Oleksandr Golovatyi


Posted by Oleksandr Golovatyi on

[Хроніка регулярної мандрівки] Автобус не їде (стр. 36)

Брудний жовтенький ззовні “Богданчик” всередені себе приховував засмальцьовані сидіння заповнені активно похмурими пасажирами. В центрі, прямо навпроти дверей, силдять дві тітки. Одна товстіша і молодша, може навіть молодша за 20 років, але вже точно тітка. Друга – старша. Більше нічого про неї не скажеш. Хто зна скільки їм тим тіткам років. Вони виглядають тітками з 18 до 60 років. Тітка собі та й все.
Схилилися обидві над мобільним телефоном, тицяють паляцями та гучно у захваті спілкуються.
Інтернет це там де ото увісні? – питає старша не відриваючи палаючих очей від телефону.
Так. Ну там це не дорого. – пояснює молодша. – А ото, оно, оно, то “Алакабар” кричить – і тицяє паляцями в екранчик.
Шо?
Ну без голови. Там у них американці і війна. Так вони нічого не бояться – Значущисть своїх слів молодша підкреслює тим, що відриває очі від телефону.
А шо це за тєлєхвон такий шо і інтерент і війна?
Та це нова модель. У них їх багато – І далі – А ось-то, оно те, то я з подружкою. Вона закордном була. Казала ті турки єгипетські такі…
Ага-ага, попридумують – погоджується старша. Але очей не відриває.

Ні, це не автобус, це просто невеличкий пивбар що виходить столиками майже на проїзджу частину. З такими зручними диванчиками сидіннями знятими зі старих автобусів.

Тим часом за сусіднім столиком продовжується діалог.
Я ось зараз кліп покажу – Молодша тітка виявляється одягнена офіціанткою.
Та я не пойму – все так же не відриває очей від девайсу старша, одягнена прибиральницею.
Молодша співбесідниця регоче пістукуючи собі повною рукою.
Це такі роліки знімаються, вони з піснею.
Та ні, не треба, я не пойму – підтримує бесіду прибиральниця.
Молода товстуха регоче ще сильніше, підстукуючі собі вже і ногою.
Так – каже старша – оце приїду на роботу, треба кругом помити, і в туалєті мабуть.
Вон, оця ота моя подружка, заплатила доларів 500 – витріщає очі офіціантка підкреслюючи неосяжність суми та важливість такої дорогої подорожі – Там у них коли їси сам усе вибираєш.
Оце не люблю я як курять – погоджується старша.
Так можна ото собі набрати хоч самого м’яса і безплатно, – не здається офіціантка.
Раньше не було такого щоб оце молоді ходили пиво пили і напивалися так. І в хлопців, і в дівчат зовсім совісті немає, – жаліється прибиральниця.
Погано тільки що не можна з собою забрати. У них там спекотно, воно протухне все. Як його в літак? Хіба посилкою відправити – Схоже молодша зовсім забула про телефон.
Я як молода була, так нічого такого не було. В колгоспі цілісенький день без обіду, – переказує мабуть спогади своєї мамці ци бабці досвіченіша, – Так сапкою і махаєш, аж дурно… Така розруха була – невпевнено закінчує вона понижуючи голос.
Це ще в мене тєлєхвон без камери. А то можна і кіно знімати – теж не дуже впевнено вимовляє офіціантка, сподіваючись що про технології з’йомки кіно співбесідниця не зможе її перерпитати навіть якщо і захоче.
І що, ніхто не дивиться що ти чиєсь з’їси, – виправдувує її надії прибиральниця. – Та нє! Не може бути. Мабуть у них же ж дивиться там хтось. Касір може?

Він зітхіє і замовляє ще кухоль пива…

Наступна сторінка >

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Артємій Лєбєдєв проти Меган Донах’ю–про дизайн, Metro UI і Windows Phone

image

 

В прямому ефірі 6го числа в 17:00 по московському часу (це, наскільки я розумію 16:00 по києвському) Артемій Лєбєдєв і головний дизайнер Windows Phone будуть говорити про дизайн взагалі, про метро і сам Windows Phone – http://habrahabr.ru/special/microsoft/temametro/. Шкода тільки що тут у нас це буде 6 ранку. Сподіваюся що запис буде доступний.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Кішка Лєнка, частина третя

Початок:

Ось переїхали му до Києва коротше. Спочатку я приїхав сам, знайшов квартиру за 2 тижні (до того часу контора дала мені пожити у їхній квартирі для гостей), заселився з рюкзаком в якому були тапочки, запасна футболка, спортивний костюм і рушник. Спав на голому ліжку вкриваючись костюмом і під голову клав рушник Smile Ну та це було недовго – через тиждень приїхали мої Лєнки.

Олена везла Лєнку у спеціальній корзині для перевезень, поставила їй туди їжу і воду. Але ясно що у потязі всю ніч кішці було не до їжі, а вода, що не дивно, швидко була перевернута на себе. Ну і дивно було б якби не було в купе бабці яка всю дорогу нила що “от котів возять, а я в свою молодість недоїдала-недосипала, розікрали країну, сраліна на вас нема”.

Я боявся що буде з Лєнкою таке як і в Дніпропетровську. Ну в смислі що буде довго звикати до нового житла. Але на диво вона зайшла зразу з порога обійшла квартиру і визначилася де буде спати, де гратися.

В тій квартирі, яка здавалася майже порожньою – лише кровать з шафою у спальні і мінімум меблів на кухні, ми прожили кілька місяців, а потім Олена вирішила що дорого ми платимо (зається було десь $500) і знайшла трошки гіршу і трошки меншу квартиру у сусідньому будинку.

Там теж було непогано, до того ж той будинок був самий крайній, за ним йшли “дачі”, якась посадка і взагалі глуха місцевість.

 

У дворі Лєнка гуляла повзком (як це роблять усі домашні коти що бояться неба), годинами зосереджено дивилася на голобів на балконі, стрибала по вінах, меблях і головах і взагалі жила собі звичайним котячим життям.

Але ось і прийшов час нам їхати в штати…

 

Компанія погодилася лплатити нам перевезення кішки і ми почали готуватися. Дізналися що потрібен паспорт, якісь прививки болючі і огляди. Почали возити її до ветеринарів… Ніхто нічого не знає, паспорт продають, а що написати в нього уявлення не мають.

Потім, вже переїхавши, я з’ясував що документи ми всі підготували неправильно і у нас би Лєнку відібрали у Амстердамі. Там потрібні довідки від місцевого сертифікованого клюбу котоводів про те що наша киця не є національним скарбом, потрібні вживлені чіпи і відповідні наклейки у паспорті, потрібні спеціального формату фотографії і купа довідок про стан здоров’я. Причому з тих довідок деякі дійсні лише 3-5 днів. Така морока.

 

Як би там не було прививки і процедури ми робили.Після уколів і всяких мазюк нам сказали надівати на неї такий пластиковий раструб на шию щоб вона себе не вилизувала і нічого не розчухувала. Бідна киця була як прибита в ньому. Бувал іде така собі, голову ледь держе. Потім зачепиться краєм розтрубу за пдлогі, упреться головою і стоїть  не рухається. Могла так 10-20 хвилин простояти поки я не “визволяв” її поправляючи той ошийник. Ну або упреться розтрубом в стіну і стоїть, і стоїть, і стоїть… Візьмеш її, повернеш в другу сторону – о, побачила світло, пішла далі.

Як би там не було нарешті запакувалися, зібралися і поїхали в Бориспіль. А там самий жах і почався…

 

Кажуть нам – у нас нема підтвердження з Амстердаму, тому кішку вашу ми не випустимо. Ми їм і квиток показували, і розпечатки листів. Нє і всьо! Не випускають.

У Олени істерика і сльози. Почали прощатися з Лєнкою, віддали корзину батькам щоб ті забрали її додому в село. Самі у сльозах і сполях пішли на літак.

Уже в Сіетлі викликають мене гучномовцем на контроль тварин. Ну, кажу їм, так і так, не випустили кицьку, залишили ми її. Вони нам – до чогу тут Амстердам? Це усього лише проміжковий аеропорт, у вас же призначення Сіетл. Ми ще більше розтрохлися і набажали тій українській тітці купу негараздів.

Але потім, як я вже писав, я зрозумів що у нас не було всих потрібних документів, а ті що були було оформлено невірно. У цьому випадку тварину в країну не впускають, відбирають і присипляють. Так що схоже воно і добре що Лєнку не випустили.

Взагалі перший час було дуже важко і реально депресивно. Ми за минулі роки настільки звикли до неї що і проявлялося це у всьому у якихось дрібничках які ми не помічали до того. Нам тепер стало не вистачати партнера у іграх і суперечках. Тепер треба було по іншому ноги переставляти у темряві, по іншому перевертатися під ковдрою, по іншому закривати шафи і розкладати речі. В тому сенсі що тепер це стало можна робии аби як. Так само як і залишати відкритими вікна-двері, лишати їжу не в холодильнику все інше.

Коли ми дзвонили додому то одне з перших питань було “як там наша киця?”. А у киці не все було гаразд теж. З часом все виправилося, але про це колись згодом…

Продовження:

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Зіб’є мене хвиля

Зіб’є мене хвиля

Сонця вітер дме, крила рве,

                                            моє тіло.
Крапля зливу зве, ніч веде

                                            посміх милий.
Щастя ллється сік, лине сміх , місяць плине.
В сутінках летить, шаленіючи, сила.

Зіб’є мене хвиля,
Сонце небо ми́не,
Поруч стогне місяць,
Нас ніщо не спинить.

Посміхнеться сумно,
Тінь лишає іній,
Крилами лоскоче
Доторк наче привид дивний.

Знов плачу, стогну, б’юся…
З тобою моя мрія
Я скоро вже зіллюся –
Не діє більше зілля.
У полум’ї бажання
Стає сталевим тіло,
Ненависть і кохання –
Моє єдине діло.

Не уникнуть зорі,

                             небо п’є світло вічно.
Знов судомить мозок

                            жага взяти той виклик.
Тяжко у польоті,

                           серце б’ється ритмічно,
З всесвітом і так все трагічно.

Вранці сонце зможе почати свій відлік.

Знов плачу, стогну, б’юся…
З тобою моя мрія
Я скоро вже зіллюся,
Не діє більше зілля.
У полум’ї бажання
Стає сталевим тіло,
Ненависть і кохання –
Моє єдине діло.

Геть біжить потік, рік у рік, майже вічність.
В дикий край несе диво–птах тебе

                                            швидко.
Час зупинить біг, назавжди, навік…

                                            ніжність.
Візерунок з тіл прагне в ціль

                                           влучно й чітко.

Знайдеш сліди моїх очей у темряві.

В ніч нас несе життєвий сік у мороці.

Знов плачу, стогну, б’юся…
З тобою моя мрія
Я скоро вже зіллюся,
Не діє більше зілля.
У полум’ї бажання
Стає сталевим тіло,
Ненависть і кохання –
Моє єдине діло.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

[Хроніка регулярної мандрівки] Дерев’яна нитка (стр. 2)

Людина стоїть біля дзеркала яке нічого не відображує і намагається руками втримати думки у голові. Намагається крикнути, але з’ясовує що не має легенів. Необхідно якомога швидше забути про це, бо задихнешся.

Всесвіт завмер посеред незавершеного кроку. Коли це все почалося і чив був колись початок? Чи мене було миттєво увімкнено, а свідомість моя заповнена задалегідь? Хто я і чому я тут? Ні, не так. Я ж знаю хто я, якщо це знання теж не прошите у мене. Не зможе машина зрозуміти що вона є машиною якщо в неї заложено знання про те що вона не машина. Та і думки мої можуть бути визначені наперед.

Отже я стою? Ні, я йду. Ан ні, я лежу. Лежу на спині. Та ні. Я стою. Стою і дивлюся уважно на того хто лежить на спині. Це щось велетенське і неповортке. Щось набагато більше за мене і надзвичайно дивне у своїх вчинках. Точно, я стою. Стою на трьох ногах. Чому на трьох? А, ось ще одна – застигла у повітрі, завмерла у незавершеному кроці. Може це лапи?

Так природньо мати чотири лапи. Тепер я знаю що вмію швидко і витончено міняти своє місцеположеня перетікаючі стрімкою ртуттю і знову приймаючі первісну форму.
Ні, зміни місцеположення я не контролюю. Ось я знову в новій точці і знову бачу велетенську істоту, хоча за мить до цього навіть гадки не мав про неї. Дивна все ж таки істота, така нецікава і водночас важлива. І тіло моє таке мале у порівнянні з ним. Опа, я в мене виявляється дві ноги і одна рука. Стоп! Не можу думати про все одразу. Не поміщується все у мозку. Прокляття! Навіть ця думка не поміщується повністю і частина її безслідо розчиняється у повітрі. А залишок як крапля повільно перетворюється у маленьку сферу на моїй маківці і ривком зривається вгору. Я знову в порожнечі.

Ось новий об’єкт. Ідеальна форма, хижа машина, знаряддя вбивства яке отримує естетичне задоволення від діяльності і має заспокоювати свою потребу в затишку та захищеності. І знову нічого немає навколо.

Хто ж я? Тіло без ніг, з двома потужніми руками, з безліччю пальців. Мабуть я той, хто створив все навколо. Все що навколо існує через мене. Коли я замислююся то опиняюся в порожнечі. Чим не доказ?

Дерев’яна нитка, дерев’яна нитка. Не знаю що це, але це важливо. Треба триматися за неї. Але ж її немає! Треба її здійснити. Яка ж вона? Як вона повинна бути зорієнтована в просторі? Може ідея в тому що про неї не треба знати. Добре, якраз не знати просто.

Чорти його забирай, все ж таки час прокидатися!

Він повільно розплющує очі…

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Аудіохвиля

Аудіохвиля

 

Ти чекаєш ночі, уникаєш дня,
Світла не бажаєш – в тіні все життя.
Білий пил отрути
(Мусиш все забути)
Мозок атакує…
І ніхто не чує:

Аудіохвиля,
Аудіохвиля,
Аудіохвиля.
Аудіохвиля!

Створиш самостійно темряву у дні –
Наскрізь пробивають голки золоті.
Не бажаєш знати…
Змушує пірнати,
Серця не чекає,
Солодко співає

Аудіохвиля,
Аудіохвиля,
Аудіохвиля.
Аудіохвиля!

Стіни відштовхнеш,
Приготуйся йти.
Скоро попливеш
У нові світи. 
                        Ти
Невідомо де,
Невідомо чий.
В глибину веде
Голос чарівний –

Аудіохвиля,
Аудіохвиля,
Аудіохвиля.
Аудіохвиля!

Posted by Oleksandr Golovatyi on

2011-09-21-Чічен-Іца

Бути в Мексиці і не побачити одне з чудес світу – цього б ми собі не простили.

Спочатку трохи інформації (як я її запам’ятав від гіда, що, до речі, не зовсім співпадає з тим що я знав до того). Самі майя прийшли на Юкатан з Азії і їхні мові дуже близькі до китайських. Оригінально назва міста звучить близько до “Чін-Чен-Ча”. Там просто тих звуків “ч” різних дофіга у них.

Вокзал туристичного агенства

 

Півострів Юкатан сьогодні є одним з найбільш екологічно чистих районів на Землі. У них нема ні виробництва, ні промисловості, ні сільського господарства. Причина тому – відсутність корисних копалин, води та родючої землі. Земля у них – суцільне каміння змішане з глиною. Навіть так звані джунглі переважно складаються з акацій та інших колючок і ледь-ледь перевищують зріст людини. Дороги стелять просто на земляні насипи притрушені якимось піском – наскільки багато каміння.

Церква побудована іспанцями (скоріше за все з каміння з розібраної піраміди)

 

Цивілізація Майа не знала металу, коней/віслюків – усе робилося кам’яною зброєю і тягалося вручну. Тим не менш вони зробили свого часу просто неймовірні досягнення у математиці, астрономії та масовому принесені людей в жертви. Тим більш вражаючими є їхні досягнення.

Імперія Майя включала в себе просто таки неймовірні за обсягами території – Юкатан, Беліз, Гватемалу, Гондурас, …

Типова земля і “джунглів”

 

Відомо точно про два періоди Майя. Класичний період коли були зроблені основні відкриття. Нащадки тих майя і досі живуть навколо невеличкими селами від 20 до 900 людей. Вони не мають уявлення про медицину, більшість з них неписьменні, сільського господарства практично нема (рідко де побачиш невеличкі клаптики кукурудзяних полів – землі нема і поливати нема чим), промисловість відсутня, свійських тварин практично нема (бо нема чим годувати). Єдине чим вони зараз заробляють на життя так це виготовленням сувенирів для туристів – маски, календачі, фігури з каміння, срібні вироби, текіла. Всі майя низькоріслі (мені по плече), з великими круглими головами, виразними носами і фігурами як колони (що плечі, що талія, що стегна – все одного діаметру). А жінки у них всі без винятку на одне обличчя. Особисто я не змог би розрізнити двох.

Магазин сувенирів

 

Ті майя з класичного періоду були доволі мирні. В жертву приносили усього лише одну людину на рік (незайману дівчину 19-20 років) яку перед тим задарювали і розкормлювали. В жертви йшли добровільно (це була честь) і стрибали самостійно у спеціальний колодязь в піраміді.

Не знаю наскільки все це автентичне, але доволі красиво вишито

 

Через 200 років до них прийшли тольтеки і почалося те що називається “післякласичним” періодом. То були жорстокі ман’яки і фанатики. При них кров лилася рікою. Кожен з місяців був місяцем кривавих жертв – в один місяць масово вбивали немовлят (сотнями на день), в інший молодих жінок, потім рабів і так далі.

Причина в тому що тольтеки вважали себе обраним народом задача якого підтримувати хід і горіння Сонця. Власне щоб примусити Сонце рухатися треба приносити в жертву бога якогось. Але богів мало, швидко скінчаться, можна замість одного бога використати кілька сотен людей.

Якийсь аристократ розкошує на троні

 

На вершинах пірамід стояли спеціальні стовби на які людину клали так щоб вона вигиналася дугою і вирізали серце обсидіановим ножем. Жертва ще кілька секнд могла спостерігати соє пульсуюче серце в руках жерця. Потім одним ударом відрубали голову і кидали голову і тіло вниз. Ясно що кам’яним топором перерубати шию з одного удару неможливо тому перед видовищною процедурою жертві перерізали м’язи, але залишали цілими артерії і хребет так щоб не померла передчасно.

Провалля у землі з пресною водою з глибин, таких по всьому півострову ледь не 3000

 

Жертв було настільки багато що вся велика піраміда (далі на фото) була повністю залита кров’ю, а поруч виростали піраміди з обезглавлених тіл і голів. Дивитися на процедури збиралося десятки тисяч людей (деякі історики говорять про 45-60 тисяч). Через якісь 100 років їх цивілізація зникла без сліду, міста загубилися у джунглях, населення здичавіло і все забуло.

Коротше ті ще ман’яки були. До речі тольтеки, які швидко стали аристократією (а майя відповідно стали бидлом) були високими і стрункими і сильно зовні відрізнялися. На сьогодні їх практино не залишилося.

На круглому невисокому постаменті виставляли подарунки для дівчини яка приносила себе у жертву богу дощу

 

На момент коли дослідники знайшли піраміди вони були сильно зруйновані тому більшість з них відновлено і відбудовано заново.

Тут жерці проводили свої рітуали

 

Ще 10 років тому туристи спокійно видералися на піраміди і взагалі ходили де хотіли. Зараз ще більша частина міста перекрита, на піраміди не те що залазити, навіть торкатися їх не можна.

Одна з відновлених пірамі – ця була календарем

 

Також кажуть що ще 2-3 роки тому так багато автобусів в Чічен-Іцу не ходило – не було нормальної дороги і без запаски, вірніше чотирьох, їхати було ризиковано. Сьогодні ж там нормальна двополосна дорога, по дорозі ресторани і ринки з виробами. Будують ще 2 смуги дороги.

Так виглядає невідновлена піраміда

 

Ну і власне велика піраміда далі на фото.

 

Просто уявіть що все це залите кров’ю жертв і десь до висоти 2-3-ї великої ступені вкрито тілами…

 

На багатьох пірамідах зберіглися написи (так, це не просто малюнки, але ще й написи).

 

Вся подорож зайняла у нас майже повний день – виїхали о 7 ранку, повернулися десь в 8 вечора.

Posted by Oleksandr Golovatyi on

Технології ростуть крізь мене. Плагіат на замовлення.

З воплями і жахливим писком продирається крізь тіло оптичний кабель. Він несе смерть у безсмерті, він приносить подріблення, обезцінення, спрощення і існування у мільйонах непомітних втілень. Він треться об кістки та вивертає суглоби. Він стає вічною ломкою. Назовні виринають думки, не затримуючись в голові. Думки зараз вже не та річ яку можна втримати. Вони зіслизають з голови і падають легкими пластівцями на асфалт де і тануть швидко, зітліваючи порохом. У мене навіть мозок назовні. Мабуть це проблема і мабуть я сам її не розв’жу. Мабуть мені потрібна допомога. Хто прийде і допоможе мені? І кому я дозволю допомагати собі? Кого б ти підпустив до себе?

Сучасний месія нічого тобі не скаже. Ба, він навіть забере в тебе щось. Ти зустрінеш його і будеш знати менше і не будеш сумніватися що "раціональніше" означає те ж саме що й "природньо".

Сучасний Буда сидить навколішки, похилившись навпіл. Він блює, випихаючи з себе шлунок. Шлунковий сік в’язкими нитками висне з його рота роз’їдаючі діамантові зуби і швидко застигаючі. Бурштинові сльози ріжуть шкіру. Розчинені отруйним соком зуби швидко регенерують і нитки, як туго натягнені струни, тепер проходять крізь його зуби тягнучі шлунок. Йому тепер завжди боляче. І тому він блює знову. І знову натягуються нитки. І він не хоче у нірвану.

А я, як і ви всі, дивлюся на це байдуже, я вже майже не бачу цього. І ніхто не хоче говорити про це, і кожен, немов би навмисно, не розуміє. Я думаю що це добре. Бо я хочу бути спокійним і щасливим. Тому що я ще можу думати? Я намагаюся завжди бути спокійним і щасливим.

Отже месія викличе в мене лиш посмішку, а то і роздратування, якщо мова його зробить мене неспокійним і позбавить щастя на якусь частку нескінченності. Отож славімо оптичний кабель! Viva internet! Твої нерозумні діти повернуться до тебе, бескраїй океане. Я прийду до тебе і ти мене пробачиш, і ти позбавиш мене розуму і я засну усміхнений і лагідний. І месія твій, який є лише слугою твоїм безмозким, стане лінивою водоростю і буде неспішно коливатися у такт морській течії біля мого сліпого ока.

Океан стане космосом, а я стану тобою, ти станеш мною і ми разом станемо порошинкою в просторі без меж. І настільки великим стане буття що зникне воно в один момент і ми зникнемо безслідно і назавжди. Все відомо зарані, але коли ти згадуєш про це ти забуваєш що саме ти знав. Забудь що все передвизначено і знатимеш що робити.

Напиши "+1 чувак" і натисни Enter. Апокаліпсис став трошки ближчим.