Oleksandr Golovatyi


Posted by Oleksandr Golovatyi on

Тренінг з многопоточності…

..на який я ходив 3 останні дні, чому і не писав нічого, виявився доволі корисним і пізнвальним.

До речі що це за “Багатонитевість”?! Це офіційний переклад, чи як? Звучить доволі криво як на мене.

Так от, тренінг цікавенький, 3 дні по 4 години. Не надто технічний, але інформативний. Дядько який раніше працював у різних проектах типу PlayStation, XBox, Intel Vtune, а зараз займається проблемами портування Windows на ARM-процесори розказував цікаве про особливості роботи сучасних “десктопних” процесорів, кешу, шин даних та оптимізацій компілятору.

Далі була класика – критичні секції, interlocked-операції, м’ютекси, івенти та семафори. А також нововведення Windows Vista та Windows 7 – conditional variables та slim reader writer locks.

Написали самі кілька “лабораторних” – spin lock, memory barrier та розпаралелювання обчислень на матрицях.

Головний висновок – уникайте розпаралелювання як тільки можна, інакше уникайте синхронізації якщо можна, інакше уникайте самі писати примітиви синхронізації. І ніколи, НІКОЛИ не пишіть lock-free алгоритми! Smile

Все, звітував.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Біблія роз’яснює…

…що робити з бодливими волами (Вихід 21:28-36)

28. Якщо віл заб’є рогами чоловіка чи жінку до смерти, то вола забити камінням, і м’яса його не їсти; а господар вола не має вини.
29. Та, якщо віл був битливий і вчора, і третього дня, і господар знав про те і не остеріг його, а віл убив чоловіка чи жінку, то вола побити камінням, і господаря його зрокувати на смерть.
30. Якщо за нього покладуть викуп, нехай дасть як викуп за душу свою, якого покладуть на нього.
31. Чи сина заб’є рогами, чи доньку заб’є, – за цим же законом чинити з ним.
32. Якщо віл заб’є раба чи рабиню, то господареві їхньому заплатити тридцять шеклів срібла, а вола забити камінням.
33. Якщо хтось розкриє яму, або якщо викопає яму і не закриє її, і впаде до неї віл чи віслюк,
34. То господар ями має заплатити, віддати срібло господареві їхньому, а труп буде його.
35. Якщо чий-небудь віл заб’є до смерти вола у сусіда його, нехай продадуть живого вола, і розподілять навпіл ціну його, також і вбитого нехай розділять навпіл.
36. А якщо відомо було, що віл битливий був учора і третього дня, але господар його не остеріг його, то повинен віддати вола за вола, а вбитий буде його.

 

А то я все думав що ж робити в таких випадках…

Posted by Oleksandr Golovatyi on

[Хроніка регулярної мандрівки] Машина щастя (стр 20-22)

Який в біса у вагоні потяга може бути телевізор? Він озирнувся навколо себе, струхнув з долоні уявний пульт і за звичкою почав повторювати. – Один – зелений, непогані футболочки… Два – пальці, красиві кросівки і класні кофти… Три – Дольче Габана це хєрня якась для пєдіків… Шанель – парфуми для жінок… Ла Коста – рубашки такі з коротким рукавом і воротником…
– Чому я тут? – запитав він себе в голос. Хотів звичним рухом посмикати за кінці вусів та згадав що він їх не має та і ніколи не мав, як і звички їх смикати. І тому відповів собі – Я їду в село Панські Заполички, цеж треба таку назву вигадати! Там живе Пилип Феофанович. Він довбаний винахідник та раціоналізатор. Треба взяти у нього довбане інтерв’ю та написати статтю про це у довбаний журнал. Ні, ну чому я? Чуму в біса саме я?

– А поки я можу почитати книгу – зрадів і узяв зі столика заповненого стаканами з чаєм книжку із затертою палітуркою і розкрив її там де було закладено кредитну картку. В чей час за вікном щось блискнуло боляче вдаривши в очі.

Він сильно зтулив очі і подумав що коли вийде з вагона то ще невідомо як добиратися по спеці, у костюмі, запилюженими дорогами у загублене село, тягнучі за собою рюкзак з тормозком, незручну сумку з ноутбуком та дорожню сумку з речами. А як і ходить туди якийсь автобус то певно чекати його години три доведеться. І то це напевно буде старий “Лаз”, в якому буде просто пекло і сморід бензину. А потім ще тинятися сонним під обіднім сонцем селом, волати через паркани, питаючи де живе такий-ото дядько. І на питання “Шо вам нада?” знову волати так само. І потім підійти до засраного качками та курками подвір’я винахідника і довго смикати ціпок на калітці, намагаючись її відкрити.

– Здрастуйте!
Він підняв очі. Прямо за каліткою стояв звичайний дядько з тих яким вицвілі сімейні труси пасують більше за будь-який інший одяг. Ще на дядькові була біла майка і газета в руці.
– Пенсію принесли?
– О, тільки не це, –
подумав він страждально закочуючи очі і уявляючи як у вуха йому зараз будуть напихати нудні ватяні монолого про тяжке життя пенсіонерів. – Ні, я з журналу…
– А. з “Цифрового вісника”? – Знаю, знаю, получав ваш ємейл – зрадів дядько.
– У Вас є комп’ютер? – здивувася кореспондент.
– Та так, скоріше тупий термінал, – відмахнувся газетою дядько. – У нас в сосідньому селі, ну у Донкіхотовці, ви чули, серверна фєрма стоїть. То я по ssh туди конектюсь і у консолі працюю. А в мене так, просто друкарська машинка. Word, Excel та іноді Unreal запускаю. Ото і весь комп’ютер, – говорив дядько наливаючи третю чашку холодного кампоту. – А мед чого не їсте?
– Релігія не дозволяє, – шукаючи диктовон у кишенях важкого чорного і пожмаканого піджака, який звалився під стіл, відповів кореспондент. – Та ні, жартую. Спека така, як його можна їсти той мед? Я б кригу з’їв. Ні, я б в ній жив.
– Не переймайся. У мене в підвалі, під будинком, старе скіфське чи то сховище чи то капище. Карочє шось дрєвне, –
Пилип Феофанович говорив і застібував шкіряними ремінцями ноги та руки кореспондента, зживляючі його з велетенським дубовим троном. – Святе місце. Там сила така. У-у-у! Як ото були морози зимо страшені, а у нас морози не такі як у вас в місті, так попросили сусіди помолитися. Я не хотів зразу. Але потім взяв сусідського хлопця, я сам холод жах як не люблю, та і серце йогов ту чашу поклав. Зробів усе як треба. І шо думаєш? Через день вже весна почалася.
– Як серце в чашу? – закляк зі сраху кореспондент не помічаючи як велетеньсскою голкою хазяїн зробив йому знеболюючий укол в шию – Вби.. ееее… Помер хлопець? – побоявся він розлютити співбесідника.
– Та нєєє… – з посмішкою потягнув пенсіонер надіваюці на волохаті груди шкіряний фартук м’ясника. – Від чого він помре? Фарбою хрест на грудях намалювали, взяли грудочку землі, поклали в чашку, побубоніли як бабо вчили.
– А-а-а, –
полегшено зітхнув кореспондент, – а то я вже подумав…
– – Правда потім довелося втопити його.
– Як втопити? –
серце ледь не провалилося крізь дубову поверхню стільця. – Нашо втопити?
– Та то вже не я, то батьки самі і втопили. На болото повели, вирізали знак Старшого Хазяїна на спині, залили рота свинцем та і втопили. Довго він пручався, все з болота ліз, – Пилип Феофанович застиг з розпеченими іржавими щипцями у руках пригадуючи, – і доки з кілків срібних клітку навколо нього не замовили як слід так все і вилазив. Ех.

– Ні, ні. Цього не може бути, – панічно подумав він, – які щипці? Які дубові крісла? Що за ритуали?

А хазяїн продовжував, підключаючи Ethernet-кабель до ноута кореспондента, – Так вам може ще кампотіку налити? Та ви зніміть піджачок, жаркож мабуть у ньому. Та і розбуйтеся.
-Фууууух, –
витер рукою (вільною рукою! неприкутою рукою!) лоба кореспондент, – та мені тут примарилося.
Він засміявся і ляснув другою рукою по столу. Звук вийшов надто дивний, як і відчуття. З холонучим серцем кореспондент скосив очі на праву руку і побачив що з його плеча виходить вбута у зимовий ботинок нога. Паніка знову почала оволодівати ним.
– Як це? Що то? Чимось отруїли мене? Наркотиків у компот підсипали? – залопотів він безпорадно дивлячись на хазяїна, який поправляв хустинку у зовнішній кишені костюмного піджака сталево-сірого кольору.
– Що? – перепитав той. – Пробачте, я замислився. Так ось я і кажу. Моя машина позбавляє вас цієї проблеми одним натисканням кнопки. Тільки я ще її не випробував жодного разу, – знітився він відводячи очі у куток.
– Ой, ай, а-а-а-а, – слабнучим від дурноти голосом намагався щось пролепетати кореспондент. Але він і сам не знав що. Знав лише що краще б йому взагалі зараз не існувати.
– Це ви цілком слушно зауважили, – відповів на якесь уявне питання до себе Пилип Феофанович. – Я так їм і казав. Але вони не хочуть козлів чи там собак брати навіть великих. Та і бомжів вже відмовляються. Якшо тільки у сусіднє село…
– Я…як…Яких бомжів? Яких собак? – язик кореспондента затинався а звук голосу було ледь чутно йому самому, серця і те гучніше гупало.
– Та мертвих же ж, а яких ще. Шо я їх, силою туди поведу? Чи може вбивати їх? Та ну, з ними мороки скільки, – хазяїн енергійно замотиляв головою. – Я от тепер на станцію ходити почав. Ну там вантажника якогось тог, ну тюк по голові і все. Або пасажира…
– Щ…що…що «тюк»? Як «тюк»? Як? – нарешті прорізався голос у кореспондента. – Щось треба робити. Негайно! – Зірвався він на крик. – Я не можу! Що це?
– І потім закриваємо кришку, – хазяїн хрянув жестяною кришкою якось агрегату схожого на газову плиту і почав витирати замащені руки ганчір’ям. – Ось і все. Я такий вам вдячний. Якби не ви то так би і стояло воно роками. А те що запобіжник перегорів ви не хвилюйтеся. Ми майже все назад вам і закачали.
– Що закачали? – кореспондент оглядаючи та обмачуючи себе полегшено знаходив всі свої руки і ноги на місцях, а себе на табуреті, на у кухні у пенсіонера-раціоналізатоа, в білій просякнутій потом рубашці і з піджаком у руках, – Куди назад?
– Ну в голову же ж. В той же ж, в мозок! Коли я той, як його, ну регулятор той в біса чи що… підкрутив його там і поставив назад і почав все в голову заливати то і полетів той запобіжник. Та у нас тут часто так, ви не хвилюйтеся. Напруга скаче.
– Яку голову? В чию голову? Що за лив… сев… Що за хєрня!?
– Та у вашу ж, –
хазяїн потягнувся руками до голови гостя почав знімати з неї якусь конструкцію що нагадувала торшер із хаотично намотаними на ньому металевими пластинками. – Шо забули? – дещо налякано спитав він.
– Та нє, наче нє, – наморщивши лоба і потираючи його причав щось пригадувати кореспондент. – Та я щось, мабуть від спеки. Піду я. Я ж на диктофон записав?
– Записали, записали? А може вареничків?
– Та ні. Ні. Піду. Ну читайте десь з понеділка статтю.
– Де читати?
– Та на нашому сайті.
– На чому? –
щиро здивувався винахідник.
– Ну сядете за комп’ютер, вийдете в інтернет…
– Та нема у мене комп’ютера –
подив раціоналізатора лився через край. – А ви хіба не собєза? Ви ж казали матеріальна допомога…, – розгублено вирячився він на кореспондента-соцпрацівника.
– Так, піду я, пора мені. – кореспондент просто фізично відчував необхідність піти якомога швидше, доки хвиля в’язких роздумів і розпачу не захопила його.
– А, ну ясно. В місто пора, – презирливо потягнув пенсіонер і зневажливо виштовхнув з рота розшатаного переднього зуба язиком, а потім сплюну густо-червоною кров’ю на пильний двір. – Єзжай, що вже там. Хліб збирати нема кому, всі в артісти подалися. Тьху, трутні!
– В місто? В місто? МІСТО? – оскаженів і люто заревів кореспондент. – В МІСТО-О-О-О? – вихопивши з кишені свинцевий кастет він з усієї сили вдарив у потилицю пенсіонера і відчув як рука пробивши голову вийшла назовні.

Кастет видовжився і став жалом зі сталі, довгим і хижим. Наступний потужний удар пробив спину і через легені жертви вирвалася рука. Меч став щипцями які з бризками корі вирвали якийсь ланцюг з хрящів з того місця де мав би бути хребет. Не даючі зкривавленому людиноподібному шматку м’яса впасти щипці стали молотом який почав трощити коліна і лікті.

– Сім – скандинавські боги… Вісім – Епл – це модні комп’ютери і телефони… Адідас – класні кросівки і спортині костюми, а є ж такі дурні що бігають у них, пітніють… – Доктор Мартінс – це модні ботинки такі… Угі – лайно якесь, хто їх і купує… – звично бурмотів він тягнучі велетенську шкіряну валізу зпилюженою сільською дорогою і зсутуливши від втоми плечі на які було намотане шикарне і яскраве боа з пір’я синього кольору. – Завтра з ранку на роботу. От якби завтра була неділя а не сьогодні…

Велетенські насоси качали нафту за посадкою, створюючи індустріальний фон цій пасторалі.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

День Незалежності 2007

Хороший такий день був судячи з фото Smile

Пам’ятаю там були виступи-марші різних військових і міліцейських оркестрів. Цікаво було подивитися.

 

Рух на Хрещатику тоді перекрили, а на самому Майдані була якась трибуна з почесними гостями і просто неймовірною кількістю охорони.

 

Коротше організація була доволі така совково-показова. Робити нормальну картинку майже навчилися – нарядна вулиці, оркестри, натовп. А з іншого боку – приходбьте люди на Майдан, ми його перекрили і туди вас не пустимо.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Як я ніколи не розумів “Зоряні війни”

…вони ж Star Wars.

Так, я дивився кожен епізод не один десяток разів. Перші перегляди трапилися ще як тільки в наших краях з’явилися відеосалони (це мабуть 1988-1989 рр.). Але ніколи, і я кажу чесно, не був спроможний слідкувати за сюжетом і не знав хто є хто з героїв.

Це мене не сильно і напружувало. Дивився я пофіг-який епізод заради спецефектів і не парився собі. Але в штатах, особливо серед комп’ютерних задротів, це не просто дуже відома і популярна тема, це частина культури. І коли я кажу людям що ніфіга не розумію в ваших цих “Зоряних війнах” їх це і шокує, і вражає, і викликає жаль і співчуття.

Кілька разів я читав саму історію (маю на увазі сюжет), кілька разів намагався слідкувати за ним на екрані – все марно. Суть і зміст вислизають і зникають без сліду.

Я знаю що начебто там є два табори, за один воюють дядьки з галогеними лампами і вони начебто погані. Є ще хороша принцеса Лея з двома бубликамі на голові. Є кудлатий Чубака (при такій кудлатості він може бути лише позитивним).

Звісно я знаю про Дарта Вейдера і те що він поганий, тільки ніколи не розумів чому. Все що я бачу так це те що його усі гноблять весь час і дивуються що він має наглість захищатися.

Знаю про красавчика Джабу, і здається він нейтральний. Принаймні ніякої йогоприв’язки до сюжету я не згадую.

Знаю про R2D2 та іншого робота. Знаю про Люка Скайвокера що гасав на летючих мотоциклах, потім був чуваком у халаті і з бородою. Без сумніву знаю про Магістра Йоду і йогомеметичну манеру говорити.

Все, далі білий шум і якісь імена про які уявлення не маю хто це такі – Обі Ван Кенобі, Канцлер Палпатін, граф Дюка, Хан Соло… Хто всі ці люди?! Що взагалі відбувається? Так, суть подій, причина конфлікту, апофеоз і в чому розв’язка – це все таємниця для мене. Дивлюся і не бачу.

Ви можете у благорідному пориві спробувати викласти історію – не допоможе. Як я вже згадав мені кілька разів намагалися “допомогти”, все безрезультатно. Схоже у мене в мозок вбудовано якийсь блок що фізично заважає зрозуміти що відбувається на екрані і зв’язати сцени одну з одною.

З іншого боку це не спричиняє мені якогось особливого дискомфорту і я із задоволенням дивлюся на спецефекти і марші солдат кожен черговий перегляд.

І, до речі, в мене є ще один такий фільм – “Гудзонський яструб” (http://www.imdb.com/title/tt0102070/). Ось тут все погано. Дивлюся фільм хвилин 10-15 і раптом все розпадається калейдоскопом незв’язних картинок і випадкових людей. І ось це вже неприємно. Причому коли я перший раз фільм побачив років 15 тому я подумав що це який несамовитий сюреалізм, але ніхто мене не зрозумів. Пробував передивлятися кілька разів, аж голова розболілася, але так і не вдалося. Тепер я це й фільм старанно уникаю.

А у вас є щось таке що начебто і не складне, і легко сприймається оточуючими, а ви ніяк сенсу в цьому не бачите?

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Дитячий metal

…від японців. Справді метал, і справді дитячий, все по серйозному.

А ви очікували чогось адекватного від японців?

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=4QbAXXXOJF8]

Posted by Oleksandr Golovatyi on

[Хроніка регулярної мандрівки] Ікра з жовтого картону (стр. 19)

– Ти бачив фільм "Пригоди Електроніка"? – Синя рубашка в клітинку довірливо зазирає в очі. – Ні, не так. А книжку ти читав? Не читав? – Очі чоловіка у картатій рубашці загорються полум’ям месіонерства. – А я читав. Так.
Він тремтячою рукою прибирає з очей благорідне коричньове волосяя і продувжує декламувати.
– Є така книга. Саме по ній зняли фільм. У книзі все дещо по іншому. І набагато цікавіше.

Співбесідник вочевидь не слухає синю рубашку і довбається у пробці з під текіли.

– Там і героїв побільше і сюжетів. – Просвітницька діяльність продовжується. Руки залазять у кишені потертих джинсів. – Непогана така книга. А вони, сволота, не давали нам навіть такі просавєцькі книжки читати. – Від образи ребра синьої рубашки рвучко розпрямляються і прориваючі шкіру і саму рубашку вистовбурчуються звинувачувальними паляцями. – Ти от, як тебе… Диптриоктій, чи що? Дімітрій? Чи чуєш?

Співрозмовник Димітрій-Диптриоктій нарешті відривається від пробки і піднімає голову. Потім повільно підіймає і очі. Величезні ікла його нижньої щелепи загнуто всередену рота і здається що вони мають виходити назовні через білду і паперову шкіру нижньої щелепи.

– Я тост не договорив – шамкає він, бо з такими зубами не дуже зручно демонструвати дикторську дикцію. – Так от. Постіндустріальноє нєдоінформаціонноє общєство слєпих защітніков окружающєй срєди задєкларіровало ноту "Про тєсто", якоби…

Каретка друкарської машинки дзенькаючим пострілом перелітає на початок наступного рядка. Пташка з жовтим пір’ям підлітає до аркуша з грудкою пластелину у лапках і старанно заліплює цим пластеліном останнє слово.

Рукомийник, що підведений зливною трубою до самітньої чавунної батареї в центрі кімнати, і до якого тягнуться кабелі живлення з темного засміченого кутка виконує функції репродуктора, старанно імітючи придушені голоси та рипіння.

– Сука нах, закреслюй останнє слово! – урочисто рипить емальований сантехнічний вироб. – Атєчєство! – Волає він несамовито і тут же переходить на шепіт. – Пилипок Карліто. Бабусина казка.

Божевільна залізяка починає грати якусь опрену музику, але крізь гучні поміхи майже нічого не можна розібрати.

– Текілу більше не бери…, – прориваються слова – ,…синій шпінгалєт на вікні... краще на вєліках поїдемо на страусину фєрму…  двері відремонтуємо…

Рука з-за кадру тягнеться до пульта щоб нарешті вимкнути телевізор і почати спати.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

[english] Pig out

Ось така красива і загадкова фраза означає “набивання шлунку”, “обжираловку” або “їсти через не можу”. Використовується як в прямому (дещо негативному) сенсі, так і в дещо гумористичному коли стосується якоїсь події чи зустрічі. У нас в команді, наприклад, кожної п’ятниці прийнято ходити на обід разом у якесь місце поза работою. І в календарі цей захід мило називається “Team Pig Out” – “командна обжираловка”.

У словниках: