Oleksandr Golovatyi


Posted by Oleksandr Golovatyi on

Archer, Season 2

Почали дивитися другий сезон “Арчера” (а ось-ось вже третій в ефір вийде"), жесть така шо капєц, ще крутіше за перший сезон.

Для тих хто ще не знайомий – суперагент, самозакоханий до нестями, самовпевнений, безвідповідальний, егоцентричний… Не забуває при нагаді побити когось слабшого (наприклад жінку яку небудь), підставити кого поближче, шось комусь зіпсувати. Ну таке.

Але головне що все це так тонко збалансовано що не викликає відрази, а лише легке роздратування, і не відбиває бажання дивитися.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=ccKsjIUWVuI]

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Камінь з м’яса

Сонце намагається що є сили дмухати у трубу, для чого відрощує собі велитенський протуберанець. Сонце каже – я ненавиджу тебе; ти не винний, ти не винний ні в чому, але моя ненависть як вектор – не може бути неспрямованою. Ти, суко, здохнеш.

А я не хвилююся з цього приводу. Може там зверху і здається що людина то складноорганізований шмат плоті на кістках, що пересувається на задніх лапах, час від часу розтуляє рота і видає звуки схожі на людську мову. Але то не так.

Людина це міф. Людей взагалі не існує. Оце що рухається як сміття у замуляній річці – то омана, така собі пастка для інфантильних богів, пастка що відволікає їх від справжніх причин існування всесвіту. І необов’язково що сила яка має свою мету, і зробить усьо для її реалізації є розумно. Бо і розум то лише покляття, ще один ланцюг покликаний тримати самовпевнені витвори природи на їх місці. Розум примушує усіх нас однаково бажати бути несхожими на інших. Саме розум не дає нам бути вільними, а логіка, та здатність передбачати наслідки дій є двома кайданами що кріплять той ланцюг, – один до хребта, а інший до каменя.

Камінь заздрить мені, бо я вмію забувати і ніколи не згадувати. Я заздрю каменю бо він знає точно що все попіл, що все марно, що результат буде один – нірвана. Я поспішаю стати каменем, а він хоче знову вміти захоплюватися і дивуватися.

А якщо я підстрибну? Підстрибну сильно і високо і не захочу падати.

Так ницо хотіти бути там де немає ліюдей і при цьому хотіти слухати музику, читати книги і прагнути інших відходів процесу мислення соціально несумісних варіантів мозку. Це нині так модно бути маргіналом.

Чи хтось знаходить приємність в тому що почуває себе ніяково? Чи хтось мріяв померти від того того що кінчив кров’ю? Ти слабнеш, увесь такий гордий за себе і швидко слабнеш. І посміхаєшся. І шкіра біліє. І очі стають блакитними…

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Як я писав тексти пісень

Коли я тільки почав вчитися в інституті я дізнався що мій одногрупник (Славік, привіт!) не лише “теж слухає метал”, а ще й грає в групі. Це було вау! Я все життя заздрив, і досі продовжую, людям які краще за мене володіють музичними інструментами, вмію малювати або просто красиво і влучно складають слова до купи. І завжди мені хотілося бути поруч. Якесь відчуття що я гріюся в енергії творчості, чи що.

Славік не просто “теж слухав метал” як про нас говорили одногрупники яким що Арія, що AC/DC, що Metallica було одне й те саме. Він теж слухав thrash, який тоді мав ореол самого нового і проресивного стилю в металі. Death metal тільки почав проникнення у наші терени (хоча він з часом і вбив треш), грінду ще мало хто слухав бо було капєц як важко, спід-метал ніколи у нас і не був популярним. Хорошим, ідеологічно вірним металом у широких мас споживачів тоді були Scorpions, Deep Purple і “балади” Metallica. Всі інші групи відносилися ними (масами тобто) до підстилю “оруть як дурні”.

Ну та не про те.

Коротше рубали вони Корозію Металу і здається щось з Accept. Власне завдяки Славіку я теж почав грати на гітарі, про це колись згодом.

Крім того що вони грали кавери також ще намагалися робити свої речі. І потрібні були їм суворі такі, правильні тексти. Що небудь якщо не про демонів і Сатану, то хоча б про ман’яків, катування і інші речі про які можна співати волати з нордичним виразом обличчя.

Я і напросився. Ще важливо було щоб тексти були англійською. Тобто можна було і російською, виходило щось типу:

Тёмной ночью

Некрофил

Ржавою лопатой

Черепа крошил.

Вытаскивал наружу

Гнилостные трупы

Раскладывал по кучкам

Руки, ноги, зубы…

Це вже було достатньо непогано, але те саме англійською звучало б в стопіцот разів крутіше.

Причому неважло чи то би був правильний інгліш чи ні, головне знати що “здається майже правильно” і що означають деякі слова. Для чих цілей в мене був спеціальний блокнотик в який я записував “сташні” слова. Самі слова знаходив коли робив переклади з англійської (домашні завдання).

Потім група розпалася, навіть не пам’ятаю як вона у них називалася. Ex-Cemetery здається. Ну типу пару людей захотіли brutal death грати під впливом Cannibal Corpse, Obituary і інших подібних банд. А ті що залишилися назвалися Skull Hanter (що на моє глибоке переконання означало “Мародер”) і типу грали death thrash (Sepultura же!). І от тоді я приєднався типу до них, але на всих без винятку репетиціях я був в цілковитожу ужості і заціпенінні бо грати толком не вмів, навіть гаму навряд би рівно зіграв.

Ти не менше ми щось пробували, ліпили своє і намагалися грати ту ж Корозію, а також Shah. А головне що як мінімум половину з того що ми грали було спробами зліпити щось своє. Нічим толком воно не закінчилося, але пригадувати приємно.

Далі Міша, що на той час грав на басу, вирішив що гітара це те чим йом треба займатися в житті серйозно і почав готуватися поступати (і в результаті таки закінчив щось там по класу джазової гітари). І він же знайшов собі команду яка рубала дуже нефіговий швидкісний death. Там у них все було набагато серйозніше. Вони і лабали круто, і пісні у них всі свої були і доволі прикольні. Команда називалася Cleopatra.

Спочатку вони прийшли до мене просити “накатай нам пару текстів, шоб про мерців і Сатану”. Оскільки з попереднього лосвіду минув вже якийсь час то я знав як робити це трохи краще і почав записувати “рибу” – рітмічний малюнок тексту з наголосами. Потім в рибу вставлялся словосполучення і речення, а потім порожнеча заповнювалася іншими словами. Це знову ж таки було коряво без сумніві, але хоча б приспіви та якісь акцентовані воплі вже були схожі на інгліш.

Інше питання що їм тексти не були потрібні взагалі. Ну тобто вокаліст з трудом читав ненаші літери, і слова, кірм тих які було добре чути, вимовляв усі невірно. І поняття про що йде мова не мав. Але без бумажки співати не мог. Крім того співав він гроулом і розібрати щось було просто нереально крім “гр-гр-гр… Ври-бри-бри… Баааа!!!”. Але як я вже казав мої запевнення зо текст осмислений і в рамках жанру давав команді більше впевненості і підвищував ЧСВ.

Крім того що я писав їм тексти я ще почав ходити з ними на репетиції і “сидіти за пультом”. Навіть один раз з’їздив з ними на музичний фестиваль якийсь в Дніпропетровськ. Колись давали інтерв’ю на місцевому радіо. Мене питали чому тексти англійською – пояснював що це для стилю стандарт de facto і інша мова віднімає від пафосу 10 балів. Ще там щось питали, не пам’ятаю. Зараз навіть важко уявити що в ефірі жовтоводського радіо крутили death metal. Це був десь 1995-1996 рік.

Команда нажаль (а може і не нажаль) ролзпалася – хтось пішов в армію, хтось поїхав в Москву працювати, хтось в інститут поступив, хтось почав колотися і десь пропав без вісті.

Потім якось воно розсмокталося все, більше часу став приділяти комп’ютерам, класичній гітарі і взагалі перестав слухати метал (думав що назавжди).

Закінчив інститут, вже працював в ньому ж. І от якось доволі випадково зійшовся з місцевою групою “Жовтий Чай” в якій грав Міша. Група ніколи не могла визначитися зі стилем, грали то фанк-рок, то поп-рок, то взагалі інструментальщину якусь. У них були і автори текстів. Писали тексти їм дівчата (в основному одна дівчина) що займалася у театральній студії там же де вони репетиції влаштовували. Тексти були українською, і тексти біли дуже хороші.

Взагалі команда підходила до процесу доволі серйозно і намагалася якось “комеціалізувати” – пролізти на радіо, на фест якийсь, поїхати у кліубах повиступати. Частково їм це вдавалося, кілька разів їздили і у клуби і на відкриття торгівельних центрів чи ще які події. І хоча ілюзій та максималізму в них вже не було, а був досвід, все одно для України їхня музика була “не формат”. Представники радіостанцій, наприклад, казали що “в принципі непогано, може щось і вийти, але я таке в ефір не пущу бо аудіторія не сприйме”. Але тим не менш команда не здавалася, записувалися в студії, шукали кошти на зведення, намагалися контактувати з продюсерами…

Коротше знову про тексти. Тут вже важливо було все. Був чистий вокал, було добре все чути. І потрібен був не просто римований текст, а текст зі смислом, щоб можна було простежити про що мова. Але це ніяк не вірші були. Тобто можна було б написати (теоретично) хороший вір. І потім приходив вокаліс і казав що “мені незручно ось тут співати цей склад ось після цього, я хочу тут ноту витягти вгору, а мені попередній склад не дає динаміки”. Тобто навіть текст щзвучить добре коли його читаєш, але співати його можна лише в стилі россійського року – абсолютно безвиразно і з однією інтонацією. Ну от і було таке пнешся, дмешся, напишеш щось, радієш який ти вправний зі словами. А потім тобі кажуть “нє, встав сюди якесь слово щоб там був ось такий склад, і щоб потім можна було зробити невеличку паузу і далі було або о-ла, або а-ла…”. Ну думаю ви зрозуміли. Чесно кажучи навіть якби у мене був хист до цього то заробляти літературною діяльністю на життя я все одно не наважився б. Дуже важко і з негаратованим результатом усе.

Ті тексти до яких я мав відношення я з часом переопублікую (все було колись у ЖЖ), і мабуть зроблю спеціальну рубрику для них. І так, я прекрасно розумію що вони не художні, слабкі і примітивні. Але цінність їх не в тому. І взагалі то буде більше для себе.

Ще якицсь час після переїзду в Дніпро, а потім і в Києв я намагався співпрацювати з ними, але на відстані нічого не вийшло.

А сама група розпалася через індивідуальну несумісніть. Потім як тільки вонине називалися і що не грали. Це був і Ukantropop (укр-поп), і “Тріо Три” (тріп-хоп), і Jihad Crimson ще якісь проекти і назви. Зараз це здається називається Where Is the Music? і грають вони джаз.

Якщо кому цікаво то можна трохи послухати (не з моїми текстами, нажаль):

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Наукообразно про жіночі вторинні статеві ознаки…

…, або про сіськи в просторіччі – http://topbloger.ru/?http%3a%2f%2fivanov-petrov.livejournal.com%2f1732720.html. Еволюція, відбір, соціальний відбір, всю термінологію витримано в руслі.

Насправді цікаво почитати, коментарі теж переважно цікаві (що вже зовсім дивно).

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Весна 2008–MS Campus

Якось коли тут живеш (зараз говорю конкретно про Редмонд де ми вже 2 роки не живемо) то дуже легко забуваєш що насправді майкрософтовські будівлі і комплекси цікаві архітектурно і красиво, а головне органічно вписані в пейзаж.

Незвично те що все постійно зелене, ну тобто круглий рік. Незвично те що газони яскраво зелені, те що кругом поливалки, те що граблями не скубуть траву. Незвично що дороги усі розмічені, добре зроблені і продумано спроектовані.

Хоча зараз це вже не дивує, і навіть не помічаєш. А спочатку я був готовий фотографувати усе підряд.

Всі фото зроблені на вихідних коли кампус вимирає.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Рустам, Лєна, Ліля

Зліва направо.

Це була рання весна якщо не помиляюся 2005-го. Я в той саме час тинявся по атомній станції в Южноукраїнську, а Олена з “Жовтим Чаєм” і невеличкою групою підтримки поїхала на їхній виступ в Київ.

І так, я не знаю як хочу обробляти відскановану фотку, змиріться.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Як я був піонером і не був комсомольцем

Тяжко жить на свете октябренку Пете:
Бьет его по роже пионер Сережа

Но и у Сережи жизнь не сахар тоже:
Бьет его по харе комсомолка Варя

Да и у Варвары жизнь полна печалей:
С нею жить не хочет коммунист Виталий.

И у коммуниста в жизни горя хватит:
Он за октябренка алименты платит.

Автора і рік не знаю, але почув цей віршик вперше ще у молодших класах…

Так склалося що переважна більшість моїх читачів молодша за мене (про це теж колись напишу), отже могли вже не застати піонерію і всілякі піонерські радощі.

В школі, не пам’ятаю точно в якому класі, але здається у другому, усих приймали в жовтенята. Тобто всим видавали зірочко з молодим Вовой Лєніним, і всі мусили їх носити. Власне в перших класах ніхто особливо не сперечався і навіть не питав “а чому?”. Бо училка сказала, ось чому!

Старші товарищі навчили нас терти ті зірочки об асфальт і виходили “значки з скелетом”, а потім, коли в совкове болото прорвався metal, вони стали називатися “значки з Iron Maden”.

Ну от, жовтенятами були усі, ніхто нічого не питав.

А про піонерію вчителлі розказували страшилки як тих хто погано себе веде і погано вчиться не будуть приймати в піонери.

Знову ж таки всих без винятку приймали в піонери в четвертому класі. Але оскільки я типа був одним з тих то добре вчився і добре себе вів то мене, з парою інших однокласників “апредставили” до позачергового входження в піонери. Ще в третьому класі.

Страхали тим що як запнешся у словах клятви, чи не відповіси на питання піонервожатих, чи знайдуть якийсь порочний вчинок в твоїй біографії то пролетиш… Страшно було осоромитися.

На практиці все виявилося простіше. Завели нас у Кімнату Пам’яті. Така кімната була в кожній школі – одночасно мікро-музей Великої Вітчизняної, трудові перемоги радянського народу під керівництвом Комуністичної Партії, досягнення випускників школи, … Ну от значить там “горить” Вічний Вогонь (порізана на смужки піонерські галстуки з пропелером вентілятора під ними), приглушене світло, музика “про війну”. І значить кілька відверто нудьгуючих піонервожатих у парадній формі. Ми теж прийшли такі всі білі, красиві, піднесені.

Зараз думаю, будуть всі по черзі говорити клятву, а потім дорослі піонери будуть кожну кандидатуру обговорювати і вирішувати чи достоєн третьокласник бути радянським піонером. Принаймні так було описано в документах по яким ми готувалися до церемонії.

На практиці ж вийшов вперед один найстарший піонер, сказав “повторюйте за мною” і почав невиразно читати клятву. Потім усі пов’язали краватки… Сказати що ми були в шоці це не сказати нічого. Настільки буденно, неурочисто та пофігистично все було. Може з тих часів і почала накопичуватися моя нелюбов до совка.

Потім нас повели до пам’ятників. Знову ж таки по сценарію ми мали обійти всі пам’ятники і музеї у місті, всим вклонитися і покласти квіти. На практиці ж старшокласники, раді що їх звільнили від уроків, довели нас до першого пам’ятника і десь змилися гуляти. А хто розказує вам що в СРСР школярі не прогулювали уроків і не курили на перервах той просто бреше.

Так от, прийшли ми до пам’ятника (це був Вічний Вогонь), покрутилися там, і не знаючи що робити пішли назад у клас. Це була мить тріумфу! Як зараз пам’ятаю – йде урок, ми, без стуку відкриваємо ногою двері і в абсолютній тиші йдемо за свої парти. І хтось в екстазі майже шепоче “дивись, вони вже ПІОНЕРИ”.

Власне гордощів вистачило ненадовго, лише перші дні вчителі трошки більше пиляли з приводу “ви тепер піонери, і повинні показувати всим приклад поведінки”.

Завели ми і “піонерські книжечки” в які кдеїли марки, які нам видавали за внески. Так, в союзі піонери, комсомольці і інші комуністи платили партійні внески.

Було пару спроб організувати нас “допомогати бабусям”, в смислі піти там до якихось пенсіонерів додому, посовати їм меблі, чи допомогти банку варення з’їсти витягти з погребу. Але все якось не хотілося сильно, та і ясно було вже що це понти прости.

В четвертому класі усих прийняли в піонери. Без винятку, без “іспитів”, без підготовки. Бо треба щоб у школі всі четверокласники були піонерами. Совок такий совок.

Дуже швидко носіння піонерського галстука стало напрягати. По-перше, хулігани відривали кінці галстука (а це ззробити було дуже легко), а за галстук з відгризеними кінцями вчителі проїдали всю голову про нашу неповагу до піонерів-героїв і жителів блокадного Ленінграду. А, по друге, стало просто модно не носити галстук. І якщо десь в 4-6 класі це робили одиниці, і то завжди мали його в кишені щоб пов’язати як тільки вчитель помітить і почне лаятися, то в 7 класі тількі повін ботани їх носили. А в 8 класі вже жодна людина з галстуком не ходила.

Щоб побороти “проблему з неносінням піонерської атрибутики” вчителі старалися задіяти батьків. Ті батьки, які не хотіли щоб їхні діти були хуліганами і трієчниками, вранці стояли на балконах і дивилися щоб діти йшли в галстуках. Як тільки виходили з двору то одразу з усі їх стярували з шиї і клали в кишеню. Це в молодших класах. А у старшаків взагалі тих галстуків не було.

Коли прийшов час нам бути піонерською дружиною то всі дружно відповіли “нафіг нада” і далі процес переводу жовтенят в піонери було повністю формалізовано. Совкові ритуали просто на очах ставали все безсмисленішими і безблагодатними.

А потім, друже, було вже ближче до закінчення школи. І якби треба було “здавати іспити” і проходити “комісію” з приводу переходу у комсомольці. Знову ж таки на практиці це означало що тобі давали значок і ти починав платити інші внески. І якщо ви раптом не знаєте то в союзі поступити в інститун не можна було якщо ти не був комсомольцем. Ні, це не було якоюсь проблемою, всі ставали комсомольцями по досягненню певного класу (8-го здається) автоматично. Але була Перебудова у самому розквіті, стало МОЖНА не бути комсомольцем, і стало модно не бути комсомольцем. Якось так сталося що увесь мій клас перевели у комсомольці, а мене ні бо якимось чином пропустили, а я був на якихось змаганнях. І потім всі (ну добре, не всі, а кілька ідейних) сильно були не задоволені, а я намагався уникнути комсомольства усима силами. Мене і переконували що вимогу бути комсомольцем ось-ось повернуть назад, і що “в інституті все одно будуть на це дивитися і можуть не прийняти навіть якщо можна не бути комсомольцем”. І сталося так що на випускному в школі я був єдиним хто не був комсомольцем Smile

На вступних в інституті (правда не в “Стратегії”) і правда питали “а ти що, не комсомолець?”, але ніякої ролі це не зіграло.

Головне що я хотів сказати – система була настільки дебільною і демотивоючою що жорстоко і неприємно обламувала дітей які все ще хоч трошки вірили в соціалістичні ідеали, і робила повними циніками і пофігістами старших.