Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки Smile

Коротше купили нам квитки в останній момент.

 

Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.

В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.

 

Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.

Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.

Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…

 

В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?

– Ні, нема у нас сала.

– Але ж ви знаєте що воно таке?

– Так, знаємо, але ми його не веземо

Smile

Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.

 

Наступного дня я вже вчився водити машину сам Smile А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.

Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.

Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.

 

Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.

Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.

Як і переважна більшість звичайних людей я завжди вважав сучасний і авангардний живопис надуманою туфтою в стилі “каляки-маляки”. Ну нісправді воно так і є. Але я трошки не про це.

Всим мабуть відомий такий образ цінителя живопису що стоїть біля картини десятки хвилин і замріяно медетує на неї. І що там можна так довго роздивлятися? Чим там можна насолоджуватися?

Колись в інституті де я працював почали виписувати журнали “Великие художники” (може назва трошки не така). І на диво ними ніхто не цікавився. Тож я брав їх пачками по 20-30 штук. А в журналах були не просто картини, а ще і цікавий текст.

Випуски були присв’ячені або окремим авторам, або стилям і школам.

І я не полінувався і почав читати. І затягнуло мене так що я прочитав геть усе. Найбільша цінність біла в тому що я зрозумів чому певні картини і автори так відомі, що іноваційного та революційного було в них, які етапи пройшли митці і таке інше. Більше того – життяхудожників виявилося не просто стоянням з пензликами перед холстом. А там були інтриги, боротьба за клієнта та бажання догодити його смакам, боротьба шкіл (читай майстерень) та спроба підлизатися до мецентаів.

Сюжети картин, кольори, техніка виконання – все це часто було результатом політичної гри і аж ніяк не мистецьких пошуків.

Але я почав розуміти як воно все розвивалося і до чого дійшло. Технічна частина – перспектива, кольори, тіні, розставлення фігур в сцені, … Політична частина – затребувані в даний час сюжети (боротьба, підкорення, самопожертва, доброчинність, …). Коротше багато там усього.

Ну от, разом з тим як розвивалася таехніка і все менше було перепон в тому що можна малювати і як комбінувати об’єкти і людей все це почало систематизовуватися. І знання ці вже отримували студенти живопису. Звісно 99% часу вони продовжували малювати портрети та пейзажі на замовлення, але декому хотілося йти далі. Тобто всі ці Пікассо, Малевич та інші Мондріани в дитинстві-юнацтві малювали цілком класичні картини, а потім пробували щось нове.

А ще і поширення фотографії поставило перед живописом нову задачу з відображення світу.

Так з’явилися всі ці експресіоністи, кубісти і інші дадаісти. Художники почали експерементувати з формами і кольорами. ТОй же “Чорний квадрат” сам Малевич ніколи не сприймав як художній твір. Він просто намагався знайти найпростішу фігуру яка б викликала певну чисту емоцію. І квадратів тих, до речі, було два. І обидва вони не зовсім квадрати а скоріше трапеції. Тобто це були “картини” для того щоб знайти найпростіші блоки з яких можна будувати щось що передасть настрій глядачу у вигляді суміші емоці. Звідти і пішли всі ті “Біле на білому” та інші “тривожно тримтячий червоний прямокутник”. У інших напрямків і авторів були свої екперименти і виразні засоби.

Відомий і популярний Ворхол з послідовниками намагалися показати що мистецтво це не річ яка виходить в результаті, а скоріше автор який над нею працював. Так твором мистецтва став куплений у сусідньому до виставки магазині пісуар, велосипедне колесо прикручене до табуретки чи лайно художника законсервоване у банках (початкова ціна була встановлена як 1 грам лайна доррівнює 1 граму золота, зараз ці баночки коштують набагаааато дорожче). Але досягли вони здається прямо протилежного. Народ замість звертати увагу більше на процес творіння ніж на результат швидко створив моду і актуальність з їхнього хуліганства успішно оминувши етап розуміння того що це все таке і для чого воно все власне створювалося.

Все це “сучасне мистецтво” це лише тоненький прошарок, а скоріше порох, яким притрушено широку основу класичного мистецтва. А класичний живопис в свою чергу теж далеко не однорідний.

З іншого боку сучасне мистецтво стало частково модою, а частково вкладенням грошей. Тобто в буквальному сенсі є “група експертів” які оцінюють вартість картин сучасних художників. І саме ці експерти гарантують що вартість певних картин буде розти з часом, і навіть кажуть на скільки вона зросте. Люди які вкладають гроші в ці картини (переважно корпорації та “колекціонери”) сприймають їх суто як довгочасові вкладення фінансів і реальна художня цінність картин їх не цікавить взагалі. От чого ви повинні хотіти так це або пробитися в експерти, або стати одним з тих художників чиї картини виксоко оцінюються експертами. Тобто є певна ієрархічна піраміда коли молодий автор чи критик усима сила роз’яснює на всі боки яким прогресивним і художньо цінним є певний твір чи автор. І чим більше ти вкладаєш (читай переконуєш здивованих глядачів) тим швидше сам проб’єшся на вершину піраміди і почнеш отримувати дівіденти коли до кожного твого слова будуть так само дослухатися.

До чого все це я? Та просто сказати що сучасне мистецтво це не просто і не завжди каляки-маляки, і ні, ви так не зможете. І ні, там нема чого оцінювати з точки зору класичного живопису. І так, там є те що може подобатися з невідомих причин.

Зі своїх спогадів відвідувань музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку – 70% уього виставленного я би з легкістю винес на смітник і забув. А усе інше особисто мені подобається.

…в безодню анальної окупації безнадії і відчаю.

Ось тепер і матюкливого дизайнера задіяли в процесі.

Замість того щоб пофіксати хоч якісь баги, чи поправити процес деплоймента вони поміняли коменти! Дебіли, чесне слово… Так і будуть видно брехати кожного разу про страшний DDOS, а випраляти собі руки і не подумають.

Тьома, який схоже крім як триндіти в інтернетах більше нічого нормально робити не може додав свою частку до цієї купи лайна що її називають ЖЖ – спробуйте розгорнути коменти хоча б. Та і постяться вони через раз.

Чесно кажучи шкода всих тих хто так довго затримався на тому смітнику. Та і мене треба було перейти кудись ще рік тому.

Програмісти Менеджери СУПу не схвалюють мій пост:

image

PS: все набагато гірше – http://topbloger.ru/?http%3a%2f%2flabas.livejournal.com%2f947845.html.

…і так ніколи її і не зрозумів Sad smile

У школі хімія для мене реально була найважчим предметом. Я буквально нічого з того що розказували не розумів. Оцінки в мене з хімії були переважно четвірки, просто через те що з інших предметів теж були четвірки і п’ятірки.

Причому я сам розумів прекрасно що нічого не доганяю, це мене навіть трошки лякало, але не так щоб я сильно цим переймався. Чомусь завжди думав що хімія та мені в житті не знадобиться і поки що воно так і є.

Як саме не розумів? Ні, ну розумів там валентність і всякі інші промілі. Але крім завченого на пам’ять нічого більше в голові не було. Задачі з хімії для мене завжди виглядали як в анекдоті:

летели два верблюда, один рыжий , другой налево . Сколько весит килограмм асфальта, если ёжику 24 года?

Порівняйте з отаким:

Смесь пропаналя и акрилового альдегида вступает в реакцию с 3,36 л (н. у.) хлороводорода. При обработке такой же массы смеси избытком гидроксида меди(II) при нагревании образуется 25,92 г оксида меди(I). Определите массу исходной смеси

Є якась принципова різниця?

Тобто насправді скільки я не намагався я не міг зрозуміти як умова задачі стосується питання. Влесне без додаткових даних мені на питання так само неможливо було відповісти як і з ними.

Можна було б сказати що проблема може бути у вчителі, але у нас їх було мінімум троє за весь час і з усима була така історія.

Щоб розв’язувати задачі і успішно писати контрольні на хімії я сідав з народом який шарив у цьому щось і нещадно списував. Таких що шарили в класі з 30 чоловік було десь 4-5. Здається приблизно така ж ситуація (можливо трошки краща) була з фізикою, але фізику я розумів. І хоча з фізики в мене не завжди були п’ятірки, проте і ніколи не було відчуття “ЩО ЦЕ ВСЕ ТАКЕ???”. Фізику я знав що можна вивчити, фізика має логіку в собі як дисципліна. Так що фізику часто в мене зписували. Коли у випускному класі був іспит на вибір – фізика чи біологія, я вибрав фізику і здав її на відмінно.

І сьогодні мабуть з усих шкільних дисциплін хімія це та галузь в якій у мене найменше знань і мені можна наплести будь-яку фігню, а я і не зрозумію. Я думаю що просто в стандартній шкільній програмі з хімії є якийсь недолік який не помічють академики що складають ті програми, а серед школярів більшість самостійно не ловить той момент і так і залишаються невігласами прямо як от я. Може це пов’язано з тим що підсвідомо учні пробують звести хімію до математики, як от фізику. Тільки з фізикою це працює. треба лише знати спецефіччний набір математичних правил фізики. А з хімією такого не виходить, тобто не спроможні школярі задіяти ті знання що в них вже є і пробують знову і знову.

Отоке у мене от… А як у вас із хімією було? Чи для вас якась інша шкільна дисципліна була набором заклинань і ритуалів?

У останньому номері журналу Outside (присвяченому подорожам, спорту і активному відпочинку) опубліковано непогану статтю про бігові міфи і деякі останні дослідження. Сама стаття доступна тут – http://www.outsideonline.com/fitness/Health-Fitness-Report-2012.html, але я таки напишу короткий підсумок у власній інтерпритації Smile

Міф 1. Розтяжка дозволяє уникнути травм і підвищує результативність

В принципі це правда – м’язи що можуть розтягуватися на 20% своєї довжини набагато менше ризикують бути ушкодженими від великих навантажень. Але дослідження показують що статична розтяжка (нахилися до полу і стоїмо, сіль на шпагат і сидимо і таке інше) безпосередньо перед змаганнями не лише не знижує ризики травм, але і втомлює м’язи і примушує їх зпалювати більше енергії.

Натомість рекомендується перед змаганнями розігріватися і робити динамічну розтяжку (махати руками-ногами з інтенсивною амплітудою, сильно закидати ноги назад, побігати боком, тощо).

Як з’ясувалося в штатах дітей на уроках фізкультури, а відповідно і тренери вчать робити статичну розтяжку перед серйозною роботою або змаганнями – до недавнього часу вважалося що це підвищує результативність.

Міф 2. Бігати босоніж більш природньо і правильно

Взагалі останнім часом у біговому світі тема бігу босоніж дуже популярна. А оскільки фірмам що виробляють бігове взуття не дуже хочеться щоб народ припинив купувати у них кровівки то вони роздувають інтерес до питання продаючі “мінімалістичні” моделі взутття – по суті або взуття для змагань, або просто зі зменшеною компенсацією ударів об землю.

Апологети бігу босоніж говорять про неприродність наступання на п’яту, травмування колін і так далі. Але забувають що асфальт ніяк не є природнім покриттям і вимагає певної компенсації ударів. Крім того при бігові босоніж більшість людей так і продовжує бігати на п’ятах, просто через певні зміни у техніці бігу (зроблені не до кінця) це не так видно. А при переході на біг не носках удари на себе замість скелету (пята-коліно-стегна-таз-хребет) починають приймати на себе м’язи і сухожилля, а це травми ахілів та стопи.

Згідно досліджень деяким людям не протипоказано бігати босоніж, але і все. Проте це дуже серйозна тема для срачу що тягнеться вже років 30 і думаю жоден з таборів не здасться просто так.

Міф 3. Треба постійно качати прес

Навіть на фізичній терапії яку я відвідував кілька разів зі своїми проблемами коліна і стопи в першу чергу говорять про те що основа бігу це сильний прес і треба допомогати ногам качаючи його постійно.

Останні дослідження не виявили покращень у результатах пов’язаних з інтенсивною роботою над пресом. Не кажучи вже про те що рел’єфність кубіків не говопить про силу м’язів пресу взагалі.

Вважається що якщо техніка бігу більш-менш правильна і вправи виконуються регулярно (разом з присіданнями, розтяжкою і іншим) то м’язу прксу вже в тому стані коли їх сили достатньо для ефективного бігу.

Міф 4. Вода і елекртоліти дозволяють уникнути судорг

В штатах прямо якась релігія коли всі в один голос говорять (включаючи лікарів і тренерів) що якщо захотілося пити то це погано, дуже-предуже погано, це означає що пити треба було ще хвилин 30 тому.

Дослідження показують що дегідровані спортсмени та ті хто не допускає стану дегідрації мають однакову кількісь судорг.

Електроліти важливі для процесу швидкого переносу поживних речовин (з точки зору хіміка чи біолога це твердження є повною нісенітницею, але я пояснюю як вмію, краще читайте тут), але проти судорог вони теж не допомогають.

Непідтверджені дослідження говорять про зменьшення кількості судорог вживанням певних кислот, наприклад із квашеними огірками.

Міф 5. Знеболюючі перед страртом дозволяють легше переносити біль

Про це я взагалі тільки зі статті і дізнався. Виявляється тут це доволі популярно випити перед стартом якийсь ібупрофен чи щось подібне. Вважається що не так відчувається біль у м’язах під час змагань і легше відновлюватися після них.

Насправді дослідження показують що у крові з’являються ознаки запалення, рівень болю не знижується. А при регулярному вживання м’язи перестають тренуватися.

Міф 6. Дегідрація знижує результати

Чесно кажучи я в це вірю.

Але якби є дослідження які показують що навіть при суттєвому зневодненні спротсмени спроможні показувати такі ж результати.

І навпаки – зайва рідина в організмі призводить до гіпонатриемії і на змаганнях часто є причиною розладу шлунку. Рекомендується пити лише коли хочеться пити, а не “до того”.

Проте одна річ дослідження, і зовсім інша коли біжиш і відчуваєш що ледь не репаєшся зсередини від зневоднення…

Міф 7. Льодяна ванна – найкраще відновлення

А це дуже нова і дуже модна фішка. І не лише тільки в бігові.

Вважається що як залізти на 30 хвилин у ванну з льодом то відновлення відбудеться набагато швидше і вдасться уникнути болі.

В реальності, говорять нам, різниці нема взагалі і все це більш схоже на ефект плацебо. Хоча після льодяної ванни рівень болю у м’язах абсолютно той же усі як один клянуться що ванна допомогає.

Міф 8. Довгі повільні пробіжки спалюють найбільше калорій

Все рівно навпаки – короткі часто повторювані інтервали на високій швидкості спалюють найбільше. У марафонців найбільше ваги втрачають ті хто біжить найшвидше. Люди що фінішують марафон швидше за 3 години спалюють до 4% власної ваги.

Більше того – інтенсивні і виснажливі інтервали прискорюють метаболізм  аж до наступних 14 годин. Тобто після інтерсивного тренування можна цілий день їсти більше, і згорить воно усе швидше ніж зазвичай.

Міф 9. Фруктоза погіршує результати

Ще недавно усі намагалися виключити фруктозу з раціону. Зараз же говорять що у певній пропорції з глюкозою (пропорція 2:1 – глюкози вдвічі більше) фруктоза дозволяє підвищити результати додатково переносячи паливо у м’язи. Найбільш відповідає правильним пропорціям енергетичний напій PowerBar Ironman Performan.

Проте якщо ви не тренуєтесь інтенивно і регулярно то фруктозу краще в раціоні таки обмежувати.

Міф 10. Мультівітаміни суттево допомагають

Антіоксиданти (А, С, Е) що виводять вільні радикали – насправді певні кількість тих радикалів вмикає у м’язах механізми що видуть до їх посилення.

Кверцетин – може допомогти виключно тим хто лише почав регулярні тренування (яблука і виноград дозволять вам тренуватися довше).

Креатин – допомогає лише спрінтерам та іншим стрибунам і футболстам. Бігунам на довгі дистанції дарує розлади шлунку.

Дегідроепіандростерон – теоретично дозволяє організму виробляти більше тестостерону, але на практиці не дає ефекту.


А які міфи знаєте ви?

Ну що ж, після розповідей про саме Miami Beach прийшов час розказати і про сам пів-марафон.

Мій результат –49-те загальне місце, 5-й в своїй віковій категорії.

 

Мій час дозволив мені потрапити в першу хвилю в якій стартували і кілька професійних атлетів. Власне людей було не так щоб багато, тисяч 10 мабуть, не більше. Кожна наступна хвиля стартувала через 2-3 хвилини після попередньої.

Як я і писав погода була непогана – десь +25, але доща не було і трошки душно було.

Старт якраз навпроти будинку Джані Версачє на сходинках отих (перед воротами) його і застрелили:

 

Ось тут є відео старту – http://www2.brightroom.com/81842/1055. Мене там можна побачити на останніх секундах внизу екрану по центру. Я там у білій майці із синьою смугою і білому візорі (козирку). Там же є друге відео де я фінішую.

 

Встали в 5:30, вийшли на вулицю в 6:00. В освітленій темряві бадьорі бігуни йшли в сторону старту (хвилин 20 пішки з нашого готелю). Ось вже і 7 ранку скоро, за кілька хвилин старт. Останній раз забігти в туалет, порозтягуватися, з’їсти пачку геля та конфеток з сіллю, подихати інтенсивно, прискоритися, залізти в натовп, знайти хороше місце…

Побігли! Спочатку все йшло добре і легко. Перші пару миль біжимо по Маямі Біч, потім звертаємо на міст до Маямі і біжимо в сторону міста. Починає припікати і сліпити сонцем, хапаєш воду на точках харчування і ллєш на голову… Нічого не п’ю, і як виявилося це було помилкою.

 

Забігли у місто, припікає. Волонтери обливають водою зі шланг. От вже і середина дистанції. Поки все добре, дихання не збилося, ноги в порядку, біжиться у задоволення. Поки що йду з невеличким випередженням графіку.

 

Вибігаємо на інший міст щоб бігти назад у Маямі Біч. Несподівано розумієш що дме сильний зустрічний вітер, ні, не просто сильний, а такий що нахилятися конкретно вперед треба.

 

Миля 10 – швидкість падає і як це і буває на довгих дистанціях зі стану “наче все нормально” за кілька секунд переходиш у стан “зараз здохну”. Намагаюся триматися в групі якій біг, але потроху відстаю.

 

Миля 11 – йду точо графіку, але відчуваю що уповільнююся.

Миля 12 – нарешті збігли з моста, але вітер ще сильніший і пече вже нормально так. Відстаю від графіка несуттєво, ще можна фінішувати за 1:31. Це почалося зневоднення, треба було зробити хоч кілька крихітних ковточків, але я зазвичай на змаганнях воду ніколи не п’ю, просто виливаю на себе.

 

Миля 13 – відстаю на 3 хвилини, ноги у порядку, дихалка у порядку, натомість якесь отупіння і рухаєшся як через вату. Намагаюся прискоритися, не вдається.

Фініш – видають холодний мокрий рушник на голову, п’ю воду, п’ю воду, п’ю воду…

Трошки приходю в себе, залазю в океан, вилазю назад, їм банани, збираю сувеніри. Вирішую що так далеко заради цього пробігу більше їздити не буду.

Як ви вже мабуть зрозуміли з моїх попередніх записів поїздка мені не надто сподобалася. Реально було вреження що ми в іншій країні де приймають долари і розуміють англійську.

І головне не в тому що брудно, дорого, клімат не подобається чи ще щось. Головне – люди. Якось у нас тут у Вашингтоні більш усі доброзичливіші та щиріші. Там же – наглі, галасливі, неввічливі і нахабні. Таке враження що десь у колишній совєцькій країні перебуваємо.

Водії на дорозі нагло лізуть у кожну шпарину, таке враження що не бачать розмітки взагалі. Бібікають постійно (у нас після сигналу увесь рух замирає і починають роззиратися що трапилося і що я не так зробив), їдуть на червоне, не пропускають пішоходів… І поліція якої тут до біса не звертає на це уваги.

Їжа погана і дорога. Якусь зелень чи салати не так легко і знайти в меню, ринків з фруктами і овочами ми так і не побачили. Але треба не забувати що Майамі Біч це маленьке і дороге курортне містечко відділене від Майамі мостами через річку (чи може затоку).

 

Власне усе побудовано на понтах і необхідності демонструвати що ти небагато успішніший і заможніший ніж є насправді – золоті цепи, дорога тачка, дорогі коктейлі і розпальцовка. Цим теж нагадує Україну.

Тут ми бачили кілька запаркованих у ряд Мазераті одну за одною. Тут напрокат можна взяти переважно найдорожчі моделі машин. Тут сервіс з похмуримим писками що посміхаються тільки на мікросекунду тільки коли даєш чайові. Такого я в штатах не бачив взагалі.

Коли просто сіли в таксі в Сіетлі то як же приємно було що водій такий приязний і приємний… Хоча як ви розумієте таксисти у нас цим не відрізняються.

Власне що я хочу зауважити – у Майамі все одно краще ніж в Україні, але жити б я там добровільно не став би.

Ще ми взяли тур по Маямі, але тур то лише назва. Як будете там то не беріть – ераще подивися усе самому. Замість повезти у центр міста і показати цікаві місця (а види Маймі дійсно красиві) нас возили навколо будинків зірок і розказували скільки десятків мільйонів кому яке житло коштувало. Народ у захваті скавучав і невпинно фотографував. Тупість і понти.

 

У місті хмарочоси красиво скомпоновано з пальмами, багато мостів, велетенські круізні лайнери та баржі, порти, клуби, стадіони, острови, парки та шикарний і дорогий приватний сектор із диким тваринами типу павлінів чи оленів.

 

Особливо красиві видкриваються на Маямі з мостів. Я такий бачив дуже довгий час поки біг більше 5 км з Маямі Біч у Маямі. Хмарочоси вдалині зливаються в один спільний силует, а на ближньому плані яскраво-зелені пальми з кокосами. І орли сидять в рядочок на знаках над швидкісною магістраллю як горобці.

Так от, замість нормально показати нам місто придурковатий екскурсовод (який не тільки одночасно вів автобус порушуючи правила, але ще і триндів двома мовами у мікрофон, співав і петросянив) возив нас по якимось незрозумілим закуткам де показував дорогі яхти і будинки, сигари в магазинах і іншу хрєнь.

Завіз він нас і в Маленьку Гавану, це такий район міста де живе найбільша громада кубинців. І там те саме – замість показати щось цікаве він нас висадив на пів-години “купити кубінські сигари” які тут же в магазині і крутили.

Мені ті сигари не цікаві абсолютно, а більше дивится не було на що. Крім пари забігайлівок нічого там більше не було. Ну та напишу я їм відгук колись… Smile

Потім нас повезли на корабель де набилося людей з кількох автобусів.

 

В принципі було цікаво подивитися на місто з води, красиві види осторовів, знову ж мости і порти. Але і цей “екскурсовод” в основному розказував який будинок яка зірка купила за скільки мільйонів. І плавали ми як у звіринці навколо тих зіркових будинків. Були там зірки яких ми знаємо типу Сталоне чи Джекі Чана з Мадоною. Але більшість були якісь зовсім нам невідомі імена зірок якихось бразильсько-мкесиканських серіалів, виконавців латино і інші чучмеки з Центральної і Південної Америк. А оскільки більшість екскурсантів говорили іспанською і мабуть були не зі штатів то вони всих знали, захоплено кричали “а-а-а-а” і клацали, клацали, клацали фотоапаратами. І трошки оце постійне дублювання усього сказаного англійською і іспанською задовбало. Краще б взагалі англійською не говорили нічого – цінності в наданій інформації просто не було майже.

 

Цікавим виявився Фішер Айленд – острів що не зв’язаний із великою землею дорогами. Дістатися туди можна лише водою чи повітрям. На острові є усе – школи, пошта, магазини, гольф та спрот-клуби, бари… Також там є пара великих багатоквартирних будинків у яких живуть зірки (пам’ятаю що згадували Джима Кері та Еді Мерфі). Ну і звісно не могли нам не сказати що найдешевша квартира коштує там 2 мільйони.

 

 

Як не дивно але найприємніші враження у нас залишилися від велопрогулянки Маямі Біч. Ми взяли напрокат велосипеди на станції і поїхали вздовж віденного пляжу (Маямі Біч поділено на три зони – Південний Пляж із звичайним житлом, Центральний Пляж з готелями і ресторанами і Південний Пляж із дорогими готелями і дорогим житлом). Зважаючи на несезон та вітряну погоду людей було мало, а види шикарні. Хвилі шалені…

Велосипеди ці були смішні – важелезні як трактор, сідло як крісло… Як і захочеш швидко поїхати то не зможеш Smile

 

Ну і цілому – якщо не були то побувати варто, але зупинятися в Маямі Біч, їсти чи витрачатися – ні. І в порівнянні з Канкуном, Гаваями чи навіть Лонг Біч Маямі програє не в останню чергу через місцевих бидланів працівників сфери обслуговування.

 

І так, багато в чому весь мій негатив пояснюється моїм поганим результатом пів-марафону, а шо робити. Ну і переліт капєц ващє… Я за свої гроші більше у Флориду не турист Smile