Чому я не люблю російськомовну фантастику?

Попередження – обкладики і анотації додані чисто для поржати.

 

Зверніть увагу що в заголовку поста питання, а не обіцяння пояснити чому ж я її не люблю.

Фантастику, особливо наукову і соціальну я люблю найбільше. Вона чи альфа-ритмам мого мозку пасує найбільше, чи ще щось таке. Мене раніше завжди ображало коли зневажливо відгукалися про цей стиль і я кидався захищати і пояснювати що є різна фантастика, є і нерідко літературні відзнаки і нагороди у авторів і все таке. Зараз я до таких тверджень ставлюся байдуже бо мнє вас жаль такий критик просто нечитав хорошої фантастики або неє її аудиторією.

 

Когда человечество в опасности, а отвыкшие от войн, избавившиеся от гена агрессивности земляне XXIII века не в состоянии противостоять инопланетному вторжению – кого звать на помощь? Кто спасет Землю от завоевания, а род людской – от поголовного истребления? Лишь те, кто однажды уже уберег Европу от геноцида и «коричневой чумы». Лучшие бойцы всех времен и народов, закаленные в горниле самой страшной войны в человеческой истории. Русский штрафбат из 1944 года. Смертники, «искупившие вину кровью», павшие в ХХ веке – и воскрешенные 300 лет спустя, чтобы отстоять уже не только Россию, но всю планету. В прошлом они прошли с боями тысячи километров от Сталинграда до Германии – в будущем им придется преодолеть тысячи световых лет, чтобы научить выродившихся потомков быть мужчинами, умирать за Родину, убивать и побеждать!
С Великой Отечественной – на Звездные войны! От операции «Багратион» – до Альфы Центавра! Если правнуки зовут на подмогу павших предков – значит, беда!

 

Коли я лише почав читати фантастику в СРСР було її зовсім мало. Був Бєляєв, Єфрємов та деякі інші ідеологічно-вивірені автори. В деяких журналах типу “Юный Техник” чи “Техника Молодёжи” іноді публікували короткі оповідання іноземних авторів. Взагалі в СРСР перекладали і друкували лише одниці обраних авторів – Азімов, Бредбері, Лем, Шеклі, Шоу. Навіть Стругацьких видавати почали лише під кінець совка. І мабуть не варто казати що совєцька критика визнавала лише наукову фантастику, а про переклад, а тим більше публікацію фентезі чи кібер-панку не могло бути і мови. Більше того – на НФ покладалася задача виховання і агітації за комуністичні ідеали, а художня цінність не була обов’язковою. І тому совєцька фантастика сумно і тьмяно жевріла у стані напівсмерті. Видно це і зараз – російськомовна фантастика тільки починає приходити в себе і проходить стадію “от я зараз усим своїм ворогам надаю по мордам у своїй книзі”.

 

1977 год. В то время как СССР и США балансируют на грани Третьей Мировой войны, на земной орбите появляются звездолеты пришельцев. Не пытаясь установить контакт, не вступая в переговоры, Чужие первыми открывают огонь на поражение и высаживают десант шагающих боевых машин. Словно железная саранча, бронированные десятиметровые гиганты-«мехи» все сметают на своем пути, превращая города в выжженную пустыню. Казалось бы, у землян нет шансов устоять под ударом космической цивилизации, обогнавшей нас в развитии на тысячу лет. Но Советская Армия принимает бой! Беззаветная храбрость русского солдата и стальная решимость руководства СССР против звездных карателей! Пули, снаряды и самонаводящиеся ракеты против боевых лазеров! Тактическое ядерное оружие против инопланетных «эскадронов смерти»! И пусть на один сбитый корабль пришельцев приходится сотня потерянных «мигов», пусть за каждого поверженного гиганта приходится платить тысячами солдатских жизней – мы за ценой не постоим! Мы заставим Чужих умыться кровью! Мы сбросим космический десант обратно в небо! Но, расшифровав переговоры гибнущих «мехов», услышим в эфире русский мат, а подняв пробитое забрало поверженного врага, увидим под инопланетной броней человеческие лица…

 

Але ж чому нелюбов саме до російськомовної? Ну прямо і не знаю. Упередження якесь. Я дуже люблю Стругацьких і Варшавського. Із сучасних хіба що Олді можу спокійно читати… От якісь вони мені усі занадто ідеологізовані, намагаються вчити, і притому часто-густо пишуть коряво. І оце постійне розчухування своїх комплексів.

Якщо говорити про НФ то російькомовні фантасти як привило технічно кричуще безграмотні у порівняння із американськими фантастами 40-50х років, а про наукові досягнення за останні 50 років взагалі мало хто чув.

Тому не дивно що російськомовні фантасти насідають на фентезі. Але класичне фентезі теж вимагає певних знань реалій середньовічнього життя (найпопулярніше фентезі – мечі і стріли проти магії). Деякі автори забивають на це і вигадують кінних арбалетників не переймаючись тим що їхні вигадки нежиттєздатні. Інші (скоріше ті самі) беруться творити світи “як у Толкієна” з картою земель, расами із комп’ютерних іграшок і 12 томами текстів шкільного рівня. Про ідею, міфологію, історичну правдоподібність ніхто думати не хоче і пишуть “поки пишеться” старанно вирощуючи головного героя майстра верхової їзди, фехтування, написання сонетів, магії, бойових мистецтв, покорителя жінок…

 

«ЗА ДЕРЖАВУ ОБИДНО!» — четверть века мы прозябали с этими словами, презирая кремлевских временщиков и вздыхая об утраченном величии СССР. Но настало время возрождать Сверхдержаву! Свергнув в 2017 году антинародный режим и придя к власти в Кремле, «Красные полковники» становятся Красными генералами в борьбе против американской Империи Зла. Они отразят ядерный удар янки, сбив все «Трайденты» и «Минитмены», запущенные по России. Они обрушат финансовую систему США и экспроприируют глобальных ростовщиков. За американский доллар будут давать не рубли и евро, а в морду! Российский двуглавый орел растерзает хищного белоголового орлана! А затем придет время осуществить мечту Королева и Гагарина, вырвавшись из земной колыбели к звездам и начав полномасштабное освоение космоса. Нам больше не будет обидно за Державу!

 

Деякі або розумію що нічого не знають про середньовіччя, або занадто сильно хочуть когось покарати у своїх книгах і починають творити “попаданців”. Попаданці це такий жанр літератури де героя переносить у минуле, майбутнє чи паралельний світ. Якщо про майбутнє писати важко за відсутності технічних знань, то про минуле і паралельний світ пишуть охоче. Здається 80% сучасної російськомовної фонтастики це попаданці. Хрєн з ними коли ГГ потрапляє у паралельний світ магії і виявляється могутнім магом, та ще й з автоматом у руках. Сама клініка це коли герой потрапляє у відносно недавнє минуле і починає допомогати Сталіну крошити німців, а потім і американців, або допомагає Берії ловити антисовєтчиків і вбиває Горбачова у дитсадку… Ні, я не жартую, це реально найпопулярніуа російськомовна фонтастика на сьогодні Sad smile

Тому вибачте, але лізти в цю купу лайна бажання ніякого нема.

Ні, ну ясно що це фантастикою назвати можна лише з натяжкою… Хіба що фантастичним відстоєм. Але ж це читають! І розкуповують чималі тиражі! Я особисто не бачив щоб подібне читали в Україні і сподіваюся що

Я колись читав Лук’яненко, мені навіть деякі речі подобалися. Зараз би читати не став коли є вибір – занадто вторинне у нього все, і моралізаторства забагато. Читав ще щось, були навіть непогані книги, прізвищ не пам’ятаю. Наче був такий Федір Чешко. От ще Іллю Рєзніка згадав. Ну і Олді.

 

Испытав машину времени, наши современники не сразу осознают, что во вражеских руках она может стать оружием массового поражения, что каждая экскурсия в прошлое превращается в разведку боем за линией Вечности, а вмешательство в историю рискованнее любой диверсии.
Но русские диверсанты времени принимают бой – и в 1941 году, и в 1918-м, и в 1605-м. Они пустят под откос ущербную реальность и несправедливый миропорядок! Они обезвредят мины, заложенные врагами под наше прошлое! Они не позволят хронокарателям превратить русскую историю в череду Смут, революций и катастроф!

 

От і виходить так що багато людей “у нас” хто за всіма ознаками мають любити фантастику (слухаєш мрачну музику, цікавишся міфологією і релігіями, дистанціюєшся від поп-культури?) ставляться до неї доволі зневажливо бо отоке от як обкладинки в цьому пості і рекламується як фантастика. Скажу по іншому – любиш Футураму, в “Матриці” для тебе драки не найцікавіше? Якщо так – тобі має сподобатися справжня фантастика. Ну і навпаки – люди які читають подібну літературу вважають себе любителями фантастики, але іноземних авторів не визнають бо “що можуть тупі американці написати” і “там євреї понавидумують такого що мені нічого не зрозуміло”. Для авторів же подібної макулатури така публіка просто дар з Неба – бери що хочеш з класики, лише замінюй Джонів на Іванів і кожному в руки по калашу – ніяких творчих застоїв, все одно твої читачи ту класику читати не будуть.

 

 

Они переиграют английские спецслужбы, сорвав заговор против императора Павла I. Они лишат Британию титула «Владычицы морей», вооружив свои корабли боевыми ракетами и уничтожив базу вражеского флота. Они начнут настоящую диверсионную войну в Лондоне, отстреливая ненавистников России как бешеных собак. Они обуздают вихри времен, чтобы идти против ветра! И вот уже громадный, тяжелый, неповоротливый линкор истории начинает медленно и неохотно менять галс…

 

Жанр попаданців цікавий сам по собі технічний прийом що дозволяє перенести якусь суму технологічних знань і спробувати розглянути як можна змінити хід істрорії та прогресу. Але це усього лише прийом! У російських авторів все як правило побудовано так – офісниій задрот що клеїв танчики по інтернету потрапляє безпосередньо до Сталіна і розказує йому як побудувати могутню вудндерфафлю. Далі вони разом "на випередження” на протязі 300 сторіное крушать Німеччину, Англію, Штати і Японію. Все, книга скінчилася.

Хороші книги про попаданців (і часто без подорожей у часі чи паралельних світів) – “Літаючі Чаклуни” Нівена, або “Тунель у Небі” Хайнлайно, “Криса із нержавіючої сталі” та “Спеціаліст з етіки” Гаррісона. Та хоча б “Янки про дворі короля Артура” Твена.

 

Жизнь полна сюрпризов. Отправляясь в магазин за хлебом, студент Всеволод Залесский не мог даже предположить, что случайная стычка с местными отморозками перенесет его прямиком из январского вечера в июльский полдень. Оказавшись нагишом в открытом поле, Сева становится свидетелем нападения самолета на грузовик. В кабине грузовика он находит два трупа в военной форме образца тысяча девятьсот сорок первого года. Но даже это станет далеко не самым удивительным событием в его новой жизни…

 

І коли я на тій же флібусті заходжу у список найпопулярніших творів і бачу там російські прізвища, а Хайнлайна, Нівена і інших грандів на стоякомусь місці мені і сумно і смішно. І ще мене це дико дратує.

Спробую повернутися до питання в заголовку. Що це – упередження? Чи підсвідоме небажання копиратися у всьому цьому?

Я когось пропускаю цікавого з авторів? От щоб кинути читати Алістера Рейнолдся прямо зараз і почати читати щось прорущене і обов’язкове? Бо чесно кажучи навіть найкращі зразки російськомовної фантастики крім Стругацьких, Варшавського і може Штерна виглядають доволі слабо у порівняння з просто непоганими творами їхніх західних колег.

Смішний стьоб з усього цього попаданчества, почитайте – там небагато і смішно – http://vif2ne.ru/nvk/forum/archive/2015/2015976.htm. Ну а тут більш детальна критика – http://www.odnako.org/blogs/show_10549/#comment_127572.

PS: Оцініть ідиотизм обкладинок – кулемет на ПИРОЗІ (рознесе її вщент віддачею), автоматчики стріляють стоячи ПОЗАДУ Катюш (які самі стоять за кілька кілометрів від лінії фронту)… *facepalm.jpg*

Як ми летіли в США

Спочатку після отримання візи ми якийсь час тупили і все чекали кони нам пришлють квитки на літак. А тим часом наші речі запакували і переправили в штати морем. А ми все чекаємо… Потім я вирішив зв’язатися з людиною що опікувалася нами з боку компанії. З’ясувалося що вони чекають доки ми їм скажемо на яке число нам потрібні квитки Smile

Коротше купили нам квитки в останній момент.

 

Проводжати нас приїхали родичі, всю ніч не спали, провели до аеропорту. В Борисполі не пропустили наш кішку і довелося залишати її батькам Олени (далі читати тут). Сідали ми на літак до Амстердаму у соплях та сльозах.

В Амстердамі ще 5 годин. Спати так і не лягли. Побродили аеропортом, подивувалися як це воно може бути так чисто там де так багато людей. Поофігєвали з цін – пляшечка води 6 євро. Потім ще 10 годин у літаку до Сіетла. І знову без сну.

 

Чомусь и думали що в аеропорту нас зустрінуть. Ага, щаз. Після перечитування документів з’ясувалося що нам треба взяти з прокату машину. Нормальні люди як правило їдуть на таксі в тимчасову квартиру, а потім наступного дня беруть машину поблизу. Ми ж з переляку взяли машину прямо в аеропорту і поїхали шукати ключ. Там був ще той квест – спочатку знайти місце дележать ключі і вказівка як проїхати до житла, а потім шукати саму квартиру.

Пішли за машиною, показуємо роздрукований мейл, а вони нам кажуть номер слоту і дають документи на машину. А ключі? – питаю. Так а ключі в машині – дивуються вони.

Це вже був другий день без сна і мізки не дуже варили. Ясно що навігатор ми не придумали взяти і поїхали за вказівками з є-мейла. Ну а водили ми не дуже, фактично Олена перший раз вела машину бо мала хоч якесь уявлення к воно робиться. Страшно було капєц…

 

В аеропорту поліцай підійшов і спитав у нас звідки ми. З України – кажу. Він такий – do you have SALO?

– Ні, нема у нас сала.

– Але ж ви знаєте що воно таке?

– Так, знаємо, але ми його не веземо

Smile

Шукали ми ті ключі годин 6 якщо не більше. І були вже в якомусь каматозному стані. Знайшли адресу чисто випадково. Заїхали і в Сіетл, і навколо покаталися добряче. Потім ще години 2-3 шукали де ж наша ночівля. В кінці-кінців я пішов у якусь забігайлівку, знайшов там групу індусів і почав їх просити щоб вони провели нас куди треба. Ну вони введи адресу в свій навігатор і поїхали попереду. Так ми і дісталися далеко за північ до своєї тимчасової квартири.

 

Наступного дня я вже вчився водити машину сам Smile А ще через пару днів треба було заправляти машину і мексиканці на заправці показували нам як це робити.

Ще через якийсь час я стукнув ту машину (Chevrolet Impala) об автобус і нам видали іншу (Hyundai Sonata). А потім ми купили свою першу машину (Chevrolet Malibu MAXX) і повертали прокатну – тимчасову видавали на місяць. Причому поїхали здавати двома машинами, біля аеропорту заблукали і я потім довго Олену їздив шукав.

Квартирка була непогана така – з меблями, посудом. Там навіть інет був оплачений, але ми про це не знали. Квартиру давали на два місяці.

 

Спочатку нас дивувало все – запахи не ті, їжа не така на смак, чисто і порожньо, зайці і білки що бігають між будинками, і люди що посміхаються як тільки глянеш на них.

Стосовно ж наших речей які відправляла якась українська контора. Десь в передостанній день я про всяк випадок вирішив подзвонити і спитати чи все у них в порядку. Вони з подивом сказали мені що звісно ж ні, я ж їм якусь довіреність не написав. Коротше примусили мене бігати по нои=таріусам, заповнювати і підписувати якісь бланки… Дурдом цілий. І от ми вже в штатах. Пишу їм – коли наші речі прийдуть. Вони мені – треба лист від працедавця на фірмовому бланку, з печаткою і підписом директора. Дурдом… Тут ніхто не розуміє що таке фірмовий бланк з печаткою… Тягнеться все це тижні три. Нарешті мені уривається терпець і я пишу нашим адвокатам “Допоможіть!” і розказую деталі. Менше чем через 10 хвилин приходить лист з української контори з текстом “ваш груз вилетів, і вабщє можна було не ябєднічать а по нормальному договорицця”. Совки таки совки.

Про сучасний і авангардний живопис…

Як і переважна більшість звичайних людей я завжди вважав сучасний і авангардний живопис надуманою туфтою в стилі “каляки-маляки”. Ну нісправді воно так і є. Але я трошки не про це.

Всим мабуть відомий такий образ цінителя живопису що стоїть біля картини десятки хвилин і замріяно медетує на неї. І що там можна так довго роздивлятися? Чим там можна насолоджуватися?

Колись в інституті де я працював почали виписувати журнали “Великие художники” (може назва трошки не така). І на диво ними ніхто не цікавився. Тож я брав їх пачками по 20-30 штук. А в журналах були не просто картини, а ще і цікавий текст.

Випуски були присв’ячені або окремим авторам, або стилям і школам.

І я не полінувався і почав читати. І затягнуло мене так що я прочитав геть усе. Найбільша цінність біла в тому що я зрозумів чому певні картини і автори так відомі, що іноваційного та революційного було в них, які етапи пройшли митці і таке інше. Більше того – життяхудожників виявилося не просто стоянням з пензликами перед холстом. А там були інтриги, боротьба за клієнта та бажання догодити його смакам, боротьба шкіл (читай майстерень) та спроба підлизатися до мецентаів.

Сюжети картин, кольори, техніка виконання – все це часто було результатом політичної гри і аж ніяк не мистецьких пошуків.

Але я почав розуміти як воно все розвивалося і до чого дійшло. Технічна частина – перспектива, кольори, тіні, розставлення фігур в сцені, … Політична частина – затребувані в даний час сюжети (боротьба, підкорення, самопожертва, доброчинність, …). Коротше багато там усього.

Ну от, разом з тим як розвивалася таехніка і все менше було перепон в тому що можна малювати і як комбінувати об’єкти і людей все це почало систематизовуватися. І знання ці вже отримували студенти живопису. Звісно 99% часу вони продовжували малювати портрети та пейзажі на замовлення, але декому хотілося йти далі. Тобто всі ці Пікассо, Малевич та інші Мондріани в дитинстві-юнацтві малювали цілком класичні картини, а потім пробували щось нове.

А ще і поширення фотографії поставило перед живописом нову задачу з відображення світу.

Так з’явилися всі ці експресіоністи, кубісти і інші дадаісти. Художники почали експерементувати з формами і кольорами. ТОй же “Чорний квадрат” сам Малевич ніколи не сприймав як художній твір. Він просто намагався знайти найпростішу фігуру яка б викликала певну чисту емоцію. І квадратів тих, до речі, було два. І обидва вони не зовсім квадрати а скоріше трапеції. Тобто це були “картини” для того щоб знайти найпростіші блоки з яких можна будувати щось що передасть настрій глядачу у вигляді суміші емоці. Звідти і пішли всі ті “Біле на білому” та інші “тривожно тримтячий червоний прямокутник”. У інших напрямків і авторів були свої екперименти і виразні засоби.

Відомий і популярний Ворхол з послідовниками намагалися показати що мистецтво це не річ яка виходить в результаті, а скоріше автор який над нею працював. Так твором мистецтва став куплений у сусідньому до виставки магазині пісуар, велосипедне колесо прикручене до табуретки чи лайно художника законсервоване у банках (початкова ціна була встановлена як 1 грам лайна доррівнює 1 граму золота, зараз ці баночки коштують набагаааато дорожче). Але досягли вони здається прямо протилежного. Народ замість звертати увагу більше на процес творіння ніж на результат швидко створив моду і актуальність з їхнього хуліганства успішно оминувши етап розуміння того що це все таке і для чого воно все власне створювалося.

Все це “сучасне мистецтво” це лише тоненький прошарок, а скоріше порох, яким притрушено широку основу класичного мистецтва. А класичний живопис в свою чергу теж далеко не однорідний.

З іншого боку сучасне мистецтво стало частково модою, а частково вкладенням грошей. Тобто в буквальному сенсі є “група експертів” які оцінюють вартість картин сучасних художників. І саме ці експерти гарантують що вартість певних картин буде розти з часом, і навіть кажуть на скільки вона зросте. Люди які вкладають гроші в ці картини (переважно корпорації та “колекціонери”) сприймають їх суто як довгочасові вкладення фінансів і реальна художня цінність картин їх не цікавить взагалі. От чого ви повинні хотіти так це або пробитися в експерти, або стати одним з тих художників чиї картини виксоко оцінюються експертами. Тобто є певна ієрархічна піраміда коли молодий автор чи критик усима сила роз’яснює на всі боки яким прогресивним і художньо цінним є певний твір чи автор. І чим більше ти вкладаєш (читай переконуєш здивованих глядачів) тим швидше сам проб’єшся на вершину піраміди і почнеш отримувати дівіденти коли до кожного твого слова будуть так само дослухатися.

До чого все це я? Та просто сказати що сучасне мистецтво це не просто і не завжди каляки-маляки, і ні, ви так не зможете. І ні, там нема чого оцінювати з точки зору класичного живопису. І так, там є те що може подобатися з невідомих причин.

Зі своїх спогадів відвідувань музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку – 70% уього виставленного я би з легкістю винес на смітник і забув. А усе інше особисто мені подобається.

ЖЖ продовжує скочуватися…

…в безодню анальної окупації безнадії і відчаю.

Ось тепер і матюкливого дизайнера задіяли в процесі.

Замість того щоб пофіксати хоч якісь баги, чи поправити процес деплоймента вони поміняли коменти! Дебіли, чесне слово… Так і будуть видно брехати кожного разу про страшний DDOS, а випраляти собі руки і не подумають.

Тьома, який схоже крім як триндіти в інтернетах більше нічого нормально робити не може додав свою частку до цієї купи лайна що її називають ЖЖ – спробуйте розгорнути коменти хоча б. Та і постяться вони через раз.

Чесно кажучи шкода всих тих хто так довго затримався на тому смітнику. Та і мене треба було перейти кудись ще рік тому.

Програмісти Менеджери СУПу не схвалюють мій пост:

image

PS: все набагато гірше – http://topbloger.ru/?http%3a%2f%2flabas.livejournal.com%2f947845.html.

Як я вчив хімію…

…і так ніколи її і не зрозумів Sad smile

У школі хімія для мене реально була найважчим предметом. Я буквально нічого з того що розказували не розумів. Оцінки в мене з хімії були переважно четвірки, просто через те що з інших предметів теж були четвірки і п’ятірки.

Причому я сам розумів прекрасно що нічого не доганяю, це мене навіть трошки лякало, але не так щоб я сильно цим переймався. Чомусь завжди думав що хімія та мені в житті не знадобиться і поки що воно так і є.

Як саме не розумів? Ні, ну розумів там валентність і всякі інші промілі. Але крім завченого на пам’ять нічого більше в голові не було. Задачі з хімії для мене завжди виглядали як в анекдоті:

летели два верблюда, один рыжий , другой налево . Сколько весит килограмм асфальта, если ёжику 24 года?

Порівняйте з отаким:

Смесь пропаналя и акрилового альдегида вступает в реакцию с 3,36 л (н. у.) хлороводорода. При обработке такой же массы смеси избытком гидроксида меди(II) при нагревании образуется 25,92 г оксида меди(I). Определите массу исходной смеси

Є якась принципова різниця?

Тобто насправді скільки я не намагався я не міг зрозуміти як умова задачі стосується питання. Влесне без додаткових даних мені на питання так само неможливо було відповісти як і з ними.

Можна було б сказати що проблема може бути у вчителі, але у нас їх було мінімум троє за весь час і з усима була така історія.

Щоб розв’язувати задачі і успішно писати контрольні на хімії я сідав з народом який шарив у цьому щось і нещадно списував. Таких що шарили в класі з 30 чоловік було десь 4-5. Здається приблизно така ж ситуація (можливо трошки краща) була з фізикою, але фізику я розумів. І хоча з фізики в мене не завжди були п’ятірки, проте і ніколи не було відчуття “ЩО ЦЕ ВСЕ ТАКЕ???”. Фізику я знав що можна вивчити, фізика має логіку в собі як дисципліна. Так що фізику часто в мене зписували. Коли у випускному класі був іспит на вибір – фізика чи біологія, я вибрав фізику і здав її на відмінно.

І сьогодні мабуть з усих шкільних дисциплін хімія це та галузь в якій у мене найменше знань і мені можна наплести будь-яку фігню, а я і не зрозумію. Я думаю що просто в стандартній шкільній програмі з хімії є якийсь недолік який не помічють академики що складають ті програми, а серед школярів більшість самостійно не ловить той момент і так і залишаються невігласами прямо як от я. Може це пов’язано з тим що підсвідомо учні пробують звести хімію до математики, як от фізику. Тільки з фізикою це працює. треба лише знати спецефіччний набір математичних правил фізики. А з хімією такого не виходить, тобто не спроможні школярі задіяти ті знання що в них вже є і пробують знову і знову.

Отоке у мене от… А як у вас із хімією було? Чи для вас якась інша шкільна дисципліна була набором заклинань і ритуалів?

Бігові міфи

У останньому номері журналу Outside (присвяченому подорожам, спорту і активному відпочинку) опубліковано непогану статтю про бігові міфи і деякі останні дослідження. Сама стаття доступна тут – http://www.outsideonline.com/fitness/Health-Fitness-Report-2012.html, але я таки напишу короткий підсумок у власній інтерпритації Smile

Міф 1. Розтяжка дозволяє уникнути травм і підвищує результативність

В принципі це правда – м’язи що можуть розтягуватися на 20% своєї довжини набагато менше ризикують бути ушкодженими від великих навантажень. Але дослідження показують що статична розтяжка (нахилися до полу і стоїмо, сіль на шпагат і сидимо і таке інше) безпосередньо перед змаганнями не лише не знижує ризики травм, але і втомлює м’язи і примушує їх зпалювати більше енергії.

Натомість рекомендується перед змаганнями розігріватися і робити динамічну розтяжку (махати руками-ногами з інтенсивною амплітудою, сильно закидати ноги назад, побігати боком, тощо).

Як з’ясувалося в штатах дітей на уроках фізкультури, а відповідно і тренери вчать робити статичну розтяжку перед серйозною роботою або змаганнями – до недавнього часу вважалося що це підвищує результативність.

Міф 2. Бігати босоніж більш природньо і правильно

Взагалі останнім часом у біговому світі тема бігу босоніж дуже популярна. А оскільки фірмам що виробляють бігове взуття не дуже хочеться щоб народ припинив купувати у них кровівки то вони роздувають інтерес до питання продаючі “мінімалістичні” моделі взутття – по суті або взуття для змагань, або просто зі зменшеною компенсацією ударів об землю.

Апологети бігу босоніж говорять про неприродність наступання на п’яту, травмування колін і так далі. Але забувають що асфальт ніяк не є природнім покриттям і вимагає певної компенсації ударів. Крім того при бігові босоніж більшість людей так і продовжує бігати на п’ятах, просто через певні зміни у техніці бігу (зроблені не до кінця) це не так видно. А при переході на біг не носках удари на себе замість скелету (пята-коліно-стегна-таз-хребет) починають приймати на себе м’язи і сухожилля, а це травми ахілів та стопи.

Згідно досліджень деяким людям не протипоказано бігати босоніж, але і все. Проте це дуже серйозна тема для срачу що тягнеться вже років 30 і думаю жоден з таборів не здасться просто так.

Міф 3. Треба постійно качати прес

Навіть на фізичній терапії яку я відвідував кілька разів зі своїми проблемами коліна і стопи в першу чергу говорять про те що основа бігу це сильний прес і треба допомогати ногам качаючи його постійно.

Останні дослідження не виявили покращень у результатах пов’язаних з інтенсивною роботою над пресом. Не кажучи вже про те що рел’єфність кубіків не говопить про силу м’язів пресу взагалі.

Вважається що якщо техніка бігу більш-менш правильна і вправи виконуються регулярно (разом з присіданнями, розтяжкою і іншим) то м’язу прксу вже в тому стані коли їх сили достатньо для ефективного бігу.

Міф 4. Вода і елекртоліти дозволяють уникнути судорг

В штатах прямо якась релігія коли всі в один голос говорять (включаючи лікарів і тренерів) що якщо захотілося пити то це погано, дуже-предуже погано, це означає що пити треба було ще хвилин 30 тому.

Дослідження показують що дегідровані спортсмени та ті хто не допускає стану дегідрації мають однакову кількісь судорг.

Електроліти важливі для процесу швидкого переносу поживних речовин (з точки зору хіміка чи біолога це твердження є повною нісенітницею, але я пояснюю як вмію, краще читайте тут), але проти судорог вони теж не допомогають.

Непідтверджені дослідження говорять про зменьшення кількості судорог вживанням певних кислот, наприклад із квашеними огірками.

Міф 5. Знеболюючі перед страртом дозволяють легше переносити біль

Про це я взагалі тільки зі статті і дізнався. Виявляється тут це доволі популярно випити перед стартом якийсь ібупрофен чи щось подібне. Вважається що не так відчувається біль у м’язах під час змагань і легше відновлюватися після них.

Насправді дослідження показують що у крові з’являються ознаки запалення, рівень болю не знижується. А при регулярному вживання м’язи перестають тренуватися.

Міф 6. Дегідрація знижує результати

Чесно кажучи я в це вірю.

Але якби є дослідження які показують що навіть при суттєвому зневодненні спротсмени спроможні показувати такі ж результати.

І навпаки – зайва рідина в організмі призводить до гіпонатриемії і на змаганнях часто є причиною розладу шлунку. Рекомендується пити лише коли хочеться пити, а не “до того”.

Проте одна річ дослідження, і зовсім інша коли біжиш і відчуваєш що ледь не репаєшся зсередини від зневоднення…

Міф 7. Льодяна ванна – найкраще відновлення

А це дуже нова і дуже модна фішка. І не лише тільки в бігові.

Вважається що як залізти на 30 хвилин у ванну з льодом то відновлення відбудеться набагато швидше і вдасться уникнути болі.

В реальності, говорять нам, різниці нема взагалі і все це більш схоже на ефект плацебо. Хоча після льодяної ванни рівень болю у м’язах абсолютно той же усі як один клянуться що ванна допомогає.

Міф 8. Довгі повільні пробіжки спалюють найбільше калорій

Все рівно навпаки – короткі часто повторювані інтервали на високій швидкості спалюють найбільше. У марафонців найбільше ваги втрачають ті хто біжить найшвидше. Люди що фінішують марафон швидше за 3 години спалюють до 4% власної ваги.

Більше того – інтенсивні і виснажливі інтервали прискорюють метаболізм  аж до наступних 14 годин. Тобто після інтерсивного тренування можна цілий день їсти більше, і згорить воно усе швидше ніж зазвичай.

Міф 9. Фруктоза погіршує результати

Ще недавно усі намагалися виключити фруктозу з раціону. Зараз же говорять що у певній пропорції з глюкозою (пропорція 2:1 – глюкози вдвічі більше) фруктоза дозволяє підвищити результати додатково переносячи паливо у м’язи. Найбільш відповідає правильним пропорціям енергетичний напій PowerBar Ironman Performan.

Проте якщо ви не тренуєтесь інтенивно і регулярно то фруктозу краще в раціоні таки обмежувати.

Міф 10. Мультівітаміни суттево допомагають

Антіоксиданти (А, С, Е) що виводять вільні радикали – насправді певні кількість тих радикалів вмикає у м’язах механізми що видуть до їх посилення.

Кверцетин – може допомогти виключно тим хто лише почав регулярні тренування (яблука і виноград дозволять вам тренуватися довше).

Креатин – допомогає лише спрінтерам та іншим стрибунам і футболстам. Бігунам на довгі дистанції дарує розлади шлунку.

Дегідроепіандростерон – теоретично дозволяє організму виробляти більше тестостерону, але на практиці не дає ефекту.


А які міфи знаєте ви?