…так само як усі інші
В доповнення до ось цього запису – Санта Барбара та Шеві Камаро, враження я несподівано знайшов світлини які вже вважав втраченими назважди.
Значить ось вам кілька фотографій красивої машинки та дівчинки в ній 
Якийсь придурок смішну рожу скорчив на задньому плані
Пляж:
.jpg?psid=1)
Якийсь хльопчик заліз в кард…
.jpg?psid=1)
Корочє отакоє от:
.jpg?psid=1)
Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2110905#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2110905
Збираємося бігти цей марафон у вихідні що будуть (Олена побіжить половину) тож якраз зручна нагода перенести зі старого блогу записи. Власне нічого нового і цікавого в цьому пості нема, він мені просто потрібен “для звітності”, можете його спокійно пропустити і не читати.
Сієтльський марафон є доволі відомим і проводиться з 1970 року, зараз збирає більше 10 тисяч учасників на старті.
Стартує і фінішує близько до знаменитої сіетльської "тарілки" і траса пролягає вулицями міста.
Рекордом є дуже пристойний навіть на сьогодні час 2:17:25 (1983 рік). Десь з 1985 року марафон "змінив орієнтацію" на аматорів бігунів, тобто почали боротися за массовість, а не за запрошення зірок. Це одна з причин чому зараз цей марафон виграють з часом 2:25 – 2:30 (професіонали в основному бігають там де можна нормально заробити). Іншою причиною стало те що свої щорічні (та іншої періодичності) марафони почали з’являтися у всіх, навіть невиличких містах.
Участь коштує близько $100, стартовий пакет включає номер, радіо-чіп, футболку, та деякі дрібнички від спонсорів.
Спочатку стартують люди що йдуть марафонську дистанцію, вірніше їм її ніхто бігти не забороняє, але просто вони дуже повільні. Потім стартують такі ж ходоки-пімарафонці, потім вже біжать марафонці, а після них пів-марафонці. Все це з розривом у 30 хвилин після кожного старту.
Приблизо кожні 2 милі по трасі стоять точки з водою та енергетичними напоями, а також кабінки туалетів.
Це був перший мій півмарафон.
Не маючи практики застебнув чіп на нозі надто туго і розтер (скоріше порізав) ногу до крові, досі шрам видно.
На старті треба бути раніше щоб запаркуватися (велечезна черга машин починається ще за кілька кілометрів до старту), розігрітися і протиснутися у натовпі ближче до перших рядів.
Традиційні черги у біо-туалети тут мають якісь зовсім неймовірні масштаби, хоча самих будочок мабуть сотні понатикано.
Тут вперше побачив пейсерів – людей які бігли з табличками в руках за певний час. Тобто якщо хтось поставив собі ціль пробігти скажімо за 3:30 марафон то можна було бігти за відповідним пейсером і не перейматися тим чи встигаєш чи ні.
Погода в цей день буває різна, але це все ж таки майже зима тому переважно мокро, холодно і незатишно. Ну і туман з ранку обов’язковий.
Почав я тоді дуже швидко бо добре себе почував, але на середині дистанції, якраз там де страшнувата гірка, що називається зловив якір і друга половина далася мені неймовірно важко. На стадіон фінушувати я вже майже пішки заходив.
Після фінішу можна у відносному теплі поїсти супу, попити кави і позбирати різні сувенири та їжу від спонсорів.
А це у Олени колись були такі модні підкрадухи 
Мій результат на сертифікаті – http://race.seattlemarathon.org/pdfCertifcate2008.asp?bib=6180
Чомусь не знайшов у себе поста про цей старт. Або пропустив, або щось тоді сталося. Вже чесно кажучи і не пам’ятаю.
Детальніше тут – 2011-11-27–Seattle (Half) Marathon–1:29:56.
Тут я вже біг повний марафон, деталі тут – 2012-11-25–Seattle Marathon–3:14:19, Ще кілька фото з Seattle Marathon 2012.
Якийсь час тому я зарікся писати про політику (мабуть подорослішав), спробую утриматися від цього і зараз.
На Майдані 2004-го року я не був, про що і досі шкодую. Це, вважаю, була подія яка трошки розбудила українців і не дала країні скотитися в повне болото. І абсолютно не суттєво які були результати, головне що у багато голів прийшло розуміння що не лише можна боротися за своє майбутнє, але це просто зобов’язана робити розумна людина. До того ж відчуття єдності нації це був досвід якого не було в мого народу з часів проголошення незалежності. Сподівання не здійснилися, ідеалістичні мрії безжально розтоптала потворна реальність, совкізм і байдужість до себе солодкою отрутою знову отупили співвітчизників… Проте це був момент коли люди пишалися того що вони є українцями.
Взагалі сьогодняшній Майдан викликає у мене певний подив, хоча і приємний. Поясню чому.
У мене таке враження що в Україні практично всі хто хотіли звалити з совкового болота вже зробили це в тій чи іншій формі. Знаймі з якими я підтримую зв’язок якщо і не виїхали фізично в Європу, США чи азію (а таких чимало) то працюють або на закордонні компанії, а тісно з закордонними компаніями.
Інтереси таких людей лежать страшенно далеко від політики. Часто я про те що відбувається в Україні знаю краще за тих хто там живе. Вони їздять відпочивати, на концерти чи виставки в Європу, вони не заклякають від жаху коли по роботі їм доводиться мітяти міце проживання на інше місто, а то і іншу країну, вони не чекають нічого від держави і прекрасно розуміють що комфортне існування мають забезпечити собі самі.
На щастя в Україні є ще люди які хочуть змінити саму країну і саме ці люди не дають їй стати країною де панують зековські поняття та безмежна сірість. Це як правило люди близькі до мистецтва та журналістики. Ось я особисто знаю одну таку людину (Міша Мурашкін, це я про тебе), він витрачає таку неймовірну кількість енергії щоб хоч щось змінити в моєму рідному місті що можна було б опалювати мікрорайон. І хтось це цінує на рівні міста? Не дивлячись на те що він створив єдиний впливовий ЗМІ в місті і дійсно примушує владу своїми публікаціями ремонтувати дороги, прибирати сміття та взагалі робити хоч щось (а багато робити вони просто не зможуть через свою некомпетентність) – так не дивлячись на це все ставлення більшості населення міста на благо якого він старається в найкращому разі зверхньо-поблажливе. Безмізкі селюки просто не можуть зрозуміти скільки заради їх мало кому цікавого побуту ця людина витрачає зусиль. Якби він ту саму енергію витрачав у цивілізованій країні то досягнув би дуже багато чого.
Сьогодняшній Майдан я сприймаю більше як накопиченне роздратування людей які не згодні жити у стайні і жерти що дають проти биків “з поняттями” при владі та їх спробі повернутися до феодалізму якогось. Мені не зовсім зрозуміло чого можна досягти Майданом сьогодні, як на мене то простіше або виїхати кудись, або знайти як зробити себе і свою родину максимально незалежним від влади і віддавати їй по мінімуму. Проте якщо залишитися то доведеться змиритимя з відсуністю доріг, брудом і сміттям навколо, люмпенами на вулицях і тупенькими місцевими царьками. Для мене особисто це питання ефективності – переїхати у нормальну країну чисто з точки зору витрати енергії набагато дешевше ніж намагатися облаштувати все навколо себе в Україні.
Найгірші з людей в Україні це комуняки та політики при владі. Комуняки бувають або цинічною сволотою що жирує запудрюючі мізки бабкам та дітям-задротам. Це ті люди що постійно триндять про “градообразующіє прєдприятія” і іншу чухню. Вони ненавидять логіку і цілком спокійно можуть писати в інтернетах про те як Європа знищить усе виробництво в Україні і завалить її своїми товарами. При цьому звідки українці без роботи візьмуть гроші щоб купувати всі ті європейські товари вони пояснити не можуть. Це ті люди які готові працювати за їжу, голосувати за пакет гречки і при цьому розказувати про задуми європейських урядів, заговори жидо-масонів проти СРСР і них особисто. Це люди яких мені геть не шкода тому що вони є тягарем який би з радістю затягнув Україну назад в болото де б усім було б однаково погано. Спотворена совком мораль таких людей дозволяє їм поєднувати в голові ідеї про “мені повинні організувати безкоштовну квартиру і путьовку” з “як мені платять так я і працюю”. Вони не соромляться вкрасти на копійку наробивши при цьому шкоди на рубль. Завдяки цим людям молоді, повні сил та наснаги люди бояться виїхати в сусіднє місто щоб заробити гроші, і взагалі шукати роботу таку щоб подобалась вважається у них незрозумілою примхою. Це люди які щиро можуть назвати якогось жопомордого політики схожого на члена політбюро СРСР “красивим, прєдставітєльним мужчіной”.
Я був би лише радий щоб усі ті заводи про які вони нудять постійно закрилися б нарешті і вони вимушені були б взяти на себе відповідальність за свої вчинки і рішення вперше в житті. Горіть у пеклі срані совки і ваша блюзнірська, заздрісна мораль крикливих мавп!
Ну а про політиків при владі дуже просто – це як правило розумні люди (навіть безграмотний Проффесор є розумним у тому що стосується “пролізти на самий верх і втриматися там”). Особливо нічого їм пред’явити я не можу крім того що вони непорядні покидьки, до того ж свідомо непорядні. Крім того я не надто вірю в опозиційних політиків. Проблема навіть не в тому що вони виховували в тому ж викривленому світі де мразота типу Павліка Морозова вважалася героєм, а в тому що ніякої можливості змінити весь бюрократичний апарпт в них не буде за осяжний час. Тут як і з дорогами – ну не вміють цього в Україні робити, не було де вчитися. Треба завозити людей які мають досвід і хист, давати їм можливіть працювати і вчитися самим.
Україна проте не приречена. Навіть найтупіші з комуняк при першій нагоді відправляють своїх дітей хоча б вчитися, а потім і жити в Європу яку вони так ненавидять, а то і в саме пекло – в США. Люди більше подорожують, вчать мови, працюють з іншими країнами і лозунги та казки про ельфіський СРСР діють лише на самих відсталих та повних невдах. Я вірю що хай би і повільно, але доля людей які просто не будуть зважати на деградантів при владі буде рости і люди будуть самі собі облаштовувати так як їм сподобалосу “у сусідів”. В силове захоплення влади я не вірю просто через те що нова влада скотиться до тієї ж срані що є зараз, ну хіба масов розстріли почнуть, тоді може все зміниться суттєво.
Ну от я і сказав що хотів.
Більшість людей (і я в їх числі) хоча і знають що МС заробляє шалені гроші з року в рік не зможе сказати скільки саме і чим саме. Ну тобто люди знають що от є Windows, Office, ну може ще спеціалісти знають про Visual Studio, SQL Server та SharePoint, але яку частку прибутку кожне з них приносить не завжди зрозуміло. До того ж ще є bing, Windows Phone, XBox які наче і роблять якість гроші, і в той же час інші люди пишуть про шалені витрати на ці продукти.
Спробуємо розібратися за допомогою ось цієї статті – http://www.tannerhelland.com/4993/microsoft-money-updated-2013/.
Але спочатку кілька зауважень:
Отже поїхали:
Оновлюю свій старий пост деякими новими даними. І в черговий раз повторюю що все написане далі виключно базується на моєму досвіді і не обов’язково є справедливим для інших міст та регіонів.
Також зважайте на те що американські паціенти набагато більше платеспроможні чим і пояснюються частково високі ціни і вимоги до якості лікування.
Одразу хочу пояснити що коли я останні роки ремонтував зуби у своєму рідному місті то вважав (і досі вважаю) родину лікарів у яких я це робив висококласними проффесіоналами своєї справи. Крім того вони надзвичайно приємні як люди. Одним словом ніколи не мав сумнівів що лікуюся/ремонтуюся правильно і надійно.
Так ось… Коротше тут є своя специфіка. Ну, по перше, з приводу моїх коронок мені одразу сказали що такі вони бачили лише у людей яким ставили коронки десь у 50х роках. Типо це "тимчасові" і ненадійні коронки, які нещільно прилягають до ясен і кореня зуба. Стосовно мостів – так вони таке взагалі не роблять бо "як же тоді чистити зуби ниткою або ремонтувати лише один зуб"? Зате пломби похвалили – такі м’якенкі, легко виколупувати 
Ага, ще про чистку зубів. Коротше мені тут вперше розказали як правильно чистити зуби. Вірніше чистити треба не зуби а ясна. Вірніше навіть місце стику зубів і ясен, бо саме там усі бактерії. Також чистити треба там де важко щіткою дістати – там теж усі бактерії. Ну і головне – найжирніші бактерії між зубами. Тому чистка ниткою (вгору-вниз, а не зліва-направо) є важливою і обов’язковою частиною процедури. А взагалі такі прилади як Вотерпік дуже допомагають утримувати зуби в пристойному стані довше.
Далі з’ясувалося що у них кожен доктор робить лише один тип робіт. Як лише ми приїхали в США і вперше пішли до стоматолога то там подивилися мої зуби на "круговому" рентгені і сказали що маю 10 можливих очагів інфекції під видаленими нервами. Ще здивувалися що в коренях у мене цемент. Тобто якщо зуб не отримує достатню кількість рідини зсередини то за кілька років він стає крихким. Так ось тут канали заповнюють спеціальною пористою резиною що дозволяє зубу без нервів прожити довше.
Далі про ціни. Проста заміна пломби на сьогодні вже коштує від 500 баксів. А ремонтувати корені треба у іншого лікаря.
Лікар "по кореням" має такий агрегат що робить його схожим на нейрохірургі чи ще якось ман’яка – велетенський мікроскоп-окуляри з купою лінз, трубок і якихось засобів. Він просверлює манюсіньку дірочку через яку і запихає у канали ту резину. Фотографують усе "до" та "після", роблять рентгени і все таке інше на моніторі показують.
Ну і знеболюючі уколи – спочатку чимось мажуть місце уколу так що воно стає майже нечутливим. Потім колять. Потім колять ще, потім колять ще, потім… В результаті не відчуваєш абсолютно нічого. І відходняки не такі важкі як вдома були. І ніхто при цьому нічого не питає – колють одразу. А вдома пам’ятаю мені постійно стоматологи говорили що треба терпіти скільки можна бо тоді вони точніше знають чи правильно вони усе роблять.
Ага, ну і коштує тут зробити корені одного зуба від 1500 баксів.
Далі треба ставити "тимчасову коронку" вже у іншого лікаря. Тимчасова означає що її доведеться років через 10-15 міняти. Це обійдеться десь у 500+ знову. Причому всю роботу роблять ассистенти, лікар тільки в кінці перевіряє що все нормально. Коронка буде підібрано точно під колір сусідніх зубів (з буквально сотень кольорів у каталозі). І робить їх спеціальна машинка на основі тривимірного сканування мого зубу.
Дививувалися вони також з моїх старих жовтих коронок – питали це типа через те що я у молодості мабуть був у банді Бо у них типо тільки гангстери ставлять собі жовті коронки.
Що ще є? Ще є виривання зубів (мені настійливо рекомендують вирвати усі кутні зуби з аргументацією "людині вони взагалі не потрібні" і "після того у роті буде набагато менше бактерій – на 4 розсадники менше). Цін не знаю, але оскільки робить лікар то мабуть пару тисяч.
Ще є вставлення імплантантів. Олені робили цілу операцію коли взяли частину кістки зі щелепи, вживили її в інше місце щелепи, вставили туди штіфт, а потім на нього поставили зуб. Зробила вона це все в російського лікаря який всі ці процедури робить у себе в офісі. Але мені той лікар і його офіс довіри не викликає тож я би зробив собі таке краще у різних лікарів та за вдвічі більші гроші Ну а в підсумку таке стане в 5-6 тисяч.
Ще вирівнюють зуби брекетами – 3-5 років і десь 10-15 тисяч за всю красоту.
Ще є відбілювання, але то імхо дібілізм. Платити за те щоб потім зуби постійно боліли від холодного, гарячого і кислого?
Ще є чистка зубів – залазять скребком аж під ясна, десь 300 баксів. Після того як зробиш повну процедуру достатньо робити “контрольні” чистки пару раз на рік що також буде коштувати 100+ доларів кожного разу. Але буде швидше набагато і не боляче взагалі.
Що зі страховкою спитаєте ви? Зі страховкою погано. Ну, по перше, страхзовка на зуби це зовсім окрема, не пов’язана з медичною страховка. Здається нормальної стоматологічної страховки в природі взагалі не існує.ю Наша, наприклад, покриває лише 1500 доларів. Все інше – зі своєї кишені. Так що хочеш-не хочеш, а будеш тут слідкувати за зубами як за дорогоцінним скарбом. Посто не можна собі дозволити не почистити зуби (та ще й з ниткою) кілька разів на день – надто дорого 
Місто Санта Барбара у нас відоме як я розумію в основному завдяки одноіменному серіалу що почали показувати ще в СРСР, продовжили вже в незалежних країнах і так здається до кінця і не показали.
Опинилися ми там тому що наші знайомі що подорожують по США у вихідні планували заїхати в це місто, а нам відповідно прийшла думка чому б не зустрітися з ними та ще й побатичти місто-легенду.
Отже літак з Сіетла до Лос-Анджелеса 2,5 години, потім ще 2 години машиною з ЛА до Санта Барбари вздовж океанського берегу. Звісно можна було полетіти з Сіетла безпосередньо в кінцевий пункт, але оскільки прямих рейсів між цими містами нема то найкоротший польот з пересадкою десь у Феніксі зайняв би більше 7 годин. Та до того ж нас переконали що ми хочемо взяти на прокат не аби яку машину подешевше, а самий що не є кабріолет. Ну ото ж ми і вирішили що як кататися на машині то вже якраз можна і спробувати що воно за відчуття у кабріолеті. Та і до того ж в тих краях незрівнянно сонячніше і тепліше ніж у нас зараз.
В ЛА ми прилетіли десь о 9 ранку, сіли на автобус що везе у прокат машин (у кожної прокатної компанії курсують свої безкоштовні автобуси). Там я вже сказав що хочу взяти не ту машину яку замовляли (а мали дати щось типу Тойоти Короли), взяв найкращу страховку щоб не хвилюватися ні за що… Взагалі вийшло в районі $100 на день за те що ми вибрали.
На вибір давали за одну й ту ж ціну Chevrolet Camaro та Mustang, я вибрав Шеві (Мустанги мені не такі красиві ззовні). Довго ламав голову як той відкидний дах прибрати, потім покликав працівника що ошивався поруч (а розміри парковок у кожної компанії там такі що 4-5 стадіонів з трибунами умістити можна) і той мені все показав. Машина до речі була 2014 року і накатала усього 4000 миль.
Сіли, поїхали… Далі будуть фото Санта Барбари, ЛА ми не фотографували, не подобається нам ЛА.
Я боявся що у машині з відкритим верхом буде страшенно дути і шумно буде. Виявилося що дме не так вже й сильно, принаймні на передніх сидіннях. Ну і не так щоб шумно було – можна було спілкуватися лише трошки підвищивши голос. В нашому Форестері з відкритими вікнами набагато гірше.
Хоча Олена мерзла і куталася у кофту мені холодно не було, скоріше свіжо.
Спочатку ми їхали по дорозі де обмеження швидкості іноді падало аж до 30 миль на годину, але друга половина дороги вже була нормальною швидкісною трасою з обмеженням в 65 миль (значить можна спокійно їхати всі 70).
Більша частина дороги проходила вздовж океану, а з іншого боку доволі помітні гори. Дорога наче обкреслює контур берега жирною лінією.
Пролетіли містечка Санта Клара, Малібу (дивилися “Рятівників Малібу”?), ще якість дрібненькі поселення. А ось вже за наступним поворотом берегу видно розтягнуту Санта Барбару.
Місто вузеньке, бо здавлене океаном та горами, але доволі довге.
Не дивлячісь на концентрацію багатіїв у місті видається воно маленьким і напівсонним. Хороші широкі пляжі практично без людей, вздовж пляжів бігає доволі багато людей, купа магазинчиків та маленьких кафешок у центрі (може то був і не центр)… З вулиці на якій ми жили було видно як біленькі будиночки лізуть на гору, а потім наче здаються і лишають свої спроби.
Ще треба сказати що це мабуть найдорожче місце в якому ми бували. Оскільки готель ми замовляли в останній момент то вдалося знайти лише двозіркові мотелі за ті ж майже 100 доларів за ніч. За такі гроші можна для порівняння в найкращих готелях Лас Вегасу зупинятися.
А в іншому місто не можна сказати що дороге – їжа і ціни в магазинах такі ж точно як і в інших містах.
Отже заселилися, поїли, поспали. Поїхали шукати готель в якому наші знайомі зупинилися. І за дивним збігом обставин як ми туди заїхали якраз вони з машини виходили 
Потім сходили повечеряти разому у галасливий бар з посередньою їжою, але затишною атмосферою і домовилися про плани на наступний день.
Вранці раненько поїхали на набережну і побігали. Я добіг до кінця пляжу (виявилося він усього 5 км довжиною) та назад. Були ще плани поплавати, але Олена сказала що холодно і ніхто не купається і у воду мене не пустила.
Ну власне коли ми вже поснідали і відпочили наші знайомі якраз прокинулися
А далі ми з ними тусили по набережній, ходили по магазинах та ганяли як шалені з відкинутим верхом по трассі. Потім мені Даніл пояснив що в таких машинах з відкритим верхом їздять по вулицях на невисокій швидкості. З цим я в принципі погодився, але хотілося накататися і пофіг хто там подумає що колгоспники якісь до кабріолета дірвалися.
А зворотній літак у нас був з ЛА о 6-й ранку, тож з СБ ми виїхали о 2-й ночі і прориваючись крізь темряву та туман насолоджувалися останніми годинами в кабріолеті (правда вже з опущеним дахом).
Що ж сказати про саме місто? Скласти якесь враження за один день звісно не можливо, але мені з першого погляду сподобалося. Взагалі Каліфорнія нам обом не надто подобається – якось тут все занадто людяно, галасно, швидко і агресивно. Але от Санта Барбара жодного разу не справила на нас такого враження. До того ж тут тепло, є океан, та мабуть і криміногенна ситуація не така погана як в тому ж ЛА.
Так, я би міг жити в цьому місті. Може на пенсії колись
Вікіпедія повідомляє нам про населення в 90 тисяч з яких 75% білі, середній вік 37 років, середній прибуток на родину 60 тисяч на рік та середню вартісь будинку 800 тисяч. А це говорить про те що в місті є житло у багатіїв які тут не живуть довго і не працюють, а населення великою часткою таких багатіїв і обслуговує.
До речі машини подібні нашій не те щоб кожна друга там, але далеко не рідке видовище, дуже багато подібного бачили.
Я розумію що більше питань буде викликати машина ніж наші вреження про місто, тому ще троши інформації.
Що мені сподобалося в ній:
Що не сподобалося:
Коротше у підсумку машина хороша, але я собі таку не хочу. І не лише тому що в Сіетлі з постійним дощем в ній сенсу нема, але і тому що вона не функціональна для мене. А лише те що водити її приємно не робить її для мене бажаною. З іншого боку якщо наприклад Олена захоче собі щось подібне купити то я не буду проти, і мабуть навіть підтримаю.
Тому все що ви бачите це фото які робила Олена, або я на її телефон. 
А в Санта Барбару ми ще колись повернемося, спогади ж приємні лишилися.
Все ніяк не міг зібратися з силами і почати писати про цей марафон. Головна причина – не надто хороший результат 
.jpg?psid=1)
Впереше цей марафон я пробіг в 2012 році (07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48 та 2012/10/07–Victoria Marathon, ще кілька фото) і мені там так сподобалося (і сам старт і місто в якому він проходив) що ми вирішили будь-що прийняти участь вдвох наступного разу.
Як я вже писав (Вікторія, Канада, враження) зупинилися ми близько до центру у приватному будинку. Старт був у неділю, причому півмарафон який бігла Олена стартував о 7:45, а марафон о 8:30.
Встали раненько, умилися-одяглися, ковтнули пігулки і потупцяли на старт. Жили ми недалеко – десь хвилин 10 пішки неспішно від старту. А там вже перехреся по яким будемо бігти перекриті, поліція і волонтери, і народ бігає розминається.
.jpg?psid=1)
З ранку було трохи прохолодно, але було і хвилювання яке не давало мерзнути. Ась ож вже оголошують старт, Олена скидає з себе теплі речі і забурюється у натовп, я йду фотографувати старт.
Після старту півмарафону я ще сходив на квартиру, полежав з пів-годинки під ковдрою, а потім і сам потупцяв до старту. Було вже трошечки тепліше (пам’ятаю що було в районі +17 по Цельсію).
Натовп на марафон здається був ще більше ніж на половину (хоча насправді вчетверо меньше), але я завжди стаю на старті у голові групи. Ні, не у першому ряді, не такий я наглий, але десь близько ряду до 10-го таки лізу. Хоча і не фінішую в першій сотні – прошто штовхатися на старті не люблю.
Перша частина дистанції (десь третина) уся з непомітної гірки, і тому дуже легко перевищити заплановану швидкість. Минулого року я планував пробігти за 3:15, але спромігся лише на 3:23. Цього ж року спочатку були сподівання на 3:05 (що було б моїм особистим рекордом), але за пару тижнів до старту я зрозумів що не готовий і вирішив хоча б на 3:10 цілитися.
Проте навіть не добігаючи до половини дистанції я зрозумів (хоча і йшов ще за графіком і почував себе нормально) що не вийдк заплановане.
У підсумку (не хочу жалоби свої розвозити на кілька абзаців) останні кілометри почали сильно боліти м’язи ніг (стегна та сідниці), а це результат або недотренованості, або того що не встиг відновитися перед стартом. В моєму випадку і те і іншу. З останнього старту (2013-09-15-Kirkland Triathlon) я фактично не тренувався нормально, тож і не дивно.
А коли розумієш що не вийде як хотів то і мотивувати себе практично не можливо. В цілому я не бачив необхідності страждати та нариватися на травми знаючи що все одно результат мене не порадує. Тож коли ноги починало майже судомити я переходив на хотьбу і кілька десятків метрів проходив швидким кроком. А ноги боліли реально сильно, молочна кислота аж розпирала їх
В результаті – 3:19:50, 169-й (з 1726) у загальному заліку, 33-й (зі 122) у своїй віковій групі. Протокол – http://racedaytiming.ca/raceday-results?display=gfvm2013marathon.
Оленин результат ось тут можна знайти – http://racedaytiming.ca/raceday-results?display=gfvm2013half.
Дані з годинника – http://connect.garmin.com/activity/390682603, там якраз видно що в районі 35-го кілометра як і положено починається різкий спад швидкості.
Ну а після фінішу я у страшних муках йшом нескінченну дорогу до житла, стонучи мився в душі і трупом сидів в машині в черзі на паром поки Олена ходила за їжою. І вже на паромі прийшов до тями і почав їсти і подавати ознаки життя.
Ось так коротенько… Через місяць марафон у Сіетлі в якому я сподіваюся не так розчаруватися у собі.
Одна з головний асоціацій яка приходить нашим людям в голову це фаст-фуд, або місця швидкого (і не надто здорового харчування). Проте думка про те що американці багато і часто їдять в таких місцях є помилковою. Я припускаю що бідні і дурні люди що махнули на себе рукою ліняться готувати і регулярно ходять у фаст-фуди бо самим готувати лінь. Але у людей яких я бачу навколо навіть коли нема часу і бажання на готовку завжди є вибір куди піти, причому різниця в ціні буде мізерною якщо буде помітна взагалі.
Кафе і ресторанів в тому числі з національною їжею в США в порівняння з Україною просто безліч і при бажанні харчуватися не у фаст-фуді дуже легко.
До того ж у нас знають лише про кілька мереж, але лише в США їх майже сотня, не кажучи вже про мережі обмежені одним штатом чи навіть кількома сусідніми містами. До того ж деякі фаст-фуди виглядають зовсім як ресторани і ви навіть не здогадаєтеся що це не один ресторан, а ціла мережа. Мабуть в контексті США фаст-фудом можна назвати ті місця куди можна під’їхати машиною і замови їжу в одному вікні, а забрати в наступному, при цьому половину назв що я нижче приведу можна викинути.
Одна з незвичних і відсутніх в Україні речей полягає в тому що в США в подібних заклаках коли ви купуєте напій (кола, або сода як їх тут називають) вам просто видають великий паперовий стакан і ви вже самі ходите до машинки на якій купа крантиків з різними колами (різних видів кока-кола, пепсі-кола, маг, спрайт, монтейн дю, безліч їх). Так, ви правильно прочитали – можна ходити необмежену кількість разів і ніхто навіть не контролює. Сенс в тому що при ціні банки меньше 1 долара ви платите за стакан в районі 3 доларів. Може раз на життя ви і вип’єте 4 стакани щоб загнати мережу в мінус на 50 центів, але повірте мені це буде єдиний раз в житті коли ви це зробите 
І що ще важливо для нашої людини так це те що як порахувати скільки те саме коштуватиме приготувати дома то дешевше не вийде, а вийде ще й дорожче. А ще треба врахувати час на готовку якого у працюючих як ман’яки американців на родину ледь вистачає. Тож стиль і темп життя часто просто примушують десь їсти не вдома.
Я тут спробую вигадати якусь класифікацію, хоча насправді такої не існує. Також я згадаю лише кілька з безлічі мереж, так що додавайте у коментарі те що вважаєте я незаслужено пропустив.
КаваСам я каву майже не п’ю і не розумію – для мене вона гірка і не смачна. Єдине що я люблю так це білу моку, яка по суті є ударною порцією розведеного цукру з молоком з легким присмаком кави (і під 600 калорій в чашці!), але американці щоденно хоча б раз на день витрачають 5+ доларів на великий стакан кави в одній з мереж.
Дешеві забігайлівкиЗа весь час перебування тут ми бували в подібних місцях здається тричі всього, в деяких випадках в останній момент передумували і продовжували шукати інше місце поїсти.
KFC – в США це місто яке як вважається люблять несамовито бідні чорношкірі. В Китаї, наприклад, ця мережа вважається крутою і молодіжною і приїзджі китайці дуже дивуються дізнаючись що американці не ходять в цей фаст-фуд хоча і мають можливість. Взагалі я колись питав і не знайшов жодного американця хто хоч раз був у закладі цієї мережі.
Що б ви там собі не думали, але піца не така вже і погана їжа – містить свіжі овочі, протеїни, білок, смачна, поживна і безпечта (в тому сенсі що не екзотична і не так легко отруїтися). До того ж піци хоча і можна переїсти, але не так легко як якихось бургерів чи солодощів. І до речі в піцеріях (навіть не з мереж) можна їсти на місці, замовляти піцу з собою в коробці, або замовити на конкретну адресу. Можна чекати на свіжевипічену, або брати те що є зараз.
Pizzeria Pagliacci – мережа родом з Сіетлу. В невеличких піцеріях можна спостерігати весь процес починаючи з приготування тіста. Піца якась трошки легкувата, зі свіжим сиром. Мені найбільше не подобається запах якоїсь спеції що вони здається кладуть у все що в них є в меню.
СендвічіАбо по нашому бутерброди. Також безліч місць спеціалізується на сендвічах бо це дуже зручна форма їжі – можна взяти з собою та поїсти будь-де, можна носити в сумці, можна їсти на робочому місці… І звісно як піцерій і бургерятень є багато маленьких сімейних місце де можна знайти смачні сендвічі, але зараз мова про мережі.
Subway – мабуть після старбаксу це друга по поширеності мережа. Тут тобі запропонують вибрати хліб, ковбасум’ясо, сир, овочі. Все це складають в середину хлібини (випечену у вигляді багети) і готово – можна їсти в машині по дорозі куди ти там їхав, можна ж поїсти на місця. Як варіант швидко і без мук вибору перекусити однозначно краще за макдональдси. Але якщо вам доведеться поїсти там кілька разів поспіль то ви будете готові стати вегетаріанцем – наскільки їхні продукти набридають своїм смаком.
Jimmy John’s (JJ) – дуже обмежене меню, але хороші смачні сендвічі на хлібові схожому на той до якого звикли в Україні. Проте застережу – якщо ви сильно голодні то одним сендвічем можна не наїстися.
От за що люблю мексиканську їжу так це за те що вона проста, поживна, без понтів і завжди смак такий як очикуєш (читай як от бачиш так воно і смакує). Мексиканських (а правильно було б казати техасько-мерксиканських) закладів в США ледь не половина з усих кухонь (хоча китайці борються за перше місце). На жаль Олена у мене не надто любить таку кухню, а то б я ледь не щодня б таким харчувався.
СолодощіТакож вистачає місць де можна поїсти солоденького і запити чимось смачненьким
Dunkin’ Donuts – пончики. У нас викликає відразу одним зовнішнім виглядом забігайлівок, і я прекрасно розумію що це упередження.Умовно до фаст-фудів можна віднести місця де вам вичавлять і змішають соки, або коктейлі на основі соків.
Вищий класТакі місця вже не можливо відрізнити від ресторанів, та і їжа в них незрівнянно краща. Там є офіціанти, меню, там приємно сидіти і можна замовляти спиртне. Давайте будемо вважати що це не пафосні і з доступними цінами ресторани що доволі широко розповсюдилися.
В ресторанах (у будь-яких, а не лише перелічених далі) цілком нормально попросити запакувати і забрати з собою те що не доїв, не соромтеся.
Red Robin – найкращі бургери з усього що можна знайти у фаст-фуді. Краще лише у сімейних невеличких закладах. Теж рекомендую побувати хоч раз. Але обережно – який би страшенной голод вас не гриз одним бургером можна що називається вбитися на пів-дня. Теж родом з Сіетлу.
Applebee’s – гриль (тобто смажене м’ясо). Хоча у них є і бургери, і салати, і курячі крильця і буріто навіть. Проте це місце варто відвідати заради смаженого м’яса. Беріть стейк по-нью-йоркські якщо не знаєте що вибрати. Знову ж таки є місця де їжа смачніша, але ми зараз говоримо про мережі, отже це найкраще з подібного.
Claim Jumper – американська кухня. Обережно – дуже великі і поживні порції. Реберця не влізають на тарілку, порція куриці – це реально половина куриці, крабовий салат розраховано на 4 людей. Тому будьте готові до того що доведеться щось забирати.В огляд не увійшли азіатські кухні (суші, теріяки, фо-супи та рисова вермішель), індійська, грецька, іранська та інші. Ну, по-перше, ми практично не буваємо в таких місцях (хоча грецьку кухню раджу), а, по-друге, я не захваті від суші в які Олена мене постійно тягне. І треба сказати що японська кухня в США неймовірно погана, в Україні незрівнянно краща і багатша.
Ну от наче і все. Смачного вам!
Це вже не вперше ми побували у цьому прекрасному канадському курортному місті розташованому на острові Ванкувер у Британській Колумбії.
Цього разу ми були там з приводу марафону, так само і до того були у нас там марафони і тріатлони (07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48, 2013-06-16-Subaru Victoria (Saunders) Triathlon, ще кілька фото і так далі).
Дорога туди від нас займає приблизно 4 години в які входять 2 пароми та проходження таможні.
Перший паром (Едмондс-Кінгстон) займає усього 30 хвилин часу і в черзі на нього витрачаєш ледь не більше.
Потім майже півтори години ведеш машину доволі живописною місциною якраз на кордоні національного парку Олімпія. Парк займає майже всю площу півостріва Олімпія. Туди можна доїхати і по землі, але це занадто великий крюк на південь доведеться робити.
Паром на Вікторію відправляється з міста Порт-Анжелес лише тричі на день, на відміну від Едмондс-Кінгстон що відпливає кожні 30 хвилин, і забирає 90 хвилин часу.
Сам Порт-Анжелес теж доволі цікаве і симпатичне містечно. Воно крихітне (десь 4-5 вулиць в ширину), але довге, поруч є військова баса ВМФ США, гори, ліс. Містечко красиве, затишне і не надто дешеве як для такої глушини.
Ну коротше набиваються машини в чергу на паром, ось вже і посадка. Вид з верхньої палуби парому на американський берег:
На паромі цьому, на відміну від звичайного, не дозволяють залишатися в машині – кажуть що як що трапиться то людей врятують, а от машини навіть не пробуватимуть.
Ну та на палубах крім диванчиків та кресел є ще д’юті-фрі та столовка в якій на диво непоганий чілі продають. Для тих хто не знає чілі це такий… скажімо борщ, але в ньому нічого крім м’яса та бобів нема, і навіть юшки майже нема. Взагалі то те чілі я майже виключно саме на цьому паромі їм, але мені подобається.
І ось нарешті ми у Вікторії. Розсідаємося по машинах і їдемо на берег. Стаємо у черги на таможні. Саме проходження таможні займає одну хвилину як правило (в черзі можна і всі 10 відстояти): глянули документи, спитали що везеш із забороненого, на скільки залишаєшся і для чого взагалі приїхав.
А з воріт тамжні виїздиш в самий центр міста. Ні, я не перебільшую, саме так і є – виїхав з воріт і ти в центрі.
Що щ сказати про місто? Центр дуже маленький, але красиво вибудуваний європейського виду будівлями навколо заливу. Широкі вулиці з безліччю магазинів, а все це оточено тихим, майже мертвим приватним сектором.
Цього разу ми зупинялися не в готелі, а в будинку який здавали власники. Ну просто забули вчасно зарезрвувати готель, а перед марафоном на який ми приїхали ціни на них підскочили як шалені. А в результаті виявилося ще й краще ніж в готелі.
В 10 хвилинах спокійним шагом від центру (і старту марафону відповідно) велика кімната, кухня з усим посудом та обладнанням, спокійна вулиця інший кінець якої теж виходить до океанського заливу.
Ось до речі на фото вище прекрасна бургерятня Santiago’s якраз навпроти порту/таможні (отам просто за перехрестям вже посадка на паром і вода). Рекомендую – обов’язково відвідайте якщо будете у Вікторії!
В кафешці столи застелено папером для малювання і на столі стоять олівці у корзинці – можна весело і з користю провести час 
Бургери там не такі гігантські як в Ред Робіні якомусь, але дуже смачні. Та і не сказав би я що голодним залишишся після них.
Що ж там ще є? Ну крім води і відповідно безлічи корабликів різних розмірів та смішних жовтеньких водних таксі там ще багато великих отелів, будівлі державних установ у монументальному стилі, ресторани і бари, приватний сектор заселений такими як ми туристами та вулиці з магазинами. А якщо виїхати з міста то потрапляєш в густий темний ліс, озера та глушину з лосями та медведями.
Взагалі у місті майже неможливим способом поєднані речі з різних епох та стилів. Здавалося б місто має виглядати еклектично, але ні, все дуже органічно і наче так і задумано.
Їхати туди варто на кілька днів – за 2 дні можна лише нагнати собі жабу що от ще б погуляти цими вулицями і порозглядати усе навколо.
Що ж стосується цін то як для Канади тут вважається дорого жити, але у порівнянні з цінами на курортні місця в США я б сказав що ціни доволі притямні.
Коли нема масового напливу туристів можна знайти готель з усим що треба в центрі в районі 70 доларів за ніч, а то і дешевше. “Усе що треба” включає в себе не лише такі речі як безкоштовний Wi-Fi який і так є у самих задрипаних готелях тут, але і такі речі як басейн, спортзал та ресторан з баром щоб взагалі можна було на вулицю не виходити
Ось це, щоб було зрозуміло що я маю на увазі коли говорю про затишність, те що можна побачити в центрі міста. Та там того центру чесно кажучи – за 15 хвилин можна по периметру обійти. І хоча натовп чималенький все одно нема відчуття великого міста.
Ще Вікторія знаменита тим що тут переважно хороша погода. І хоча в Сіетлі о цій порі практично щоденно йдуть дощі у Вікторії традиційно не просто сонячно, а взагалі на небі ні хмаринки нема. Навіть не знаю чим пояснюють такий природний феномен.
За ось такий будинок як вище на фото, вірніше за кімнату, кухню і ванну на першому поверсі ми платили майже 100 баксів за ніч. Але це було замовлення в останній момент, коли ціни в готелях були вже під 300 за ніч. Марафонців приїхало занадто багато. В будинку цьому є ще 2 кімнати на другому поверсі, значно меньші за розмірами і дешевші майже вдвічі. Ну та я в принципі навіть задоволений лишився – сподобалося більше ніж в готелях.
От єдине що в приватному секторі нема ні магазинів ні ресторанів – тут люди живуть, а не скупляються чи їдять, за всим тим треба машиною їздити. Хоча ні, був один якийсь гіппі-магазин з виключно органічними продуктами, того нам і вистачило на вечерю коли ліньки було йти аж метрів 800 у цент в якусь кафешку
Добре що було де готувати і чай заварювати.
Більше фотографій якщо зацікавить знайдете в альбомі (це треба до кінця дочитати цей пост щоб знайти посилання на альбом).
Після марафону нам вдалося ще піти прийняти душ і лише потім поїхати на паром.
Види там з води ще красивіші ніж з берега: красиво забудований центр, ліси за містом, на на обрії, так що видно лише вершини в небі – велитенські гори.
А це вже підпливаємо до американського берега:
Ну і весь альбом тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%218950. Там ще є фото з марафону, але про марафон я напишу згодом (скоро сподіваюся).