнилостные трупы

Раскладывал по кучкам

Руки, ноги, зубы…

Це вже було достатньо непогано, але те саме англійською звучало б в стопіцот разів крутіше.

Причому неважло чи то би був правильний інгліш чи ні, головне знати що “здається майже правильно” і що означають деякі слова. Для чих цілей в мене був спеціальний блокнотик в який я записував “сташні” слова. Самі слова знаходив коли робив переклади з англійської (домашні завдання).

Потім група розпалася, навіть не пам’ятаю як вона у них називалася. Ex-Cemetery здається. Ну типу пару людей захотіли brutal death грати під впливом Cannibal Corpse, Obituary і інших подібних банд. А ті що залишилися назвалися Skull Hanter (що на моє глибоке переконання означало “Мародер”) і типу грали death thrash (Sepultura же!). І от тоді я приєднався типу до них, але на всих без винятку репетиціях я був в цілковитожу ужості і заціпенінні бо грати толком не вмів, навіть гаму навряд би рівно зіграв.

Ти не менше ми щось пробували, ліпили своє і намагалися грати ту ж Корозію, а також Shah. А головне що як мінімум половину з того що ми грали було спробами зліпити щось своє. Нічим толком воно не закінчилося, але пригадувати приємно.

Далі Міша, що на той час грав на басу, вирішив що гітара це те чим йом треба займатися в житті серйозно і почав готуватися поступати (і в результаті таки закінчив щось там по класу джазової гітари). І він же знайшов собі команду яка рубала дуже нефіговий швидкісний death. Там у них все було набагато серйозніше. Вони і лабали круто, і пісні у них всі свої були і доволі прикольні. Команда називалася Cleopatra.

Спочатку вони прийшли до мене просити “накатай нам пару текстів, шоб про мерців і Сатану”. Оскільки з попереднього лосвіду минув вже якийсь час то я знав як робити це трохи краще і почав записувати “рибу” – рітмічний малюнок тексту з наголосами. Потім в рибу вставлялся словосполучення і речення, а потім порожнеча заповнювалася іншими словами. Це знову ж таки було коряво без сумніві, але хоча б приспіви та якісь акцентовані воплі вже були схожі на інгліш.

Інше питання що їм тексти не були потрібні взагалі. Ну тобто вокаліст з трудом читав ненаші літери, і слова, кірм тих які було добре чути, вимовляв усі невірно. І поняття про що йде мова не мав. Але без бумажки співати не мог. Крім того співав він гроулом і розібрати щось було просто нереально крім “гр-гр-гр… Ври-бри-бри… Баааа!!!”. Але як я вже казав мої запевнення зо текст осмислений і в рамках жанру давав команді більше впевненості і підвищував ЧСВ.

Крім того що я писав їм тексти я ще почав ходити з ними на репетиції і “сидіти за пультом”. Навіть один раз з’їздив з ними на музичний фестиваль якийсь в Дніпропетровськ. Колись давали інтерв’ю на місцевому радіо. Мене питали чому тексти англійською – пояснював що це для стилю стандарт de facto і інша мова віднімає від пафосу 10 балів. Ще там щось питали, не пам’ятаю. Зараз навіть важко уявити що в ефірі жовтоводського радіо крутили death metal. Це був десь 1995-1996 рік.

Команда нажаль (а може і не нажаль) ролзпалася – хтось пішов в армію, хтось поїхав в Москву працювати, хтось в інститут поступив, хтось почав колотися і десь пропав без вісті.

Потім якось воно розсмокталося все, більше часу став приділяти комп’ютерам, класичній гітарі і взагалі перестав слухати метал (думав що назавжди).

Закінчив інститут, вже працював в ньому ж. І от якось доволі випадково зійшовся з місцевою групою “Жовтий Чай” в якій грав Міша. Група ніколи не могла визначитися зі стилем, грали то фанк-рок, то поп-рок, то взагалі інструментальщину якусь. У них були і автори текстів. Писали тексти їм дівчата (в основному одна дівчина) що займалася у театральній студії там же де вони репетиції влаштовували. Тексти були українською, і тексти біли дуже хороші.

Взагалі команда підходила до процесу доволі серйозно і намагалася якось “комеціалізувати” – пролізти на радіо, на фест якийсь, поїхати у кліубах повиступати. Частково їм це вдавалося, кілька разів їздили і у клуби і на відкриття торгівельних центрів чи ще які події. І хоча ілюзій та максималізму в них вже не було, а був досвід, все одно для України їхня музика була “не формат”. Представники радіостанцій, наприклад, казали що “в принципі непогано, може щось і вийти, але я таке в ефір не пущу бо аудіторія не сприйме”. Але тим не менш команда не здавалася, записувалися в студії, шукали кошти на зведення, намагалися контактувати з продюсерами…

Коротше знову про тексти. Тут вже важливо було все. Був чистий вокал, було добре все чути. І потрібен був не просто римований текст, а текст зі смислом, щоб можна було простежити про що мова. Але це ніяк не вірші були. Тобто можна було б написати (теоретично) хороший вір. І потім приходив вокаліс і казав що “мені незручно ось тут співати цей склад ось після цього, я хочу тут ноту витягти вгору, а мені попередній склад не дає динаміки”. Тобто навіть текст щзвучить добре коли його читаєш, але співати його можна лише в стилі россійського року – абсолютно безвиразно і з однією інтонацією. Ну от і було таке пнешся, дмешся, напишеш щось, радієш який ти вправний зі словами. А потім тобі кажуть “нє, встав сюди якесь слово щоб там був ось такий склад, і щоб потім можна було зробити невеличку паузу і далі було або о-ла, або а-ла…”. Ну думаю ви зрозуміли. Чесно кажучи навіть якби у мене був хист до цього то заробляти літературною діяльністю на життя я все одно не наважився б. Дуже важко і з негаратованим результатом усе.

Ті тексти до яких я мав відношення я з часом переопублікую (все було колись у ЖЖ), і мабуть зроблю спеціальну рубрику для них. І так, я прекрасно розумію що вони не художні, слабкі і примітивні. Але цінність їх не в тому. І взагалі то буде більше для себе.

Ще якицсь час після переїзду в Дніпро, а потім і в Києв я намагався співпрацювати з ними, але на відстані нічого не вийшло.

А сама група розпалася через індивідуальну несумісніть. Потім як тільки вонине називалися і що не грали. Це був і Ukantropop (укр-поп), і “Тріо Три” (тріп-хоп), і Jihad Crimson ще якісь проекти і назви. Зараз це здається називається Where Is the Music? і грають вони джаз.

Якщо кому цікаво то можна трохи послухати (не з моїми текстами, нажаль):

[english] Hanky Panky

Вимовляється як “хенкі пенкі”. Означає ще приблизно “обжимання”, але диапазон ширший – від поцілунків у темряві кінотетру чи на задньому сидінні таксі, до безпосередньо сексу. Детальніше тут – http://www.urbandictionary.com/define.php?term=hanky+panky

Пісня на тему (непогана сама по собі):

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=86eJUYk-l_4]