На цьому вашому рафтінгу я був усього пару разів. Знаю деяких людей що є страшенними фанатами цієї справи, я ж… Ну скажімо так – процес мені подобається, але те що кудисить треба їхати, переодягатися, тягнути човни, трошки пливсти на човні і потім все у зворотньому порядку вбиває всю веселуху.
Перший раз поїхав на нього влітку 2008-го.
Є у нас тут річки в горах на яких можна весело поплавати. Мене кілька разів питали про складність. Нічого в цьому не розумію, але думаю що мінімально можлива. Кілька “ям”, трошки бризок, можливість поплавати. Ну та і ніхто ризикувати не буде везучи непойми яких людей на складні ділянки.
Другий раз їздили минулого літа з іншою командою. І я лише підтвердив свою думку що це весело, але забирає чорті скільки часу.
В одну сторону їхати 2.5-3 години. Потім підписали документи що не маємо претензій у випадку чого, сіли у шкільні автобуси, поїхали на старт, пройшли інструктаж і у воду.
Ну а взагалі то цей пост для мене це в першу чергу можливість опублікувати світлини з якимось текстом
Враховуючи те що більшість людей має дуже приблизне уявлення про те як курувати човном інструктор кожного з них учить устього трьом командам: гребем вперед, гребем назад, не гребем.
Течія несе човен і основна задача інструктора тримати його приблизно по центру річки.
Тобто в основному просто “пливемо”, іноді реагуємо на команди “праві гребуть вперед, ліві – назад”. Проте коли трапляються “ями” в які човен просто рушиться то доволі прикольно. Ще класно коли на човен налітає велика хвиля.
В один момент гребеш як положено, а через мить або підлітаєш так що до води не дістаєш, або усі руки у воді і ледь витягуєш те весло.
А, ще треба вміти синхронно грести
Взагалі то як хвилею перегне за бірт (ногами тримаєшся за спеціальні петлі) то піднятися без допомоги дуже нереально. А як випадеш то вже і не наздоженеш. Тим більше небезпечно випадати там де стрімка течія і багато каміння – переламає всі кістки і затянге на дно так що і кліпнути не встигнеш.
Я так розумію що на складних “маршрутах” уся команда має добре розуміти як керувати човном і кому що робити без особливих команд. Ну і каску треба носити. У нас там все просто і легко було, проте як починає кидати і крутити то страшнувато.
Звісно важко оцінити, але схоже буде грандіозним успіхом для компанії…
Отже за тиждень до початку офіційних продажів з’явилася можливість передзамовити пристрій чим я і скористався. І правильно зробив бо їх розпродали за день і ті хто замовляли піздніше вже муситимуть чекати 3 тижні.
В день продажу на 9 ранку вишикувалися черги біля магазинів Microsoft. А продається він виключно в магазинах Microsoft. Ті хто зробив це з ранку відстоявши 1-1.5 години вже мали пристрій на руках, ті ж хто став у чергу трохи згодом чекали по 3-4 години. До того ж в цей день (26 жовтеня) поступив у продаж Windows 8 і це лише збільшило чергу.
Вже по обіді на кампусі з’явилися люди з Surface в руках чим неодмінно викликали заздрість та збирали натовп навколо себе. Проте я мужньо тримався і не йшов дивитися що там та як, чекав на свій пристрій. Треба сказати що розробка та підготовка до випуску на ринок мала безпрецендентний для Microsoft рівень секретності, навіть журналістам показували або муляжі, або ж справжній пристрій тільки так щоб наввіть не торкалися до нього.
І от кінець робочого дня, спортклуб, нарешті дома… Ось вона лежить під дверима коробка. Заносимо в хату, відкриваємо – точно, всередині Surface та кришка-клавіатура.
Перше враження – яка тонюсінька механічна клавіатура! Потім розпечатуємо коробку. Олена пищить – яке все гарне і стильне
Проходимо через кілька екранів індивідуалізації, підключаємося до свого WiFi і починаємо тикати пальцями. Все подобається.
Ставлю Skype для Windows 8 RT і тут же отримуємо дзвінок від мами. Говоримо, якраз і перевіряємо фронтальну та задню камеру – все добре, звук чіткий, картинка соковита.
Ставимо кілька іграшок, Netflix, дивимося якийсь фільм, але кортить ще потикати пальцями… Олена грається у Cut the Rope, всьо, нема вже сил – на пів друга ночі, спимо… :)
Взагалі треба сказати що навіть працюючи з Windows 8 вже деякий час я тільки тут зрозумів для чого в ньому деякі речі зроблені саме так, і чесно кажучи враження таке що вісімку саме під Surface і робили.
Клавіатура дуже легко встрибує у спеціальний паз в корпусі і тримається на магнітах, так само легко знімається. Матеріал корпусу дуже приємний на дотик і шикарно виглядає. Взагалі з точки зору “матеріальної” частини пристрій просто ідеальний. Що стосується програмного забезпечення то є певні моменти які б можна було зробити ідеальнішими, але поки що нічого відверто невдалого не знайшли. Що би хотілося в першу чергу так це Office в стилі Metro, а то зараз він запускається на старому десктопі (який саме для Офіса і залишили). Проте нова версія набагато краще підходить для роботи з тач-скріном.
Я думав взяти цей дешевий пристрій на ARM процесорі, а потім як з’явиться версія на x86 то ще і її докупити. Але тепер бачу наскільки вдало все вийшло і думаю чи потрібна мені потужніша і дорожча версія взагалі. Може і правда трохи згодом візьсу ще один такий собі.
Словосполучення яке доволі широко використовується і має кілька, хоча і подібних, значень.
За легендною пішло від якогось закону початку ХХ-го сторіччя коли чоловіку дозволялося бити дружину дрючком чи лозиною не товщою за великий палець (thumb).
Значення у словосполучення такі:
щось робити або оцінювати приблизно, на глазок
емпіричне правило, на основі власного досвіду з приводу чогось
Коротше відкрив я для себе тут недавно ebay. Не те що я раніше про нього не знав, навіть купував на ньому деякі речі. Але ніколи не приймав участі в аукціонах.
І от подумав що треба ж спробувати і саме Зуни були тим полігоном. Тому що вони дуже мені подобаються для бігу. Ну а крім того треба запасатися про всяк випадок доки вони є бо вже не випускають їх :(
Як варіант заміни у майбутньому розглядав iPod Shuffle (нема екрану) або Nano (неможливе управління в сліпу та на бігу). Мінус і те що нема радіо, а воно дуже стає у нагоді коли займаєшся в залі і треба увімкнути звук з телевізора. Колись на диво висока якість звуку так і лишилася майже на рівні 10-річної давнини в той час як інші виробники вже давно за цим показником попереду. Але там ще й до того ж велетенський мінус у вигляді iTunes – можливо найгірша програма за всю історію. Гальмівна, жере ресурси, купа обмежень…
Ще один варіант був SunDisk Sansa Clip+, Sansa Clip Zip або SunDisk Sansa Fuze+. За конфігураціями ідеальні плеєри для бігу, але судячи з відгуків якість збірки не надто хороша і багато з них перестають працювати доволі швидко. До того ж є багато нарікань на складність навігації. Та і до того ж я не розумію для чого плеєру так багато кнопок і як їх натискати в сліпу. Ну і виходить що крім Zune варіантів то і нема :(
Ну от знайшов кілка пропозицій за 99 центів і почав торгуватися. Причому спочатку робив усе обережно і всі пропозиції що мені подобалися прогавив. А потім зробив типову помилку одночасно виставивши свою максимальну ціну на кілька плеєрів і таки кілька і виграв :)
Ну власне ціни вийшли від $15 до $30 за мою улюблену модель з 8 Гб пам’яті (на Амазоні $100+). Це буде для бігу мені. А велику на 120 Гб трошки більше ніж за $100 купив (на Амазоні $300+). Вона піде в машину як сховище усієї моєї колекції і час від часу буде синхронізуватися з колекцією на компі.
Ну а ота з татушкою то улюблена Оленина Zune HD з якою вона вже третій рік не розлучається.
Ну от, наче як одним постом і звітував, і срач спробував розвести ;) А вам є що сказати про музичні плеєри для активних видів діяльності?
Взагалі писати вона не любить хоча і є про що (спитайте, наприклад, про її нову роботу ). Тому додам трошки від себе.
Полсбо це таке малесеньке містечко на пів-острові Олімпія. Хоча там прохолодно і вітряно це певною мірою курортна зона. Звісно загоряти чи купатися там не вийде – холодно і пляжів нема, а от побродити лісом чи покататися на гірському велосипеді буде класно.
Туди ми добиралися через Сіетл – паром з центра міста ($20 в одно сторону, $13 назад). Пливе він дуже швидко, навіть і пів години не проходить. Потім зовсім недовго проїхати через острів Бейнбрідж і не надто швидкісіній дорозі до міста призначення.
Саме Полсбо невеличке так що можна його пролетіт машиною за пару хвилин як не знижувати швидкість.
У мене була думка зареєструватися на пів-марафон, але я ще відходив від марафону який пробіг усього тиждень тому і вирішив просто приєднатися до Олени після старту і пробігтися з нею скільки вийде. Вийшло усю дистанцію.
Знімав на бігу камерою Fujifilm FinePix XP10, тому більшість світлин розмазані. Проте з такою камерою класно бігати – вона повністю поміщується в руку.
Це був зовсім крихітний пробіг – усьго десь 500 учасників з яких пів-марафон бігли близько 400.
Погода весь час була переддощова і сонце навіть не виглядало. Я біг з рюкзаком, а Олена поступово знімала з себе вітровочну безрукавку, шапку, рукавички…
Так, в деякі гірки йшли. Але ціль була (для неї) просто добігти і не боятися таких дистанцій. З чим вона прекрасно впоралася.
Усі четверо головних героїв в одному наборі: Ерік Катман, Кайл Брофловскі, Стен Марш та Кенні Маккормік.
Фігурки маленькі і симпатичні, правильних пропорцій. Саме так я собі і уявляв їх в 3D. Зроблено їх дуже якісно. Такі можна спокійно поставити біля монітора щоб радували око щодня.
У всих трошки повертається голова і руки.
Не дивлячись на те що стилем і розміром вони сильно різняться від фігурок Футурами разом усі вони виглядають добре і нема відчуття різнобою.
Як і обіцяв доповнення до ось цього посту з кількома фотографіями зробленими на маршруті.
Треба чесно сказати що віднісся я до марафону дуже самовпевнено. По-перше, усе літо присвятив доволі коротким тріатлонам і дистанції довші за 21 км жодного разу не бігав.
Ну а крім того настрій був як наче я 5 км збираюся бігти – страждати буду сильно, але не довго. А треба було б настроюватися на довгу, розмірену і спокійну роботу.
Отже мій другий марафон (перший був ось цей – 2012/02/19 – Birch Bay Marathon–3:25). Хоча в підсумку я і покращив свій результат на 2 хвилини все одно цей виступ був провалом. Ну та все по порядку.
В цьому пості змішано і про подорож і про марафон так що доведеться вам продиратися крізь те що не цікаво.
Місто Вікторія, столиця Британської Колумбії (провінція Канади) розташовано на південно-східному краї острова Ванкувер (місто Ванкувер від нього через пролив). По суті саме місто і острів є відомими курортними зонами які іноді називають шматочком Європи в Північній Америці. Там дуже, дуже красиво – і природа, і архітектура, і ритм життя, і настрій якийсь такий спокійний.
Ми добиралися туди за допомогою двох поромів – одни на території США, інший перевозить через кордон. Можна також було поїхати на північ у Ванкувер, а звідти вже пливти паромом на острів. Так би вийшло довше їхати, але не довелося б довго чекати другого парома.
Поїхали значить… Якась година чи менше і ми в черзі на перший паром. Цікаво що в одну сторону ним їхати вдвічі дорожче (десь $30 за машину і двох людей) ніж назад. Навіть не знаю чому так.
Десь через 30 хвилин підпливаємо до берега. Навіть враховуючи що ми стояли в черзі і потім якийсь час тягнулися у трафіку після парому все одно так виходить швидше ніж їхати на південь від Сієтлу і потім підніматися на північ по півострову Олімпія (це де ми сідали на другий паром).
По дорозі в Канаду ще обоє бадьорі, повні сил. Ходимо, роздивляємося, фотографуємо…
Олімпія в принципі теж дуже красива місцина. Тут є гігантський національний парк, нескінченні ліси та океан. Та просто сама дорога по півострову до містечка Порт Анжелес дуже красива. Навіть не знаю як словами передати що саме там такого. От їдеш, а дорога як річка різко пірнає вниз і перед тобою відкриваються порослі соснами гори. І якось воно все так класно разом поєднано.
Ну от приїхали ми до парома і тут зненацька з’ясовується що у них є розклад руху. Хто б міг подумати! І ходять пороми в Канаду не кожні 30 хвилин, а лише 3 рази на день. Коротше пригальмували ми добряче, навіть в голову не прийшло перед тим перевірити розклад.
Довелося нам по місту гуляти кілька хвилин – поїли в несподівано класному італійському ресторані, пройшли через все місто туди і назад (за українськими мірками це таке село було б), заїхали на парковку дока і стояли першими і єдиними в черзі… Коротше майже 5 годин довелося кудись подіти.
Я розпереживався що не встигну забрати пакет з номером. Подзвонив організаторам, ті сказали що перед стартом можна буде отримати, а вітрівку учасника, якщо ще залишаться, після фінішу. Трохи похвилювався, але все обійшлося – в день змагань вийшов раніше, забрав номер. А після фінішу пішов забрав вітрівку.
Ну от нарешті ми і на поромі. Ціна за двох людей і машину – $80. Пливти 1.5 години. На борту д’юті-фрі. Особливо розказувати нема чого про саме плавання. Ну хіба що машин не багато на борту було, а пішоходів і велосипедистів навпаки багато.
А от коли вже запливали у Вікторію то було на що подивитися. Причал знаходиться фактично у самому центрі міста. А на березі красиві будівлі, над ними височіють кілька готелів. Але хмарочосів нема, скоріше враження музея під відкритим небом.
З’їхали на берег, будочка перевірки документів. Пара питань “де живете в США”, “на скільки днів в Канаду” і їдемо далі. Наш готель менш ніж за 100 метрів від порту (і десь за 400 метрів від старту марафону).
З готелями на ці дати було доволі напружено, але в цілому в Канаді усе трохи дешевше ніж в США і тому ціни не такі вже й скажені. Ну а раз все одно за дешево нічого нема то ми і знайшли готель прямо біля страту.
До речі на сайті марафону обіцяють фотографії через кілька днів, як у них з’являться то я ще одни пост зроблю.
Ну от, поселилися значить, вийшли прогулятися і подивитися де той старт і були вражені яке красиве місто вночі. Контури будинків і вікон та інших нерівностей у них підсвічені лампами або ліхтарями. Набережна, туристи… При цьому нема такого відчуття натовпу і перевантаженості світлом як у тому ж Вегасі.
Вранці встали раніше щоб забрати номер, подивилися де що (народ в цей час вже біг 8 км). Власне людей на старті не так і багато у порівняння з деякими іншими змаганнями такого рівня. На марафоні і половини десь по 4 тисячі. Ну і ще 8 км було і ті хто стартував марафон на кілька годин раніше (повільні бігуни).
Проте організовано все дуже розумно. Наприклад пів-марафон стартував за 1.5 години до марафону і практично всі з них фінішували до того як найшвидші марафонці наздогнали їх.
З’їв перед стартом кілька кубіків Clif Shot Bloks, проковтнув пару сольових пігулок (я зазвичай перед стартом нічого взагалі не їм і не п’ю), трошки порозминався і ходив тепло одягнений. Холодно не було взагалі, а на момент фінішу так і пригрівало добре.
Через те що я постійно на довгих дистанціях натираю собі до крові або руки краями майки, або під руками рукавами для бігу бігаю у футболці. Цього разу відчув що футболка це занадто, треба шукати майку яка б підходила.
Чесно скажу що сподівався пройти кваліфікацію на Бостонський Марафон (це 3:15 для моєї вікової групи), хоча бігти у Бостоні поки не планую, просто ще одне досягнення яке хотілося б мати. А для того треба було бігти по 7:30 милю (4:36 на кілометр). Виглядало доволі реально, та і мабуть би міг мати результат близький до бажаного.
Але я сам не розумію чому почав набагато швидше. І от біжу, дивлюся на годинник. Виходить швидше ніж по 7 хвилин на милю, тобто це десь 3 години був би марафон з таким темпом. Розумію що це занадто швидко, але чомусь продовжую так бігти.
Поступово намагаюся уповільнитися, але не надто виходить – почуваю себе добре. 10 км пробігаю за 43 хвилини, половина (21 км) за 1:33. А ще рік тому мій особистий рекорд на пів-марафоні був 1:31.
Нарешті скидаю темп і починаю бігти спокійніше.
На трасі пункти харчування з водою та Цитомаксом (Cytomax Sports Performance Drink) розташовані через кожні 3 км. І взагалі траса дуже хороша – майже пласка, по місту бігти цікаво, по берегу океану прохолодно і види прекрасні відкриваються. Багато волонтерів які добре роблять свою роботу – подають напої та енергетичні гелі і цукерки, прибирають накидані порожні стаканчики, спрямовують на маршруті і підтримують учасників.
Людей вздовж маршруту доволі багато – кричать, танцюють, дзеленчать дзвониками, грають на інструментах і просто махають руками.
Ось вже бачу на зустріч біжать лідери. До речі біг один дивак у костюмі, рубашці та краватці. Пробіг за 2:30 і встановив новий рекорд Гіннеса.
Вже близько до розвороту і бігти назад. Дорога назад на кілька кілометрів коротша, а ось і втома починає відчуватися. Проте терпіти можна, нічого страшного поки.
Дивлюся час від часу на годинник. Поки що йду краще ніж планував. І от тут, кілометрі на 32-му воно і стається. Спочатку стає різко дуже важко. Сподівався що “вріжуся в стіну” (як називають цей стан) не раніше 35-го кілометра. Різко падає швидкість, бігти 7:30 вже дуже важко. Але є великий запас часу тому не хвилююся.
Ось на 35-му кілометрі трапляється те від чого я вже страждав кілька разів – біль у правому боці.
Боліти починає так що вимушений зупинитися. Йду, пробую бігти – болить. Пробую проти довше, знову біжу – болить. Починаю пити на кожному пункті – не допомагає, болить. Останні 7 кілометрі я фактично йшов – біжу 100 метрів, йду 300-400 метрів. Хочеться все кинути, зупиняє лише те що все одно до фінішy добиратися треба.
Як би там не було ось вже і фініш. Пробую добігти хоч останні 200 метрів – ні, болить, пробігаю 10 метрів і йду…
Дома вже читаю статті про причини болю, схоже ніхто не знає що воно таке. Лікарі (наприклад тут – http://www.livestrong.com/article/528846-pain-under-right-side-of-ribs-when-running/) говорять про “цілий ряд причин”. Це може бути як недоїдання так і переїдання, дегідрація, або навпаки забагато рідини випив. Може бути спазм діафрагми і ще що завгодно. От тепер думаю може перед наступним марафоном з’їсть якийсь банан та йогурт як багато людей це роблять?
Ну та нарешті все. Фініш. Посидів трохи, з’їв там щось. Пішли у готель, душ, на стоянку на причалі – паром назад в США через пару годин.
Заплановано у мене марафон у Сіетлі через півтора місяці. Там маршрут набагато складніший (є пара вбивчих горок), але цього разу спробую жорстко дотримуватися плану і таки пробігти якомога ближче до кваліфікації на Бостон.
Ну а далі нічого особливого – сиджу всю дорогу на паромі у кафе, їм, п’ю, погоджуюся з Оленою що види красиві. Вона у нас веде всю дорогу назад, я лише в’яло намагаюся командувати.
Говоримо про те що приїдемо у Вікторію в наступному році обов’язково, що Олена може запишеться на пів-марафон тут, намагаємося будувати якісь інші плани. Я в напівкаматозному стані і всі ці балачки приємно пропливають крізь голову в стилі “в гостях у казки”.
Довго, дуже довно, неймовірно довго вмовляв Олену купити саме сУбару. Їй чимось бренд так не подобався що просто з гнівом відкидала всі мої пропозиції. І ось нарешті поступилася.
Це модель 2013 року, 2.5X Premium. Коробка автомат звісно.
Чому ж ми вирішили проміняти свою Акуру РЛ (2005 Acura RL)? Головна причина це споживання акурою бензину. Вона їла самий дорогий 92-й бензин ($4.05 за галон – $1.07 за літр), причому розхід рідко коли був кращий за 18 миль на галон (13 літрів на 100 км). Проте люди які зазвичай купують акури та інші ягуари рідко звертають на такі дрібниці деталі.
У нової ж машини розхід по місту 21 миля на галон (11 літрів на 100 км), а по швидкісним дорогам 27 миль на галон (9 літрів на 100 км). Це при тому що вона їсть найдешевший 87-й бензин. У нас ціна такого бензину зараз складає $3.79 за галон ($1 за літр).
Крім того акура вже була не нова, а платили ми за неї більше ніж за деякі нові машини мали б.
Зрозуміло що акура на пару класів вища за сУбару, наприклад такі речі:
шкіряний салон і найзручніші крісла які ми бачили
вбудована навігація
практично повна звукоізоляція в салоні
неймовірна аудіосистеми з еквалайзерами ледь не на кожен динамік і сабвуфери
можна було запам’ятати положення сидіння, руля та дзеркал для двох водіїв і натисненням на одну кнопку пересунути усе це в зручну для себе позицію. Хоча і кнопку не обов’язково натискати – машина по комплекту ключі знає хто з водіїв сідає.
заводити можна без ключа
неможливо закрити ключ в машині
Напевне ще щось є, недарма ж вона в базовій комплектації коштує як 4 наші субару. Просто з мене такий автомобіліст що я ні в попередній нашій Шеві Малібу, ні в акурі капот жодного разу не відкривав і навіть не знаю як воно це робиться. Так, наприклад, коли мені показали де у субару лежить запасне колесо я розказував Олені що вау, тепер у нас є запасне колесо в машині. А виявляється воно і в Акурі було приблизно там же сховане
Хотів узяти темно-сірого кольору, але Олена закомандувала білу (як завжди виробники не могли назвати колір просто “білий”, він у них якийсь “білий перл”). Мені в принципі все одно – помаранчових чи салатових субару не випускають, тому підійде будь-який з нудних кольорів.
Слово Premium у назві моделі означає що у нас є деякі додаткові фічі – великий люк, підігрів сидінь, підігріврозморозка дзеркал та лобового скла, ще там щось.
Після одного дня вождіння призвичаїлися і особливих складнощів нема. Машина навіть трошки коротша за Акуру, тому більш маневрена. Хоча досі незвично так високо сидіти над дорогою.
Купувати машини в США саме задоволення. Спочатку ходит і катаєшся пробуєш машини, потім обговорюєш ціну і тут же на місці все відбувається. Ми ще були б трошки винні банку за Акуру якби продали її самі (трошки обдерли, одна аварія невеличка була). Салон купив її у нас за всю суму боргу, закрив наш кредит, додав різницю до продажної ціни, відкрив кредит на нову машину (1.9% на 5 років), оформив страховку і почав оформлення документів на отримання номеру (коли буде готовий або подзвонять і ми приїдемо до них прикрутити його, або можуть вислати нам поштою щоб самі прикрутили). Все це за менше ніж 2 години. Тобто можна приїхати на старій машині, продати її, купити нову і оформити абсолютно всі потрібні документи за менше ніж 2 години у автоділера. І це, панове, при тому що я навіть не є громадянином. Ну таке…
UPD.А, головне ж забув сказати! В акуру незручно запихувати велосипеди і колеса в багажник, місця мало, а в субару як скласти задні сидіння то все увійде пречудово. Для чого ж зміна машини і задумувалася :)
). Тому додам трошки від себе.
