Колекція Зун…

…або “село дорвалося до ібею”.

Коротше відкрив я для себе тут недавно ebay. Не те що я раніше про нього не знав, навіть купував на ньому деякі речі. Але ніколи не приймав участі в аукціонах.

І от подумав що треба ж спробувати і саме Зуни були тим полігоном. Тому що вони дуже мені подобаються для бігу. Ну а крім того треба запасатися про всяк випадок доки вони є бо вже не випускають їх :(

Як варіант заміни у майбутньому розглядав iPod Shuffle (нема екрану) або Nano (неможливе управління в сліпу та на бігу). Мінус і те що нема радіо, а воно дуже стає у нагоді коли займаєшся в залі і треба увімкнути звук з телевізора. Колись на диво висока якість звуку так і лишилася майже на рівні 10-річної давнини в той час як інші виробники вже давно за цим показником попереду. Але там ще й до того ж велетенський мінус у вигляді iTunes – можливо найгірша програма за всю історію. Гальмівна, жере ресурси, купа обмежень…

Ще один варіант був SunDisk Sansa Clip+, Sansa Clip Zip або SunDisk Sansa Fuze+. За конфігураціями ідеальні плеєри для бігу, але судячи з відгуків якість збірки не надто хороша і багато з них перестають працювати доволі швидко. До того ж є багато нарікань на складність навігації. Та і до того ж я не розумію для чого плеєру так багато кнопок і як їх натискати в сліпу. Ну і виходить що крім Zune варіантів то і нема :(

Ну от знайшов кілка пропозицій за 99 центів і почав торгуватися. Причому спочатку робив усе обережно і всі пропозиції що мені подобалися прогавив. А потім зробив типову помилку одночасно виставивши свою максимальну ціну на кілька плеєрів і таки кілька і виграв :)

Ну власне ціни вийшли від $15 до $30 за мою улюблену модель з 8 Гб пам’яті (на Амазоні $100+). Це буде для бігу мені. А велику на 120 Гб трошки більше ніж за $100 купив (на Амазоні $300+). Вона піде в машину як сховище усієї моєї колекції і час від часу буде синхронізуватися з колекцією на компі.

Ну а ота з татушкою то улюблена Оленина Zune HD з якою вона вже третій рік не розлучається.

Ну от, наче як одним постом і звітував, і срач спробував розвести ;) А вам є що сказати про музичні плеєри для активних видів діяльності?

2012/10/15 – Перший півмарафон у Олени, Poulsbo, WA

Про всяк випадок ось блоґ моєї дружини – http://puzzlemind.wordpress.com/. І в ньом вона нещодавно написала як пробігла свій перший півмарафо- Poulsbo, WA – мій перший полумарафон.

imageВзагалі писати вона не любить хоча і є про що (спитайте, наприклад, про її нову роботу Smile). Тому додам трошки від себе.

Полсбо це таке малесеньке містечко на пів-острові Олімпія. Хоча там прохолодно і вітряно це певною мірою курортна зона. Звісно загоряти чи купатися там не вийде – холодно і пляжів нема, а от побродити лісом чи покататися на гірському велосипеді буде класно.

Туди ми добиралися через Сіетл – паром з центра міста ($20 в одно сторону, $13 назад). Пливе він дуже швидко, навіть і пів години не проходить. Потім зовсім недовго проїхати через острів Бейнбрідж і не надто швидкісіній дорозі до міста призначення.

Саме Полсбо невеличке так що можна його пролетіт машиною за пару хвилин як не знижувати швидкість.

 

У мене була думка зареєструватися на пів-марафон, але я ще відходив від марафону який пробіг усього тиждень тому і вирішив просто приєднатися до Олени після старту і пробігтися з нею скільки вийде. Вийшло усю дистанцію.

 

Знімав на бігу камерою Fujifilm FinePix XP10, тому більшість світлин розмазані. Проте з такою камерою класно бігати – вона повністю поміщується в руку.

 

Усі фотографії ось тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214529.

Данні з мого годинника (Олена свої теж записувала, не знаю чому посилання не дала) – http://connect.garmin.com/activity/233928244

 

Це був зовсім крихітний пробіг – усьго десь 500 учасників з яких пів-марафон бігли близько 400.

Погода весь час була переддощова і сонце навіть не виглядало. Я біг з рюкзаком, а Олена поступово знімала з себе вітровочну безрукавку, шапку, рукавички… Smile

Так, в деякі гірки йшли. Але ціль була (для неї) просто добігти і не боятися таких дистанцій. З чим вона прекрасно впоралася.

Маленькі фігурки South Park

Усі четверо головних героїв в одному наборі: Ерік Катман, Кайл Брофловскі, Стен Марш та Кенні Маккормік.

 

Фігурки маленькі і симпатичні, правильних пропорцій. Саме так я собі і уявляв їх в 3D. Зроблено їх дуже якісно. Такі можна спокійно поставити біля монітора щоб радували око щодня.

У всих трошки повертається голова і руки.

 

Не дивлячись на те що стилем і розміром вони сильно різняться від фігурок Футурами разом усі вони виглядають добре і нема відчуття різнобою.

 

Інші мої цяцьки:

2012/10/07–Victoria Marathon, ще кілька фото

Як і обіцяв доповнення до ось цього посту з кількома фотографіями зробленими на маршруті.

 

 

Треба чесно сказати що віднісся я до марафону дуже самовпевнено. По-перше, усе літо присвятив доволі коротким тріатлонам і дистанції довші за 21 км жодного разу не бігав.

Ну а крім того настрій був як наче я 5 км збираюся бігти – страждати буду сильно, але не довго. А треба було б настроюватися на довгу, розмірену і спокійну роботу.

Ось це вже ближче до фініша і сам фініш.

 

 

07/10/2012–Victoria Marathon, Victoria, BC–3:23:48

Отже мій другий марафон (перший був ось цей – 2012/02/19 – Birch Bay Marathon–3:25). Хоча в підсумку я і покращив свій результат на 2 хвилини все одно цей виступ був провалом. Ну та все по порядку.

В цьому пості змішано і про подорож і про марафон так що доведеться вам продиратися крізь те що не цікаво Smile

image

Місто Вікторія, столиця Британської Колумбії (провінція Канади) розташовано на південно-східному краї острова Ванкувер (місто Ванкувер від нього через пролив). По суті саме місто і острів є відомими курортними зонами які іноді називають шматочком Європи в Північній Америці. Там дуже, дуже красиво – і природа, і архітектура, і ритм життя, і настрій якийсь такий спокійний.

Ми добиралися туди за допомогою двох паромів – одни на території США, інший перевозить через кордон. Можна також було поїхати на північ у Ванкувер, а звідти вже пливсти паромом на острів. Так би вийшло довше їхати, але не довелося б довго чекати другого парома.

Поїхали значить… Якась година чи менше і ми в черзі на перший паром. Цікаво що в одну сторону ним їхати вдвічі дорожче (десь $30 за машину і двох людей) ніж назад. Навіть не знаю чому так.

Десь через 30 хвилин підпливаємо до берега. Навіть враховуючи що ми стояли в черзі і потім якийсь час тягнулися у трафіку після парому все одно так виходить швидше ніж їхати на південь від Сіетлу і потім підніматися на північ по півострову Олімпія (це де ми сідали на другий паром).

По дорозі в Канаду ще обоє бадьорі, повні сил. Ходимо, роздивляємося, фотографуємо…

Олімпія в принципі теж дуже красива місцина. Тут є гіганський національний парк, нескінченні ліси та океан. Та просто сама дорога по півостріву до містечка Порт Анжелес дуже красива. Навіть не знаю як словами передати що саме там такого. От їдеш, а дорога як річка різко пірнає вниз і перед тобою відкриваються порослі соснами гори. І якось воно все так класно разом поєднано.

Ну от приїхали ми до парома і тут зненацька з’ясовується що у них є розклад руху. Хто б міг подумати! І ходять пароми в Канаду не кожні 30 хвилин, а лише 3 рази на день.  Smile Коротше прогальмували ми добряче, навіть в голову не прийшло перед тим перевірити розклад.

Довелося нам по місту гуляти кілька хвилин – поїли в несподівано класному італійському ресторані, пройшли через все місто туди і назад (за українськими мірками це таке село було б), заїхали на парковку дока і стояли першими і єдиними в черзі… Коротше майже 5 годин довелося кудись подіти.

Я розпереживався що не встигну забрати пакет з номером. Подзвонив організаторам, ті сказали що перед стартом можна буде отримати, а вітровку учасника, якщо ще залишаться, після фінішу. Трохи похвилювався, але все обійшлося – в день змагань вийшов раніше, забрав номер. А після фінішу пішов забрав вітровку.

Ну от нарешті ми і на паромі. Ціна за двох людей і машину – $80. Пливсти 1.5 години. На борту д’юті-фрі. Особливо розказувати нема чого про саме плавання. Ну хіба що машин не багато на борту було, а пішоходів і велосипедистів навпаки багато.

А от коли вже запливали у Вікторію то було на що подивитися. Причал знаходиться фактично у самому центрі міста. А на березі красиві будівлі, над ними височіють кілька готелів. Але хмарочосів нема, скоріше враження музея під відкритим небом.

З’їхали на берег, будочка перевірки документів. Пара питань “де живете в США”, “на скільки днів в Канаду” і їдемо далі. Наш готель менш ніж за 100 метрів від порту (і десь за 400 метрів від старту марафону).

З готелями на ці дати було доволі напружено, але в цілому в Канаді усе трохи дешевше ніж в США і тому ціни не такі вже й скажені. Ну а раз все одно за дешево нічого нема то ми і знайшли готель прямо біля страту.

До речі на сайті марафону обіцяють фоторграфії через кілька днів, як у них з’являться то я ще одни пост зроблю.

Ну от, поселилися значить, вийшли прогулятися і подивитися де той страрт і були вражені яке красиве місто вночі. Контури будинків і вікон та інших нерівностей у них підсвічені лампами або ліхтарями. Набережна, туристи… При цьому нема такого відчуття натовпу і перевантаженості світлом як у тому ж Вегасі.

Вранці встали раніше щоб забрати номер, подивилися де що (народ в цей час вже біг 8 км). Власне людей на старті не так і багато у порівняння з деякими іншими змаганнями такого рівня. На марафоні і половини десь по 4 тисячі. Ну і ще 8 км було і ті хто стартував марафон на кілька годин раніше (повільні бігуни).

Проте організовано все дуже розумно. Наприклад пів-марафон стартував за 1.5 години до марафону і практично всі з них фінішували до того як найшвидші марафонці наздогнали їх.

З’їв перед стартом кілька кубіків Clif Shot Bloks, проковтнув пару сольових пігулок (я зазвичай перед стартом нічого взагалі не їм і не п’ю), трошки порозминався і ходив тепло одягнений. Холодно не було взагалі, а на момент фінішу так і пригрівало добре.

Через те що я постійно на довгих дистанціях натираю собі до крові або руки краями майки, або під руками рукавами для бігу бігаю у футболці. Цього разу відчув що футболка це занадто, треба шукити майку яка б підходила.

Чесно скажу що сподівався пройти кваліфікацію на Бостонський Марафон (це 3:15 для моєї вікової групи), хоча бігти у Бостоні поки не планую, просто ще одне досягнення яке хотілося б мати. А для того треба було бігти по 7:30 милю (4:36 на кілометр). Виглядало доволі реально, та і мабуть би міг мати результат близький до бажаного.

Але я сам не розумію чому почав набагато швидше. І от біжу, дивлюся на годинник. Виходить швидше ніж по 7 хвилин на милю, тобто це десь 3 години був би марафон з таким темпом. Розумію що це занадто швидко, але чомусь продовжую так бігти.

Поступово намагаюся уповільнитися, але не надто виходить – почуваю себе добре. 10 км пробігаю за 43 хвилини, половина (21 км) за 1:33. А ще рік тому мій особистий рекорд на пів-марафоні був 1:31.

Нарешті скидаю темп і починаю бігти спокійніше.

На трасі пункти харчування з водою та Цитомаксом (Cytomax Sports Performance Drink) розташовані через кожні 3 км. І взагалі траса дуже хороша – майже пласка, по місту бігти цікаво, по берегу океану прохолодно і види прекрасні відкриваються. Багато волонтерів які добре роблять свою роботу – подають напої та енергетичні гелі і цукерки, прибирають накидані порожні стаканчики, спрямовують на маршруті і підтримують учасників.

Людей вздовж маршруту доволі багато – кричать, танцюють, дзеленчать дзвониками, грають на інструментах і просто махають руками.

Ось вже бачу на зустріч біжать лідери. До речі біг один дивак у костюмі, рубашці та краватці. Пробіг за 2:30 і встановив новий рекорд Гінеса.

Вже близько до розвороту і бігти назад. Дорога назад на кілька кілометрів коротша, а ось і втома починає відчуватися. Проте терпіти можна, нічого страшного поки.

Дивлюся час від часу на годинник. Поки що йду краще ніж планував. І от тут, кілометрі на 32-му воно і стається. Спочатку стає різко дуже важко. Сподівався що “вріжуся в стіну” (як називають цей стан) не раніше 35-го кілометра. Різко падає швидкість, бігти 7:30 вже дуже важко. Але є великий запас часу тому не хвилююся.

Ось на 35-му кілометрі трапляється те від чого я вже страждав кілька разів – біль у правому боці.

Боліти починає так що вимушений зупинитися. Йду, пробую бігти – болить. Пробую проти довше, знову біжу – болить. Починаю пити на кожному пункті – не допомогає, болить. Останні 7 кілометрі я фактично йшов – біжу 100 метрів, йду 300-400 метрів. Хочеться все кинути, зупиняє лише те що все одно до фініша добиратися треба.

Як би там не було ось вже і фініш. Пробую добігти хоч останні 200 метрів – ні, болить, пробігаю 10 метрів і йду…

Дома вже читаю статті про причини болю, схоже ніхто не знає що воно таке. Лікарі (наприклад тут – http://www.livestrong.com/article/528846-pain-under-right-side-of-ribs-when-running/) говорять про “цілий ряд причин”. Це може бути як недоїдання так і переїдання, дегідрація, або навпаки забагато рідини випив. Може бути спазм діафрагми і ще що завгодно. От тепер думаю може перед наступним марафоном з’їсть якийсь банан та йогурт як багато людей це роблять?

Ну та нарешті все. Фініш. Посидів трохи, з’їв там щось. Пішли у готель, душ, на стоянку на причалі – паром назад в США через пару годин.

Заплановано у мене марафон у Сіетлі через півтора місяці. Там маршрут набагато складніший (є пара вбивчих горок), але цього разу спробую жорстко дортимуватися плану і таки пробігти якомога ближче до кваліфікації на Бостон.

Ну а далі нічого особливого – сиджу всю дорогу на паромі у кафе, їм, п’ю, погоджуюся з Оленою що види красиві. Вона у нас веде всю дорогу назад, я лише в’яло намагаюся командувати.

Говоримо про те що приїдемо у Вікторію в наступному році обов’язково, що Олена може запишеться на пів-марафон тут, намагаємося будувати якісь інші плани. Я в напівкаматозному стані і всі ці балачки приємно пропливають крізь голову в стилі “в гостях у казки”.

Данні марафону з годинника тут – http://connect.garmin.com/activity/231585915. Цього разу я біг з пульсоміром тож там же серцебиття.

Весь альбом з фотографіями тут – https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214436

Мій офіційний результат – http://www.sportstats.ca/searchResults.xhtml?firstname=Oleksandr&lastname=Golovatyi

Ще кілька фото:

Subaru Forester 2013

Так, це наша нова машина Smile

Довго, дуже довно, неймовірно довго вмовляв Олену купити саме сУбару. Їй чимось бренд так не подобався що просто з гнівом відкидала всі мої пропозиції. І ось нарешті поступилася.

Це модель 2013 року, 2.5X Premium. Коробка автомат звісно.

Чому ж ми вирішили проміняти свою Акуру РЛ (2005 Acura RL)? Головна причина це споживання акурою бензину. Вона їла самий дорогий 92-й бензин ($4.05 за галон – $1.07 за літр), причому розхід рідко коли був кращий за 18 миль на галон (13 літрів на 100 км). Проте люди які зазвичай купують акури та інші ягуари рідко звертають на такі дрібниці деталі.

У нової ж машини розхід по місту 21 миля на галон (11 літрів на 100 км), а по швидкісним дорогам 27 миль на галон (9 літрів на 100 км). Це при тому що вона їсть найдешевший 87-й бензин. У нас ціна такого бензину зараз складає $3.79 за галон ($1 за літр).

Крім того акура вже була не нова, а платили ми за неї більше ніж за деякі нові машини мали б.

Зрозуміло що акура на пару класів вища за сУбару, наприклад такі речі:

    • шкіряний салон і найзручніші крісла які ми бачили
    • вбудована навігація
    • практично повна звукоізоляція в салоні
    • неймовірна аудіосистеми з еквалайзерами ледь не на кожен динамік і сабвуфери
    • незалежний клімат контроль для 2-х людей
    • супутникове радіо
    • можна було запам’ятати положення сидіння, руля та дзеркал для двох водіїв і натисненням на одну кнопку пересунути усе це в зручну для себе позицію. Хоча і кнопку не обов’язково натискати – машина по комплекту ключі знає хто з водіїв сідає.
    • заводити можна без ключа
    • неможливо закрити ключ в машині

Напевне ще щось є, недарма ж вона в базовій комплектації коштує як 4 наші субару. Просто з мене такий автомобіліст що я ні в попередній нашій Шеві Малібу, ні в акурі капот жодного разу не відкривав і навіть не знаю як воно це робиться. Так, наприклад, коли мені показали де у субару лежить запасне колесо я розказував Олені що вау, тепер у нас є запасне колесо в машині. А виявляється воно і в Акурі було приблизно там же сховане Smile

Хотів узяти темно-сірого кольору, але Олена закомандувала білу (як завжди виробники не могли назвати колір просто “білий”, він у них якийсь “білий перл”). Мені в принципі все одно – помаранчових чи салатових субару не випускають, тому підійде будь-який з нудних кольорів.

Слово Premium у назві моделі означає що у нас є деякі додаткові фічі – великий люк, підігрів сидінь, підігріврозморозка дзеркал та лобового скла, ще там щось.

Після одного дня вождіння призвичаїлися і особливих складнощів нема. Машина навіть трошки коротша за Акуру, тому більш маневрена. Хоча досі незвично так високо сидіти над дорогою.

Купувати машини в США саме задоволення. Спочатку ходит і катаєшся пробуєш машини, потім обговорюєш ціну і тут же на місці все відбувається. Ми ще були б трошки винні банку за Акуру якби продали її самі (трошки обдерли, одна аварія невеличка була). Салон купив її у нас за всю суму боргу, закрив наш кредит, додав різницю до продажної ціни, відкрив кредит на нову машину (1.9% на 5 років), оформив страховку і почав оформлення документів на отримання номеру (коли буде готовий або подзвонять і ми приїдемо до них прикрутити його, або можуть вислати нам поштою щоб самі прикрутили). Все це за менше ніж 2 години. Тобто можна приїхати на старій машині, продати її, купити нову і оформити абсолютно всі потрібні документи за менше ніж 2 години у автоділера. І це, панове, при тому що я навіть не є громадянином. Ну таке…

UPD. А, головне ж забув сказати! В акуру незручно запихувати велосипеди і колеса в багажник, місця мало, а в субару як скласти задні сидіння то все увійде пречудово. Для чого ж зміна машини і задумувалася :)

Як ще щось згадаю то допишу у коментах.

Домініканська Республіка. Подорож додому

Попередні записи:

Після того як ми попірнали і пороздивлялися риб та корали нас повезли на заповідний острів Каталіна. Виглядає прямо як острів з фільмів про піратів – відносно невеличкий шматок землі з пальмами та білосніжним пляжем на березі, блакитна вода навколо.

Усім на руку наклеїли браслети що показують що ми купили квиток і маємо право знаходитися там. Ціна в 100 місцевих песо (2.5 долари).

 

На острові пальми, знову безкоштовний бар (бо там же ніхто крім учасників екскурсій і не висаджується) та магазин де місцевий продавець заманював нас словами “Рус, сірібро, падаркі”. До речі і на катамарані на якому ми пливли хтось навчив офіціянток словам “подружка, сок” з якими вони постійно до нас зверталися пропонуючи апельсиновий сок.

 

Нам поталанило потрапити у подопрож разом з групою росіян, але усі наші переживання не справдилися. Був там один спухлий від відпочинку, але він швидко заморився і спав усю дорогу, а інші були на диво тихі і не наглі.

 

Ще кілька речей які можна додати на останок.

Україну знають в Домінікані виключно завдяки Андрію Шевченко. Питають “звідки, Росія?”, кажеш “ні, Україна”, реакція миттєва – “О, Андрі Чєвчєнко!”. Найбільш просунуті ще намагаються вимовити щось типу “дінамокіе” Smile

Не знаю чи грають в країні у футбол, принаймні я не бачив жодного футбольного поля чи людини з м’ячем, але про стан справ в європейських чемпіонатах знає багато людей. Це при тому що єдиним спортом яким там займаються є здається бейсбол.

 

Ще хотів написати повний ненависті пост про наший перельот додому, але вже заспокоївся і просто розкажу.

Почалося все з того що наш літак Санто Домінго-Майамі затримали на більш ніж 2 години. В результаті ми як скажені неслися по аеропорту, розсмішили прикордонника тим що хочемо пройти паспортний контроль за 5 хвилин, відстояли в шаленій черзі на повторний шмон (при  цьому аеропотра не покидали). Далі з’ясувалося що ром який ми купили у д’юті-фрі в Домінікані треба чомусь здавати як багаж і заново проходити перевірку через детектори. Коротше ми вирішили його викинути і побігли на літак. Другий літак теж затримали… Але нас на нього не пустили хоча він ще був на землі.

 

Побігли міняти квитки на інший рейс. Десятки, а то і сотні розлючених людей у черзі (це все American Airlines, в них на всих рейсах таке було). Відстояли чергу і нам дали квитки щоб летіти наступного дня через Чикаго в Сіетл (а мали просто в Сіетл). Також видали ваучер на поселення в готелі та ваучери на вечерю та сніданок. А наш літак все ще стоїть на землі (це означає люди там просиділи більше години).

А далі починається ще більша жесть.

 

Від аеропоту до готелів ходять безкоштовні автобуси (шатли) кожні 10-15 хвилин. Але той готель в який мали ми селитися виявляється має лише один шатл що ходить раз на годину. Це ми дізналися прочекавши годину і нарешті зателефонувавши в готель. І ось з’являється шатл. Але якимось дивом місця в ньому всі заняті і без зупинки проїздить мимо. Тут розлючені люди починають обкладати його факами і робити непристойні жести. На всі дзвінки готель відповідає “ми працюємо над цим” хоче не розумію що вони могли зробити.

Коротше я побачив порожній шатл іншого готеля і спитав водія чи не підкине він нас. Той почав мені розказувати що “я допоможу тобі, а ти допоможеш мені”, коротше домовилися на $10 і плюс я знайду ще людей кому треба в наш готель (а з цим проблем не було).

Приїхали, поселяємся. З’ясовується що ресторан їхній закритий вже, отже вечері не буде, треба самому купувати. А відкривається він через годину після того як сніданка не буде. Отже і з другим ваучером у прольоті.

Але треба розуміти що ваучери це гроші як готель може отримати за них у авіакомпанії. Тому вони змогли у барі приготувати на всих нас бургери, а я ще здогадався ваучер на сніданок обміняти на додатковий бутерброд.

 

Ну як би там не було ми поїли, поспали 3 години, поїхали назад в аеропорт, полетіли в Чикаго. Знову рейсь затримався тому неслися знову як скажені на рейс в Сіетл, добре прикордонників другий раз не треба було проходити. От нарешті і вдома. Останній шатл з аеропорта в наше житло… Все, ми повернулися!

Всі фотографії: https://skydrive.live.com/#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214297

Домініканська Республіка. Розваги і пляжі. Снорклінг

Попередні записи:

Взагалі треба сказати що інфраструктура розваг в Домінікані розвинена слабувато. До тієї ж Мексики їм далеко. У них є прекрасна природа – пляжі, мілкий океан, гори і річки, місцями ліси. І саме ці природні ресурси місцевий туристичний бізнес і використовує.

Додаткових якихось розваг особливо нема. Можна попірнати, покататися на човні, але на цьому і все. Ситуація чимось нагадує те що є в Криму (платіть нам за те що ми тут живемо), але все ж таки краща – хоч і повільно а з’являються і моли, і казино, і дороги. Та і готелі і обслуговування на дуже високому рівні.

 

Історія острову і держави фактично починається з колонізації його європейцями. Що тут до того робили неписьменні аборигени не відомо і не цікаво – ні письменності, ні будь-якої цивілізації чи пам’яток культури чи архітектури вони не створили. Власне все що є на острові включно з державністю принесено сюди європейцями.

 

Гаіті є батьківщиною релігії Вуду, офіційно ж більшість населення є католиками. Пару великих і цікавих за архітектурою церков нам показали, але на відміну знову ж таки від Мексики якоїсь особливої релігійності не спостерігається. Ніхто не носить хрестів, не хрестяться при кожній нагоді і згадують постійно Діву Марію.

Ну і ритуалів Вуду теж не виконують, принаймні привселюдно Smile

 

Америка поступово проникає у місцеве життя. Навколо бренди Coca Cola, Pepsi, Burger King, Apple, …

На перехрестях пацани бігають з в’язанками бананів, якихось інших рослин і обчищеними цурупалками цукрового троснику. Я так розумію що все це росте тут як будяки і якщо перебороти лінь то можна за рогом нарвати все це і продавати за якісь копійки заклопотаним водіям.

А ще місцеві рослини і квіті (навіть квіти кактусів) приємно пахнуть.

 

А, головне ж – який пляж і океан? Smile Ну пляжі доволі прикольні. Світлий, або навіть білий пісок який при близькому вивченні є перетертими і подрібленими ракушками (так, ото усе дрібнесенькі уламки ракушок, а не камінці). І доволі далеко від берегу все ще мілко, мабуть там де глибше 2 метрів ми і не запливали ніколи.

Вода тепла в міру і прозора. На диво не така солона як була на Гаваях та на Канкуні. Навіть не знаю чим це пояснити. Хоча все одно солоніша ніж у Чорному Морі.

Тваринний світ доволі бідний у воді – сіруватого кольору риби, крабики якісь і все.

 

Одна з прогулянок куди ми поїхали мала снокрлінг (пірнання з маскою в програмі). Там звісно у спеціально підібранних місцях і рослин і риб було побільше, але в порівняння з Гаваями це була просто пустеля.

 

Отже про подорож. Спочатку нас повезли у містечко в якому ніхто не живе. Його спеціально вибудували як принаду для туристів – ресторани, амфітеатр зі сценою, магазини, стоянка для яхт і вихід у океан на заповідний острів Каталіна.

Насправді “ніхто не живе” означає що там не живуть місцеві. Для туристів є прекрасні дома (замість номерів у готелі) за кілька сотень доларів на ніч, кілька шикарних полів для гольфу, машинки для пересування територією. А деякі міліардери навіть мають там власність.

 

Усілякі зірки та бізнесмени (називали різних Іглесіасів, Джей Ло та Біла Гейтса в тому числі) бувають тут, але нам жодного з них побачити не вдалося.

Ну от значить погуляли ми недовго по місту, потім пішли на човен який вивіз нас в океан (плавали десь із годину в одну сторону). Човен був катамараном у якого було натягнуто панелі на яких можна було посидіти “назустріч відтру” чи просто позагорати.

 

Привезли нас до острова, видали маски і почали ми пірнати. Спочатку було доволі цікаво – корали на дні, різнокольорові риби. Але швидко набридло (принаймні мені). Риб не так щоб багато різних, корали – просто покручені палки, що там ще дивитися не ясно.

Ну а після сеансу снорклінгу залізли назад на катамаран (усього нас там було людей з 20) і попливли на острів. А обслуга почала наливати ром і місцеве пиво, з’явилися тарілки з бутербродами. Гучніше заграла музика і почалися танці (офіціантки з гідами танцювали сальсу, а ми дивилися і хлопали).

 

До речі про місцеву музику. Свого часу у Мексиці ми настраждалися просто жах як від їхньої музики. Це ще гірше ніж шансон у нас. Куди не зайдеш кругом волає якась місцева нудотина з неймовірно противним аранжуванням і набридливим вокалом. А ще гірше було коли ще й на додачу показували це по телевізору (наприклад в автобусах) – вид нескінченних рядів опецькуватих спітнілих і вусатих мужиків надовго відіб’є бажання знайомитися з мексиканською музикою.

Тут теж кругом, тобто абсолютно кругом волає місцева музики. І ми вже приготувалися страждати, але виявилося що вона не така вже й погана. Доволі жвава і запальна, з ритмами сальси, румби і самби. Місцеві завжди непогано підспівують, а то і пританцьовують під неї.

Продовження:

Домініканська Республіка. Готель. Катання на мотузках.

Попередній запис:

Отже продовжимо.

Маю вам, панове, сказати що відпочинок по схемі “все включено” (all inclusive) це абсолютно жалюгідно і безблагодатно. Тирлуєшся як домашня худоба між пляжем, столовкою, баром, басейном, номером, і так далі по кругу. Скоріше за все це був останній раз (і перший до речі) коли ми так відпочивали. Як на мене то набагато краще зняти квартиру з кухнею, або знайти номер в хорошому готелі, іноді готувати самому, іноді ходити в ресторани та кафе, гуляти по місту, шукати розваги… Тут же такі умови що за межі готелю і не хочеться особливо виходити, та і нема для чого.

Стосовно кухні. Готували дуже пристойно. Кілька ресторанів на території (готель Каталонія – до речі порівняйте їхні професійні фото з нашими), більшість звичних страв абсолютно без будь-якого смаку, але риба нормальна, екзотичні фрукти смачні і свіжі. Здається деякі продукти (наприклад молоко, яблука) місцевим не знайомі взагалі.

Кілька ресторанів не безкоштовні, але видають на одне відвідування купон і можна вирішити чи хочеш ти тратити $35 за вечерю у ньому колись згодом.

У барі робили кілька коктейлів в стилі “так-собі”, місцеве вино (чорті шо) та пиво (слабенька кислятина) з краників у стінах у кожному кафе та ресторані. Виявляється в Домінікані роблять якийсь відомий на весь світ ром, а ми не спеціалісти у цьому і навіть не знали.

Ми як правило залишали 1-2 долари чайових і офіціанткам і в столовці. Це не обов’язково, але з іншого боку ми тут в ресторані за пару відвідиндаємо стільки чайових скільки за тиждень роздали там. Ну і до того ж це доволі хороші чаєві для тих країв, а для нас така сума взагалі непомітна.

Не дивлячись на наявність бару (відкритий цілодобово) з безкоштовним алкоголем, дискотеки та театру (не ходили ні разу), уроків танців (лише дивилися зі сторони) та іншого ми все ж таки купили пару розважальних турів.

Перший – zip-lining. Не знаю як воно українською буде. Суть розваги в тому що ти летиш на натягнутому тросі між двома вишками. Потім між наступними двома і так далі.

З моїм страхом висоти було важко почати, але вже десь на третьому польоті (усього їх було 12) стало все рівно. Найдовша мотузка у них була 1100 метрів, це десь секунд 30-40 летіти.

Везли нас туди у відкритому (читай без стін) автобусі. Спочатку швидкісною трасою, потім містом, а далі пішли дикі краї з хібарами, глиняними дорогами та горами сміття на узбіччі. Але люди все такі ж привітні, особливо діти, всі посміхаються, махають рукою і кричать “Ола!”

Інструктор розказав-показав як що робити, натягнули на нас збрую і каски і пішли “кататися”. Деякі вишки мають по два троси, в інших випадках доводилося йти між вишками кілька метрів.

Під кінець ми всі були вщент мокрі від поту. Вже навіть не знаю чому – спека, хотьба чи переживання коли летиш.

Ну і в цілому доволі прикольна розвага, однозначно варто спробувати. Деякі сноби нам казали що от на Коста-Ріці мотузки довші і види з них красивіші. Але як на мене другий раз кататися на них будь-де вже не варто, одного разу буде досить на все життя. Особисто мені було б нудно. Хоча може пройде час, забудуться враження і можна буде з таким же задоволенням зробити це ще раз, подивимося…

Все це катання зайняло у нас цілу годину. Далі поїли фруктів, попили води і поїхали назад.

Ось що я ще помітив у них тут – погана земля. Там де видно поля, а краще зріз землі (наприклад вздовж дороги) земля абсолютно в усих місцях де ми були однаково погана. Це червона глина щедро перемішана з камінням. Таке враження що засипали щебень для дороги, а потім притрусили глиною. Оце така земля.

На ній росте цукровий тросник, безкраї поля просто, кокосові та банановві пальми, ананаси і здається все. Ще начебто у них на острові цигарки роблять, але ми не бачили полів тютюну.

Місцями зустрічаються стада страшенно худих корів у яких неймовірно великі вуха. Також бували кудлаті лами та кози такого виду що от зараз попадають і повмирають.

А ще в них брудно. Дивно те що чим меньше місто тим більше сміття на в’їзді та виїзді. Просто гори якогось пластикового непотребу (пакети, стакани, пляшки) лежать по сторонах доріг. Це ж ті люди що там живуть самі собі накидують оте усе, незбагненно.

Продовження: