Автор: Oleksandr Golovatyi

2013-04-14–Whidbey Island marathon–3:08:33

 

imageМарафон на острові Відбі входить якщо не в десятку то точно в двадцятку найкрасивіших марафонів в США. Довгий міст над глибоченним урвищем в якому далеко внизу розливається океранський залив, а береза вкриті велечезним лісом. А також галявини, ліс, берег океану, сільські та міські краєвиди…

На острів можна дістатися або паромом (ходять кожні 30 хвилин), обо дати крюк на північ і проїхати по мосту. Уся дорога разом з паромом займає менше 2 годин.

На острові на диво холодна погода, наче на пару місяців потрапляєш. Холодний дощ, вітер…

Ми поселилися в так званому B&B (Bad and breakfast – ліжко і сніданок), тобто фактично в кімнаті що її здає власник будинку. У нашому випадку це була прибудова – свій вхід, своя ванна/туалет. Та і до того ж власниця сказала що назавтра (в день пробігу) її цілий день дома не буде, а тому ми могли спокійно повернутися, помитися після марафону та трохи поспати. В готелях як правило треба “виписуватися” до 11 ранку і нам доводиться домовлятися щоб по дорозі назад пустили помитися.

Ось такі машини можна побачити на паромі на острів:

 

Сам пробіг доволі невеликий, навіть крихітний – на марафоні трошки більше 200 людей, на пів-марафоні який бігла Олена щось в районі 800 учасників.

Не дуже зручно було те що старт і фініш марафону в різних місцях. Зі старту/фінішу пів-марафону учасників на старт марафону возили шкільні автобуси. Отже прокинулися а 5:45, зібралися і поїхали на страрт. Сіли в автобус (а Олена в машину спати), приїхали, відстояв чергу в туалет, а там вже і бігти пора Smile

 

Мене попередили що буде доволі прохолодно, тому я біг у футболці з довгим рукавом зверху звичайної футболки і рукавів, а також у рукавичках і шапці-шарфіку (класна штука до речі).

Футболку потім викинув десь мили на 4-й, рукавички (одноразові робочі) десь милі на 18-й.

План був пробігти за 3:10 (пройти кваліфікацію на Бостонський марафон), а тому бігти треба було приблизно по 7:10 милю.

Зі старту вперед одірвалася групка з 15 людей в хвості якої я і тримався. В середньму самопочуття було нормальне, навіть холод не сильно аважав. Зі старту починалися доволі затяжні, хоча і не дуже круті гірки. Десь на 6-й милі уся група розтягнулася так що я лише усю дорогу бачив попереду самотніх бігунів за якими і гнався.

Власне перші 10 км пройшли добре, пробував слідуючи порадам пити хоча б ковток електролітів на кожній станції. Але зробив помилку схопивши на 6-й милі гель який мені тоді не був і потрібен. От після нього мене реально стало мутити і лише десь на милі 18-й я знову зміг пити.

 

До речі як ви вже мабуть здогадалися фотографій самого пробігу нема бо не було кому фотографувати. Як знайду щось в мережі (на трасі були фотографи) то напишу ще один пост.

Ну от так потихеньку то з гірки то в гірку я наздоганяв людей одного за одним (десь по одній людині на кожну милю Smile) і нарешті почав відчувати втому. Це була десь миля 15-а. А тут якраз підвернулася крута гірка. Пихтячі видерся на неї обігнавши аж двох і тут пішов холодний противний дощ, бр-р-р…

 

По переду ще один бігун вдаличині, починаю тягнутися за ним, але він зупиняється біля пункту харчування і залишається там, обходю його. Далеко-далеко попереду лише одна жінка (тоді я чомусь думав що вона перша, але насправді вона була другою з жінок). Біжу за нею, наче наближаюся але реально починаю відчувати втому.

Ось вже  20-та миля, раптом помічаю що наздоганяю когось. Видно цілився вибігти з 3 годин, але щось пішло не так і дядько тягнув якір. Обходю його і вже бачу попереду в сотні метрів усього ту жінку.

Миля 21, наздоганяємо найповільніших з тих хто йде пів-марафон пішки. З цього моменту доводиться проскакувати між ними і сподіватися що ніхто несподівано не стрибне вбік чи не почне махати руками. Кричати сил нема, та і до того ж вони всі в шапках і капюшонах і балакають одне з одним, або в навушниках.

 

Ось вже миля 22, жінка переді мною за кілька мертів, але я вже нічого зробити не можу. Почався той стан що називається “вдарився об стіну” – виснаження. Намагаюся не відстати.

Ось попереду ще одна крута гірка. Видераюся на неї, позначка 23 милі, трошки обходю суперницю. Тут вона мені каже “дякую за компанію” і біжить вперед. Спочатку від виснаження відстаю дуже сильно, але вона видно теж на межі то ж вдаєть скоротити розрив до 50 метрів і так його і тримати.

 

Миля 24 – вбігаємо у місто. Вже чепляюся кігтями за землю і кожні кілька метрі дивлюся на годинник. Часу вапритик, боюся не встигнути. Пробую прискоритися але ноги усі сигнали ігнорують і продовжують розмірено тупцяти.

Доріжка зовсім звужується до пішоходної, а крім “ходоків” тепер ще доводиться обганяти і повільних бігунів на пів-марафонській дистанції. Позначки 25 миль не було і це сильно збиває мене з пантилику. Важко вирахувати скількі хвилин мені залишилося і чи встигаю чи ні.

Ось нарешті вбігаємо в парк, але доріжка виляє і знову виходить з нього. Знову вбігаємо в парк, знову по берегу, ось і позначка 26 миль. Дивлюся на годинник – 3:05. Розумію що 360 метрів я встигну навіть пройти за 5 хвилин, але не вірю своїм розрахункам… Коротше те останнє коло стадіону я біг 3 (!) хвилини.

Ось так ледь встиг вибігти з 3:10.

Потім довго приходив в себе, одягався, ковтав курячий бульйон.

Потім прибігла Олена яка планувала пробігти свою дистанцію за 2 години, але щось у неї не склалося і вона пробігла дуже повільно (2:18), ну та головне що добігла.

Протокол змагань – http://www.racecenter.com/results/2013/res_im13.htm

Дані з годинника – http://connect.garmin.com/activity/298449798

Біговий тест камери GoPro HERO 3 Silver Edition

Хороший магазин спортивних і походних товарів REI раз на рік присилає нам чек на певну суму за те що ми користуємося його кредиткою (1% повернення від усих витрачених грошів та усі товари в магазині на 5% дешевше) та купони на 20% знижки на будь-який товар (один працює лише в магазинах мережі, інший лише в інтернеті). Ось ми і вирішили придбати цю камеру на яку я давно вже заглядався. Тим більше що з чеком та купоном ми заплатили за неї ледь третину ціни.

Сама камера по суті є першою і найпопулярнішою масовою екстремальною камерою що широко використовується велосипедистами, ріфтерами, сьорферами та іншими активними маніяками.

Камера може знімати широкоформатне відео до 1080, робити фото, знімати послідовність кадрів (спортивне фото), записувати по кругу (наприклад писати лише останні 5 хвилин), передавати відео і фото по WiFi.

Додаткове причандалля включає в себе кріплення на велосипеди, сьорфборди, машини, на голову, а також пульт ДУ, запасні акамулятори та зарядки.

Я собі докупив кріплення на велосипед та збрую на груди.

Перший тест власне був на велосипеді. Вперше катався на своєму трі-байку. Оскільки місць для кріплень там і так не вистачає то камеру довелося чепляти догори ногами. Картку вставив з фотоапарата і не перевіривши поїхав 80 км навколо озера. В результаті на запису усього кілька секунд відео Smile

Почитавши форуми з’ясував що це відома проблема і картку треба форматувати самою камерою.

Наступні вихідні вже з правильно відформатованою карткою побіг коротенький крос (усього 10 км – готуюся до марафону у ці вихідні).

Ну що можна сказати? Цілком погоджуся що управління камерою дуже, неймовірно далеке від інтуітивного та дружнього до користувача. Поміняти щось на ходу (навіть режим) просто не реально. Єдиний реалістичний спосіб її використання це все налаштувати зарані і лише користуватися кнопкою стартстоп.

Камера знімає з дуже помітним ефектом риб’ячого ока. На моєму відео цього не видно бо відеоредактор для стабілізації обрізав близько 10% з кожного боку.

Для бігу в цілому камера підходить не надто добре. Ні, вона не важка, сидить зручно, не стрибає, не заважає. Проблема в тому що необроблене відео так стрибає що мене укачувати починає за якісь пару хвилин його перегляду.

До того ж дощові краплі на об’єктиві (вірніше на захистному корпусі) сильно викривляють картинку і треба слідкувати щоб об’єктив був чистий.

Проте думаю що для пішої хотьби таке кріплення підійде непогано.

Картинка трошки затемна, кольори бляклі, хоча треба враховувати що в той день коли я знімав свою пробіжку було дуже хмарно і навіть годинник ловив GPS сигнал довше ніж звичайно.

Батарейки вистачило на 40+ хвилин, потім вона бібікнула і вимкнулася. Відео на картці збережено файлами по приблизно 15 хвилин.

Тепер про обробку відео. Звісно нікому не потрібно 40 хвилин шаленних стрибків, тому я нарізав коротенькі фрагменти і стабілізував картинку, ніяких більше корекцій. В результаті як вже зазначив вище краї було обрізано. Можна побачити що навіть зі стабілізацією коли біжу з гірки (фрагменти з 2:05, 3:00) бовтанка ще та, в круту гірку ж (фрагмент з 2:50) треба піднімати камеру повище.

Крім того хоча камера і кріпиться рівно по центру об’єктив у неї трошки збоку і при обрізанні видно що одна рука більше в кадрі ніж інша. Та і взагалі складається враження що я кульгаю на одну ногу.

На диво непогано пише звук, а в комплекті є спеціальна негерметична задня кришка до захистного корпусу що дозволяє записувати звук ще краще.

Ну і власне саме відео:

 

 

Камера і характеристики на сайті виробника – http://gopro.com/cameras/hd-hero3-silver-edition

Який ще “Який доктор”?!

Я тут кілька разів писав про свої іграшки (фігурки Футурами, Південного Парку та інші) і як мене за них шпиняє Олена. Але і вона у нас не без гріха Smile

Олена великий шанувальник серіалу “Який доктор” (назву якого чомусь в СНД перекладають як “Доктор Хто”). Наскільки великий шанувальник? Ну, наприклад, як тільки ми не дивимося телевізор разом то вона одразу вмикає доктора на ньому, готова його дивитися по кілька годин на день, і триває це вже кілька років.

 

Я продивився повністю лише кілька епізодів (колись ми починали дивитися його разом), потім припинив бо мені він здався дещо примітивним. Але з часом, хоча я і не дивлюся  епізоди повністю, я почав розуміти що не все там так просто і примітивано. На мій подив епізоди, та навіть сезони пов’язані між собою, і хоча епізоди доволі незалежні проте сліди одних можна відстежити у розвитку інших.

 

У Олени є кілька футболок з принтами серіалу, фігурки лего (11 докторів, кіборги, янголи) та пару Тардісів. Деякі з них вдома, інші на роботі.

Як це не дивно, але існують навіть такі речі як довідники та енциклопедії з Доктора – дійові особи, раси, технології, сюжети епізодів та зв’язки між усим цим.

 

У серіала є кілька спін-оффів, найвідомішим з яких є мабуть Torchwood. Сам серіал світився в інших культових серіалах: в Футурамі, Південному Парку, Стар Треку, Паруванні,  Робокурці, Cім’янинові, а слово “Тардіс” (поліцейська будка – корабель Доктора) додано у словники англійської мови.

 

Чекаємо на новий сезон… Smile

2013/03/31–Anthrax, Exodus, High on Fire, Municipal Waste, Holy Grail

Anthrax це саме та команда з якої і виник мій інтерес до важкої музики. І до цього часу це моя найулюбленіша команда в стилі thrash metal. Ну і відповідно не піти на їх концерт я не міг.

Деяка інформація. Ціна квитка – $35. Зал – Showbox SoDo, розташований близько до центру міста, поруч із двома найбільшими стадіонами.

Приїхали трошки зарані, пів-години постояли у черзі з металістів. Ще раз підтвердили подумки інтернетівську мудрість “шкода що таку класну музику як метал слухає таке бидло як металісти”. Потім обшук на вході і ось ми в клубі.

 

Навчені гірким досвідом довгого очикування початку концерту ми одразу побігли шукати де б сісти. Ну і звісно сіли в барі де майже весь час пили пиво (я так вже відвик від нього що третій стаканчик навіть допити не подужав) та їли начос.

Концерт почали із затримкою усього на пів години…

Holy Grail

Харизматичні пацанчики з Каліфорнії які привіталися і почали грати дуже кльовий класичний heavy metal. Мені сподобалося – музику усю розбірливо чути, вокалість співає дуже добре, гітарні соло в тему. Єдини що самі вони в обіймі з іншими командами трохи не в тему були здається.

І головне що у них був класний звук. Навіть збоку від сцени, в барі було прекрасно усе чути.

Відіграли вони пісень 5 і миттєво розібравши свої барабани зникли зі сцени.

Municipal Waste

Цю команду я на свій подив відкрив для себе недавно. Вокал у них такий як мені не подобається (піонерські речьовки), але рифи просто супер.

 

Отже вискочили вони і почали несамовито рубати швидкісний thrash. Але щось трапилося зі звуком – там де ми сиділи високі частоти від усих інструментів (навіть барабанів) зливалися у якусь дзеленкучу кашу. Олена, яка їх ніколи не слухала, сказала що взагалі нічого розібрати не може. І взагалі доки ми піздніше не вийшли до сцени звук става щось все гірше і гірше.

Відіграли вони пісень 7 і теж хутко зникли поволавши про “в дупу Пасху, всім мітол потсони” і інші веселі речі.

High on Fire

Вже на цій банді народу стільки набилося в зал що з нашого столика не було видно сцени і доводилося вставати.

Про цю банду я ніколи не чув і чесно кажучи після того що почув навіть бажання не виникає їх слухати. Коротко – безблагодатна маячня імхо. Усе намішано в купу і грузить, і грузить, і грузить… І так настирливо волає… Сенсу ніякого я в їхній музиці не побачив.

 

Пісні у них довжелезні, добре що зіграли вони усього штуки 4. Я вже не міг дочекатися коли вони закінчать.

Exodus

Ми їх вже кілька разів бачили в живу. Але все одно пішли в зал. І там я зрозумів що на Anthrax’і буде жорстоке гасилово – не дивлячись на розміри залу мош-піт був від стінки до стінки. Ми стали спинами впритул до забору яким відгородили звукооператорів, але з натовпу на нас постійно вилітали волохаті туші металістів і ми заштовхували їх назад у вир.

А коли вокаліст закликав зробити стінка на стінку то стало реально страшно – люди розішлися впритул до бокових стін, а потім по команді кинулися назустріч одне одному… Кілько охоронці таки витягали потім на руках зі звалища.

 

Не знімав я тому що просто боявся витягати телефон у такій бійні.

Нарешті це божевілля скінчилося і ми почали пробиватися до сцени…

Anthrax

Відносно недовго постоявши ми змогли пробитися у перший ряд, тобто до самого забору що огорожує сцену.

 

Мені здавалося тоді що це найкраще місце у залі – все добре видно і мош-піт можна уникнути якщо триматися за забор. Наівний… Ще і подумав що класні знімки будуть.

 

Коли вони почали то в залі розпочалося таке що я і на Slayer не бачив – реально весь, весь танцпол був мош-пітом. Ми трималися руками за огорожу з останніх сил (тоненька червона лінія, хахаха), але тут прийло нове нещасті – сьорфери.

Це такі уроди люди що опиняються на головах у інших і інші їх “несуть” в сторону сцени. А там вже охорона їх приймає і вертає назад у зал. Так от мені не те що фотографувати, мені ніколи на сцену дивитися було. Стояли ми по самому центру і кожні 30 секунд, а то і частіше по наших головах горнуло якесь тіло.

 

Терпіли скільки можна, але получивши в сотий раз ботиком по голові ми таки здалися і втікли. Стали, щоб уникнути бійні, в барі одразу за танцполом, там люди хоч просто стояли. А на танцполі все так і продовжувалося до кінця.

 

Команда грала переважно матеріал з Among the Living, але ще було кілька пісень з їх нового альбому – кавери. Про AC/DC Скот Ян сказав що ця група має бути улюбленою командою кожного металіста, і потім підірвали зал кавером TNT.

Беладонна був просто неймовірний – так чисто і енергійно відспівав усе. Як на мене то він є одним з найбільш недооціненних вокалістів у металі.

В цілому в мене склалося таке враження що Anthrax люблять більше і за Slayer, і за Megadeth. Принаймні такого що творилося в залі на цьому концерті я не бачив у двох попередніх команд. І взагалі якщо подумати то з усієї “великої четвірки” саме Anthrax є найбільш “чистим” представником стилю – нема дурної важкості, натомість є надзвичайно різноманітні рифи та осмислені соло, тексти теж мають сенс і не всі на одну тему, розмазуванням рожевих шмарклів заради розширення аудиторії вони ніколи не займалися, і ніколи не боялися експерементувати. Ну та це звісно моя дуже суб’єктивна думка.

Ну і власне трошки оглушені і неймовірно втомлені (і мокрі) ми десь об 11 поїхали додому (концерт почався о 5).

Отакоє от Smile

2013/03/24–Mercer Island Half Marathon–1:23:27

Місцевий пробіг недалечко від нас в якому ми вже приймали участь кілька разів (2012-03-25–Mercer Island Half Marathon–1:25:41, Ще трошки світлин з Mercer Island Half Marathon). Але цього разу і Олена бігла пів-марафон.

Цього разу знайшли фотографа – наші знайомі зацікавилися поїхати з нами подивитися на змагання. Отже у 8 ранку забрали їх собі у машину і поїхали на “острів мілліонерів” який так називається через високі ціни на житло. А там вже дороги перекриті і машини спрямовують на стоянки з яких бігунів на старт везуть шатли (маленькі автобуси). Ну і звісно ж вони потім і назад розвозять.

Не знаю з якого дива картинки показує боком і не знаю як це подолати. Клацайте по них та дивіться в альбомі Sad smile Мені здається що це фотик наших фотографів додав щось у самі фотки що примушує половину програм та сайтів показувати їх повернутими, а інші ігнорують цю інформацію. Розкажіть як знаєте як поправити.

Сам пробіг невеличкий відносно – бігли 21 км 1500+ людей. Ну плюс ще були дистанції 10 та 5 км, а також “ходоки” які пішки йшли той самий пів-марафон. Отже в сумі людей тисяч 5-6 у заході приймало участь.

Маршрут вважається доволі важким і безпідставно як на мене. По трасі і справді накидано щедро спусків і підйомів (і взагалі вона проходить по периметру острова), але нічого надзвичайного нема. Буквально пару підйомів які можна назвати середньо складними, і може ще пару спусків. Хоча для людей які не бігають гірки (а особливо з гірки) всі ці вгору-вниз можуть накопичитися у неприємні почуття під фініш.

Я більше переймався про те що у мене була тепмература невеличка і взагалі пару днів перед стартом щось не окей було з горлом та носом. Тим не менш вирішив бігти і як бачити встановив навіть персональний рекорд.

Проте за пару годин після фінішу мені що називається “жаба цицьки дала” – ледь ходив. А в понеділок так погано було що навіть на роботу не пійшов. У вівторок вже працював, але голова під кінець дня так боліла що довелося пігулку ковтати. Коротше не варто повторювати помилку і бігати хворим і з температурою Sad smile

Погода була доволі прохолодна, але для бігу саме те що треба. А от годинника я забув увімкнути перед стартом і втратив аж 1.5 мили (доки він супутники зловив).

І взагалі біглося доволі легко на подив – дихання рівне і спокійне, м’язи ніг не забиті, серце нормально. Лише втома почала відчуватися на останній парі кілометрів. Тобто можна було б ще додати, але моя ціль була просто вибігти з 1:30 бо це перший старт цього року. Крім того у мене ще заплпновано марафон через 3 тижні тож убиватися сенсу не було.

Олена теж пробігла непогано – 2:10 з копійками. Звісно це не той час яким можна вихвалятися перед бігунами, але в неї і цілі інші (просто сам той факт що вона спокійно і без страху долає таку дистанцію мене радує). До того ж вона покращила свій попередній результат на кілька хвилин, а отже росте і все робить правильно Smile

От вона потім пару днів шкутильгала на обидві ноги, а я просто валявся у ліжку з температурою.

Ну власне на цьому і все мабуть. Побродили трошки навколо, позбирали сувеніри і поїхали додому.

Далі просто фотографій, а як на сайті змагань опублікують то ще один пост зроблю.

Результати – http://onlineraceresults.com/race/view_race.php?race_id=30971&relist_record_type=result&lower_bound=0&upper_bound=1564&use_previous_sql=1&group_by=default#racetop.

Весь альбом тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214965#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%214960.

Про машинне гоління

Років з 4 тому я якось спробував вперше голитися електробритвою. Купив не саму погану роторну бритву і почав…

Проблеми виникли миттєво – страшенне подразнення шкіри, та і до того ж як я ті три плаваючі леза не тулив так і не голила вона чисто. Помучався пару тижнів і відніс назад у магазин.

Потім ще розпитував в старому блозі хто що думає з приводу електробритв і хто чим користується. Відповіді були такі що в основному народ якщо і користується то трімерами, а для гоління просто хорошими одноразовими станками чи взагалі небезпечними бритвами. На тому я і заспокоївся.

Але час іде і хочеться нових цяцьок Smile Крім того станками голитися часто бажання нема, та і порізатися можна. Та і не покидала думка що треба спробувати ще раз. Цього разу вибрав хорошу (за оцінками) сіткову електробритву, а саме Panasonic ES-LV61-A аж з п’ятьма лезами. Купив як новорічний подарунок.

Перші рази щось теж не надто добре все виходило, але хороші переважно відгуки примусили не здаватися і продовжити. Я навіть кілька разів примудрився порізатися бритвою, подразнення та пропущені волосини теж були регулярно. Купив навіть рекомендований крем для гоління – не надто допомогло.

І ось нарешті після трьох місяців я здається знайшов патерн який працює для мене. По-перше, це обов’язково голитися в душі під струменями води – не буде подразнення. По-друге, не давити з усієї дурі бритвою, а навпаки ледь торкатися – як не дивно але голить вона так ідеально, відрізнити від станка неможливо, сам не вірив що таке може бути. По-третє, після такого гоління обов’язково мазатися кремом/бальзамом кілька разів бо шкіра сохне як скажена, навіть не уявляю чому.

Є і певні недоліки. Наприклад якимось дивом кілька волосин бритва ця завжди пропустить. При тому що все обличчя чисте, але таки кілька штук стирчить випадковим чином. Тому після гоління уважно розглядаю себе у дзеркалі і звичайним дешевим станком просто прибираю їх. До того ж оте додаткове змащення. Я найбільше люблю крем після гоління Gillette, ним і мажуся. Але він наче всмоктується шкірою за піру хвилин. Тому я в спортклубі (а голюся я переважно в спортклубі вранці) беру маленький рушник, старанно його змащую з банки з кремом (стоять там біля кожного дзеркала) і час від часу зволожую обличчя. На той час як Олена теж виходить з роздягальні рушник вже геть сухий і головне що обличчя теж не масне і не блищить.

Як ви вже зрозуміли бритва ця захищена від води і нею можна голитися в душі. Також я з собою ношу зарядний шнур і поки сушу голову феном заряджаю її. Поки ще рівень заряду нижче 70% не впав. З того що я бачу повного заряду при щоденному голінні має вистачити мінімум на тиждень. Повний заряд з 0 десь за 1 годину можна мати. Ну і поки заряджається вона не працює.

Що ще з особливостей:

  • резина на ручці дуже цупка – можна ледь тримати бритву у душі і не вислизне
  • плаваючу голівку можна заблокувати
  • є міні-бритва для скронь та потилиці
  • функція самоочищення – достатньо нанести рідке мило і увімкнути (20 сек)
  • 5 лез – насправді мені здається що вистачило б і три (а є і така модель), але хотілося перестрахуватися
  • кнопка увімкнення яку можна заблокувати
  • в комплекті йде на диво дешевенький на вид вініловий чохол який здається має розлізтися миттєв (поки що тримається). Такий би підійшов до бритва за $20, але ніяк не до такої дорогої

В цілому покупкою я задоволений, але не сказав би що є якась економія часу. Проте менша імовірність порізатися і можна голитися без дзеркала.

А що ви скажете?

Про резюме

Якось був у мене такий пост в ЖЖ блозі, зібрав він тоді ледь не рекордну для мене кількість коментарів. От зараз його оновлюю і повторюю.

Одне зауваження – чим більше проходить часу тим менше певності я маю що розумію яким має бути хороше резюме.

Пролог

Мова йтиме виключно про резюме програмістів, не знаю наскільки все нижчевикладене може бути корисне для інших галузей.

Також пишіть свої відгуки та зауваження.

 

Резюме – це довго

У типового програміста, за моїми спостереженнями, на те щоб оновити резюме якого не торкалися пару років йде ледь не тиждень часу. Треба розуміти що неможливо сісти і написати резюме за один підхід. Тобто написати звісно можна, але читати таке ніхто не буде, просто поламаються очі на перших же рядках. Тому на резюме доводиться витрачати близько 20-30 хвилин у день. Відкриваєш його наступного дня, а там – суцільний жах, самому не подобається. Поправив, начебто краще стало, а на завтра те саме. Тому навіть якщо у вас не намічається ніяких інтерв’ю у майбутньому все одно дуже корисно час від часу оновлювати цей документ. Ось, наприклад, цей мій пост може бути такою нагодою – як закінчите читати то оновіть своє резюме :)

Якщо ж ви починаєте створювати своє перше резюме то готуйтеся до пари тижнів роботи.

Призначення резюме

Головне при написанні не забувати для чого резюме потрібно. По-перше, ви самі будете мати перед очима усю свою трудову історію. Це така собі трудова книжка де можна акцентувати увагу на тому що є найбільш важливим з вашої точки зору і що показує ваші сильні сторони.

А по-друге, треба пам’ятати про процес через який проходить резюме. Спочатку воно потрапляє спеціальним людям з персоналу (

HR’у, або “хрюші”) які витратять на ваш папірець усього кілька хвилин. Що їх цікавить в першу чергу:

  • хто ви – ім’я, контакти (пошта, ІМ), місце проживання. Адреса не потрібна, але інформація про те як з вами зв’язатися повинна бути легко видима. Досягнення вами певного віку (деяких цікавить і дата народження), якщо ви не жіночої статі, цікавими також будуть ваші стосунки із тюрмою армією – можуть забрати, не можуть.
  • На яку позицію претендуєте, які взагалі позиції вас цікавлять.
  • технології (мови програмування, бібліотеки, інструменти, тощо) яких вони (хрюші) самі не знають і які їм назвав “замовник”, наприклад тім-лід, а також кількість років досвіду з цих технологій.
  • освіта. Усю перелічену інформацію треба надати так щоб її не шукали. Якщо за кілька секунд хрюша не знайде того що їй потрібно – ваше резюме полетить у кошик для сміття з іншими такими ж. У випадку коли резюме підходячих багато – на одну позицію відберуть ті що краще виглядають. Тут просто треба розуміти що ніякі веселенькі шрифти, кольори крім чорного, фоновий малюнок, хитроформатовані таблиці і списки, більше ніж 3 стилі на сторінку не зроблять документ кращим. Навіть навпаки.

    А фото?

    Я бачив кілька резюме зі вставленою на початку фотографією. Повірте, нічого крім посмішки (хоча доброї) вони не викликають. Хоча ні, іноді можуть потравити усією командою :) Особисто я не бачу ніяких причин вставляти фото в резюме. От для чого воно там? Ви вважаєте що ваша зовнішність буде перевагою перед іншими претендентами? Чи сподіваєтеся що вас покличуть на співбесіду тільки щоб подивитися як ви виглядаєте в реалі? Фото мало б сенс якщо вам треба було б торгувати, зустрічатися з людьми чи представляти моделі одягу. Але для програміста, який може так само працювати у підвалі в одних сімейних трусах фото просто займає цінне місце на першій сторінці. І фото вашого котика теж вставляти в резюме не варто.Не варто також зловживати бейджиками курсів з технологій та результатами тестів – виглядає наче резюме студента якому немає чим більше похвалитися.

    Резюме на співбесіді

    Отже нехай ваше резюме пройшло перший етап. Тепер воно потрапляє у руки того кому безпосередньо потрібен працівник. Це вже як правило спеціаліст в тій галузі в якій ви працюєте. Він не надто цікавиться контактною інформацією (з вами будуть зв’язуватися хрюші), ваша освіта цікавить тільки в плані “а чи не з мого універу часом”, і список технологій який дозволив пройти вам цей етап залишиться непоміченим.Цікавити його буде ваша історія робіт. Інтерв’юер хоче знати:

  • де ви працювали
  • скільки ви там протрималися
  • в якому проекті
  • чим саме займалися
  • які технології використовували.

Найскладніше написати от те “чим саме займалися”. З одного боку начебто нема сенсу писати очевидні речі типо “кодив на С++”, з іншого ж не треба розписуватися нікому не потрібні деталі типу “написав проксі-клас з можливістю динамічної заміни алгоритму обробки вхідних даних під час виконання програми з використання патерну “Стратегія”.

      В чому полягала ваша робота? Які були типові задачі? Розробка UI-бібліотеки, автоматизування тестів, робота з клієнтами і формування функціональних вимог як результат – ось це і треба писати. Інтерв’юер читає і бачить що ви писали бібліотеки загального використання (маєте уявлення про архітектуру, повторне використання коду, ООD), використовували ТDD (вмієте не лише писати код, але і розумієте як довести його відповідність вимогам і як унебезпечитися від внесення змін). Ну і так далі.

 

      Ясно що у вчорашніх студентів в списку технологій буде все про що вони будь-коли чули (там і С++, MS Office, Photoshop, Autocad, Lisp і ASP.NET), а в “історії” крім пари курсових з цікавими темами буде порожньо. Але переживати не варто, з часом історія проектів приведе список технологій до нормального вигляду та примусить вас скорочувати інші частини.Найголовніша помилка яку можна зробити так це вписати щось чим ви займалися усього пів-дня коли не було іншої роботи. Ах, ви знаєте MS SQL? А ну розкажіть мені де у цьому запиті з в’юшками будуть найбільші втрати перфомансу і як це зафіксати. Ви експерт з С? Ну так чим const void* p відрізняється від void const *p? Обов’язково історія подається у зворотньому порядку – на початку списку останній (найсвіжіший проект), в кінці списку ваш початок трудової кар’єри. Насправді вже мало хто буде читати про третє місце роботи просто тому що пройшло з того часу кілька років і ви очевидно не в контексті тих технологій як колись використовували. Якщо подати список залом наперед то роздратований інтерв’юер вимушений буде шукати по тексту над чим же працюєте зараз. Ага, ще одне. Резюме ваше в найкращому випадку прочитають за день до співбесіди, а то і взагалі під час її.

 

Резюме – це текст

 

    Звучить банально, але це справді текст. Як я вже вище написав ваше резюме можуть оброблювати різними способами – виділяти фрагменти і копіювати в спеціальну базу претендентів, пересилати фрагменти, прикріпляти до пошти і так далі. Це означає що резюме має виглядати так просто як тільки можна і не залежати від форматування.
    Це не повинен бути красиво відрендерений jpeg-файл. Форматування і відступи взагалі полетять під три чорти, тому їх краще не використовувати. Подумайте про те що станеться як текст вашого резюме скопіюють “Блокнот”. Чи можна його все ще прочитати?
      Якщо ж вам неодмінно хочеться продемонструвати ваш смак і вміння оформлювати документи то краще дайте посилання на свій сайт з “розфарбованим” варіантом вашого резюме, або вже присилайте портфоліо ваших художніх робіт.

 

Шаблони і зразки резюме

    Закономірно виникає питання – якщо є певні вимоги до резюме то мають бути і шаблони які можна заповнити і отримати прекрасний результат? Ні, це не так. Не вірте тим хто каже що треба робити ось так і так. Навіть мені не вірте!
    Ваше резюме представляє вас. Воно має бути простим, але красивим. Воно повинно містити правдиву інформацію, але в такому вигляді що ваші таланти відблискують обробленим діамантом. Ніколи, чуєте, ніколи не користуйтеся шаблонами.
      Деякі контори вимагають резюме у їхньому форматі. Це вже інше, це їм потрібно щоб просто заповнити базу як я вже казав вище. Просто копіюйте у поля їхнього шаблону дані з вашого резюме. Ось тут якраз і можна перевірити чи вся потрібна інформаці є у вашому резюме і чи нема чого у вас зайвого,такого що нікого не цікавить.

 

      Стосовно зразків хороших резюме. Однозначно варто зібрати кілька таких які вам подобаються. Почати можна прямо на linkedin.com. Як визначити що резюме хороше? Та просто – подивіться на нього уважно якийсь час і як воно вам подобається, значить хороше. Зверніть увагу на структуру, а також наповнення елементів. От чого точно не варто робити знайшовши чергове хороше резюме так це міняти своє за зразком одразу.

 

Мовне питання

      В принципі я знаю що деякі компанії в Україні/Росії приймають резюме не англійською. Але мабуть найгірше що можна зробити так це намагатися підтримувати у стані синхронності 2-3 версії резюме (англійська, українська, російська). Це вам не вдасться, вірте чи ні. Хоча спробуйте, подивимося як швидко версії різними мовами почнуть різнитися :)

 

    Я би особисто радив мати лише одну копію – англійською. Якщо раптом вам знадобилося резюме іншою мовою ви зможете легко його перекласти на льоту, відправити і витерти переклад. А взагалі то варто б серйозно подумати наскільки вам хочеться працювати в конторі де не можуть прочитати резюме англійською. Просто така вимога скоріше за все означає що там англійську не використовують і у вас нема шансу прокачати цей дуже потрібний скіл. А отже вам доведеться займатися англійською самостійно, і скоріше за все не безкоштовно.
      Мені, за мою не дуже багату історію робіт довелося працювати лише у трьох місцях де резюме англійською не прокатило б. Але з іншого боку резюме там і не вимагали взагалі :)

 

    З іншого боку написання резюме англійською вимагає як мінімум правильної англійської. Почніть з перевірки Word’ом. Дивіться на речення які є в «хороших» резюме, дивіться на описи схожих вакансій – які уміння вимагають. Все це може бути джерелом для правильних і доцільних англійських речень.
    На останньому етапі коли вже все готово закинте резюме на «порку» на якийсь сайт чи форум де спеціалізуються на цьому (наприклад dou.ua).

Резюме і CV

Тут треба сказати що насправді є два різних доволі схожих документи – резюме і CV (Curriculum Vitae – життєпис). CV як правило складається з 2-3 сторінок і саме його я цьому тесті неправильно називаю «резюме». Резюме ж містить більш детальний опис задач і рішень і може складати до 10 сторінок. Мені ніколи не довелося стикатися з вимогою вислати саме резюме і тому його в мене просто нема.

Все це я кажу просто до того що якщо у вас саме CV то не варто в заголовку писати Resume, не варто в імені файлу мати слово resume. Просто тому що чисто технічно це не резюме.

Мої унікальні інтереси і хобі

Звісно те що ви доволі унікальна, цікава, талановита і обдарована особистість ваші потенційні хазяї не зрозуміють якщо ви не вкажете спеціально що збираєте марки, граєте на гітарі, розводите котів чи виграли виставку кактусів зі своїм вихованцем.

У мене теж довго в резюме була інфа про те що я люблю наукову фантастику, музику та фільми. А ще я спортсмен і все таке інше.

Важко це визнати, але така інформація нікому абсолютно не потрібна. Це може стати цікавим вашим співробітникам і начальству після того як ви приєднаєтеся до колективу. Але в резюме вона лише займає місце і роздратовує тим що відволікає увагу. Лише скажуть – о, ще один “не такий як всі”.

Структура резюме

З усього вищесказаного витікає приблизно така структура:

  • Заголовок – ваше ім’я та назва документу (пам’ятаємо про різницю між ЦВ і резюме)
  • Контакти – саме за ними з вами зв’яжуться
  • Посада на яку претендуєте та взагалі на що згодні
  • Список технологій з роками досвіду
  • Історія робіт: Період часу (схиляюся до того що лише роки вказати достатньо – ніхто не буде вираховувати скільки місяців було між серпнем 2005 та березнем 2008), Позиція, Опис проекту, Інструментарій та технології якими займалися, обов’язки у проекті
  • Додаткові варті уваги речі (наприклад open source проекти), перемоги у програмістських змаганнях чи інші нагороди
  • Освіта. Багато хто розміщує цю інформацію на початку, я ж вважаю що їй місце в самому кінці – все ще легко знайти, і не відволікає інтерв’юера.

Формат файлу

Здається скільки людей стільки і думок. Знаю екстремістів які стверджують що все має бути у plain text, інші визнають лише Word-формат, хтось говорить виключно про pdf. І схоже універсально рішення яке б всіх влаштувало просто немає.

Сказав би що вордовський файл є найбільш очікуваним форматом, але проблеми з сумісністю версій, шрифтами та форматуванням можуть таки трапитися. І найголовніше що ви не будете знати що ваше таке вистраждане резюме виглядає просто потворно у тих кого ви мали намір вразити. Вони також не знатимуть що це не навмисно так потворно оформлено, а лише проблема сумісності. Тому якщо Word то тільки стандартні шрифти, менше стилів, табличок і списків. Ніяких інших елементів типу малюків.

Формат же pdf хоча і гарантує вам що документ кругом буде виглядати однаково, проте вимагає наявності на машині рідера, який все ж таки зустрічається у хрюш на компах рідше ніж Office. Плюс в ньому неможливо підредагувати щось, чи виділити іншим кольором цікаві місця і зберегти. Я би не ризикував.

Тривалий час моїм вибором був html. Відкриється браузером якщо приєднаний до листа, можна відкрити у Word і навіть редагувати, та до того ж точно цю саму сторінку можна розмістити в інтернеті. Проте після того як у мене кілька разів поспіль попросили вислати резюме заново у форматі Word я кинув всі ці ігри з форматами і маю єдину копію що відкривається найпопулярнішим редактором у світі.

Expected Rewards

Думки про те чи варто вказувати очікуваний рівень зарплатні розходяться. Я особисто не вважаю що подібне має бути в резюме, але не можна не визнати що такі дані допоможуть легше відсіювати мисливців на дешеву робочу силу.

LinkedIn

Можливо найпростіший спосіб зберігати своє резюме – легко підтримувати у актуальному стані, легко поділитися посиланням на документ, а при необхідності можна згенерувати pdf-файл і відіслати хрюші.

Моє упередження до цього сервісу походить з того що крім спаму я нічого від нього не отримую – жодного разу не знайшов роботу через цей сервіс, і взагалі не знаю жодної людини яка б таким чином знайшла роботу. А хрюші шлють листи ледь не щодня. І враження таке що вони не сильно і читають що там у досвіді та списку технологій написано.

Рекомендації

Не треба забувати що “внутрішня” рекомендація від людини яка вже працює в компанії важить ледь не більше ніж хороше резюме. І тому якщо у вас є така можливість то скористайтеся нею. Можна взагалі і самому резюме відправити і через особу що буде вас рекомендувати. В другому випадку скоріше за все ваше резюме потрапить не до хрюші, а безпосередньо до людини яка шукає ким закрити позицію в команді.

Моє творіння

Оновлення від 30 березня 2017: після написання цього посту вже пройшло достатньо часу щоб я в дечому суттєво змінив свою думку стосовно того що і як треба писати в резюме, подробиці про те що змінилося читайте тут – ЧЕРГОВЕ ОНОВЛЕННЯ РЕЗЮМЕ. А моє найсвіжіше резюме (на момент написання цього тексту) можна подивитися ось тут – https://1drv.ms/w/s!An2jFEIZkBKyksQO5k8mp7h_sywNAQ.

Як я вчився в аспірантурі…

Так, було у мене і таке колись. Одразу скажу що я недовчився, кинув те діло доволі швидко і взагалі розчарувався у цьому всьому.

В той час (кінець 90-х) я працював викладачем кафедри “Комп’ютерних та інформаційних технологій” в тому ж інституті де того вчився. Це у нас в Жовтих Водах є невеличкий інститут де все це відбувалося.

Ну а якщо працювати у вищій освіті то особливого вибору крім як рано чи піздно захищатися немає, це, можна сказати, вимога. Я думаю що більшість моїх читачів ніколи в аспірантурах не навчалися, тому треба пояснити певні деталі.

Для того щоб у ВНЗ можна було не просто почати набирати і навчати студентів на певну спеціальність, але ще і час від час проходити різноманітні акредитації та атестації треба серед іншого “виконувати норму” по кількості людей з науковими ступенями та званнями. Деталей звісно не пам’ятаю, але це просто норма який відсоток мають складати доктори та професори, а який кандидати. І якщо у великих закладах є свої аспірантури і великий вибір людей зі степенями, то для маленького інституту як “Стратегія” вибору небагато. Це або навчання своїх кадрів в інших ВНЗ, або “рента” тих самих професорів і докторів.

Навіть великі заклади освіти працюють за подібною схемою – кандидати і доктори, не кажучи вже про професорів, “читають дисципліни” на кількох кафедрах одночасно отримуючі свої 1/4 ставки. В реальності ж у 95% випадків лекції і практики ведуть викладачі кафедри, але звісно ніяка комісія з дня у день перевіряти цього не буде.

Сам процес вступу в аспірантуру це той ще цирк. Туди теж є конкурс, люди що залишилися у своїх ВНЗ після випуску та люди які займають у держпідприємствах посади що вимагають ступеню “конкурують” між собою. Ясно що  кафедри того універу якому належить ця аспірантура мають певну квоту і гарантії, усі ж інші борються за залишок місць. Спочатку треба знайти собі наукового керівника. Для цього потрібні знайомства і контакти, але деталі тут можна опустити. Я походив по кількох кафедрах одного Дніпропетровського універу де мені популярно пояснили що треба їздити у якусь козирну бібліотеку дисертацій у Москву, випусувати уривки з підходящих дисертацій і ліпити з них свою. Я після цього як наівний сількский хлопець пішов прямо до проректора з наукової роботи того універу і пожалівся на тих завкефедрою і сказав що хочу сам усе робити, а не списувати. Він офігів від такого нахабства, потім посміявся, потім направив мене до нового провесора якого вони переманили десь із Росії. Професор той був реальним науковцем, постійно їздив по закордонним конференціям, публікувався і був доволі відомим у своїй діяльності. Займався він геоінфрматикою, дуже модною на той момент наукою.

От з тим професором ми знайшли спільну мову і я почав готуватися до вступних іспитів. Перше що треба було здати це філософію (до речі пост-совєцьких філософів треба розігнати як шарлатанів!). Вчиту ту не прив’язану до реальності маячню я навіть не збирався, але на всі білети відповіді старанно записав у конспект і сподівався що “якось воно на здасться”. Так і сталося. На іспит я запізнився, місць у кабінеті приймаючого іспит (а ми чомусь писали йоге не в аудиторії) вже не було, тому він посадив мене за свій стіл. На столі лежали купи книжок, конспектів та різних паперів, а я поки діставав з сумки ручку витяг і конспект, відкрив його на потрібній сторінці, поклав між інших паперів і старанно усе переписав. В результаті оцінка моя була 4, та ще й на додачу щирий подив перевіряючого як це так добре хтось хто не працює на кафедрі філософії зміг відповісти, бо усі інші отримали 3, а ті хто на тій же кафедрі вчився – 5. А питання було щось типу “Вплив Гегеля на філософію Канта з точки зору Шопергауера”, чи ще якесь подібне блювотиння.

Але сама мацибулечка була коли я здавав англійську. Спочатку треба було написати рецензію англійською на англомовну книжку зі спеціальності і здати її як реферат. При наявності елементарних вмінь це зробити дуже просто навіть не знаючи мови. Після “захисту” реферату допускають до письмового іспиту. Треба сказати що у нас традиційно з іноземними мовами дуже погано, а тому і в аспірантурі люди у більшості випадків знали на пам’ять кілька фраз. Я ж хоча б документацію з програмування міг вільно читати і тому мій рівень був набагато вищий за середній. Але валили там що називається. Наприклад мені знизили оцінку на бал за те що писав без словника. І я не жартую – у нас положено зі словником! Сам письмовий іспит проводили тупо по TOEFL і “свої” люди списували відповіді із зарані відомих сторінок під партою, а перевіряючи уперто цього не помічали. В кінці кінців мені поставили 3, але тут з’ясувалося що реферат я не здавав (тобто вони тупо його “загубили” і стверджували, що нічого я не здавав ніколи), а до письмового іспиту мене допустили помилково. Терміново треба було здати новий реферат до кінця дня, а те що я з іншого міста викладачів кафедри тільки розвеселило. Хоча з комп’ютерами тоді було не так усе легкодоступно як зараз, проте я знайшов можливість за кілька годин написати новий реферат і здати його.

Ну а іспит зі спеціальності я здавав своєму керівнику який посадив мене за парту і сказав писати на улюблену тему 2 години і написати на 8 аркушів. Після того поставив мені 5 навіть не читаючи. І так я проліз у компанію тих хто поступив.

А, ну і не забуваємо що аспірантура дає відстрочку від армії на весь час навчання (4 роки).

Навчання ж в аспірантурі теж різниться в залежності від того чи ти працюєш в цьому ж ВНЗ, чи десь в іншому місці. В першому випадку аспіранти виконують усю марудну роботу на кафедрі (ведуть практичні заняття, оформлюють документацію, готують і перевіряють задачки і так далі) і пару разів на тиждень відвідують “заняття”. За це їм ще і платять стипендію. В моєму ж випадку я мав час від час з’являтися на очі наукового керівника і показувати що зроблено.

І якщо для аспірантів отримання омріяного звання кандидата наук є більш менш гарантованим при бажанні багато віддати цьому процесу, то для “прийдешніх” питання практично завжди в тому наскільки дорого у грошах це буде коштувати.

Якщо ж говорити про те що саме має робити аспірант то у спрощеному вигляді це має бути публікація статей пов’язаних з темою дисертації. Звіно це не все, але обмежимося статтями. Статті треба публікувати не аби де, а у одному з видань затверджених ВАКом. Це як правило видання великих ВНЗ. А оскільки бажаючих опублікуватися багато то і тут не все так просто. Сам по собі без знайомств можеш подавати статті хоч до посиніння і все без результату. Отже треба щоб твій науковий керівник, а це людина що має вагу як мінімув в своєму ВНЗ, або навіть є одним з редакторів видання, проштовхнув твою статтю. Звісно все це не за просто так – йому теж треба публікуватися, а отже більшість твоїх статей матимуть співавтороів як твій науковий керівник та інші люди з його кафедри. Також у наукового керівника, який до речі за положенням зобов’язаний публікувати не менше певної кількості статей на рік, у нього теж є начальство якому теж треба публікуватися. А отже частина твоїх статей навіть не матиме твого прізвища у списку авторів.

Щодо змісту статей то вони мають бути з “науковою” назвою, містити пару формул, графік(и) та спикок посилань і використаної літератури. Я таки мав кілька опублікованих і можу сказати що написати подібну “статтю” займає часу і зусиль не більше ніж написати подібний пост. І жодного, ЖОДНОГО разу мої статті ніхто не читав, хоча у виданнях є рецензенти які за свою роботу отримують гроші.

Що стосується теми і змісту дисертації то якраз вона за великим рахунуом великого значення не має. У більшості випадків народ просто переписує чужі, або взагалі платить комусь щоб написали. Не здивуюся якщо в Україні більшість тих хто захищається навіть не зможуть переказати зміст своєї дисертації.

Важливим є впровадження і “науково новизна”. Щодо впровадження то треба мати хороші знайомста на якомусь великому державному підприємстві щоб хтось із високого начальства написав (звісно вони просто підпишуть кимось написане) відгук про те як ваша робота суттєво все покращила і скільки народне господарство виграло від впровадження вашої науки. Якщо таких зв’яків нема то ціна питання починаючи з цього етапу і на всих подальших плавно зростає від кількох сотень до кількох тисяч. Доларів звісно.

Я все це діло кинув на другому році “навчання” – абсолютно беззмістовна діяльність була як на мене і не бачив ніякого сенсу продовжувати. З науковим керівником розсталися мирно, кілька разів навіть потім зустрічалися, навіть якість статті я в його геоіфнормаційному журналі друкував. Але військкомату сказати про це я забув і вони мене ще довго не чипали бо чомусь не отримали (чи просто загубили) повідомлення про те що я вже не вчуся там.

Але час для тих хто не покинув йде, щось десь публікується, якісь папірці хтось десь підписує, з’являються знайомства і ось десь вже і час думати про захист. А це не лише список публікацій, документи про впровадження та інша макулатура, але і ще і комісія та опонент. Опонент то страшна людина задача якої на захисті довести що сам ти бовдур і роботою твоєю лише підтертися. А якщо по простому то опоненту (і комісіх) треба платит. І суми ці для людей що працюють в освіті просто астрономічні. Скажімо як пара річних (офіційних) заробітків і більше.

Що ж усе це дає і для чого це все потрібно? Вища школа як і наука у більшості випадків є такою самою ієрархією як і релігія. Неофіти на самому низу піраміди викладаються як раби і повністю підкорюються ритуалам та платять усі побори. Але чим вище ти ростеш в цій піраміді тим легшим стає життя – починає читати лекції замість вести практики, вибараєш сам дисципліни, починаєш отримувати надбавки за ступені і звання, статті і публікації все частіше з’являються навіть без твоєї участі. Ну а на самому верху вже ти отримуєш зарплатню з надбавками у кількох ВНЗ одночасно, їздиш по конференціях та взагалі не займаєшся викладацькою діяльністю. Людей що дійсно займаються наукою дійсно одиниці на десятки тисяч, та і то більшість з них з часом опиняється за кордоном просто тому що там легше саме наукою займатися.

Чи є злом така система? Як не дивно ні. Може це буде для когось відкриттям, але навіть у вищій освіті задіяно дуже багато недалеких і безталанних людей. І слідування усим цим ритуалам, навіть бездумним, привчає їх до певних правил (хоча сенсу їх вони не розуміють) та впихує в них певні знання. Звісно такі люди не стають науковцями, але при цьому вони здатні виконувати ту роботу яка потрібна для навчання студентів. Можна звісно вимагати щоб у ВНЗ працювали лише люди з відповідним IQ та бажанням і вмінням працювати зі студентами, але тоді б вища освіта не була б такою доступною і масовою, і коштувала б у сотні разів дорожче. Сьогодні з вища освіта в Україні це по суті заформалізовані курси підвищення кваліфікацї у більшості випадків.

Що би я змінив? Я вважаю що на користь пішли б три речі:

1) Обов’язкова вимога щоб викладачі крім роботи на кафедрах працювали б по спеціальності. Не може програмування читати людина яка не працює програмістом. Для болтологічний спеціальностей можна придумати варіації. Скажімо ти історик і “вивчає” Римську Імперію – пиши художні чи науково-популярні книжки на цю тему крім наукових робіт, чи хоча б книжку-розфарбовку “Калігула для дошколят”.
2) Відмінити стипендії в аспірантурах, та і стипендії взагалі крім як для надзвичайно обдарованих дітей. Також зобов’язати “науковців” приности гроші своїм закладам. Наприклад в США коли якийсь універ бере когось собі професором то очикує що той серед іншого принесе закладу гроші інвесторів на дослідження. В залежності від рівня універу очикувана сума для професора складає від 1 до 4 мільйонів доларів на рік. До речі зарплатні професорів при цьому знаходяться в районі 100 тисяч на рік. Інша річ що ті професори отримують ще непогані гроші працюючи в інших місцях консультантами та дослідниками (дивись пункт 1).

3) Усі статті та взагалі будь-які наукові роботи мають спиратися на роботу студентів, які мають бути вказані у списку авторів. Ніхто не очикує від викладачів щоб вони робили усе самі, але очикують що вони піднімають цікаві питання, оцінюють перспективність напрямків рішення проблем та організовують роботи з пошуку цього рішення. Звісно частина такої роботи вимагає меншої кваліфікації і може бути доручена навіть студентам.

А тепер, УВАГА, головне – усе вищесказане є моє суб’єктивною точкою зору і базується виключно на моєму досвіді. А тому цілком природьно що у вас може бути відмінний досвід та інша точка зору.

Кілька світлин з пропагандою…

…активного способа життя Smile

Вже і зима закінчується, а ми усього 2 рази ставали на лижі. Отже вирішили наздогнати. Може ще раз встигнемо, там кажуть сніг до кінця березня є.

 

Як це не дивно але усього на третій раз було кататися набагато легше. Чи то краще розуміємо що і як робити, чи то м’язи відповідні підкачалися. Навіть вже не з кожної гірки падаю Smile

 

Думав собі бігати неспішно, щоб не бути мокрим… Куди там – як тільки яка гірка так просто тече піт і пульс на 180+ стрибає. А по прямій їхати саме задоволення, здається почав розуміти як правильно треба.

 

В цей день також проводилися на трасі змагання з біатлону. Учасники бігали по своєму колу навколо мішені (метрів 500 коло). Нам сказали що їх усього там людей 15. Може і собі прийняти участь через пару років? Правда для цього спочатку треба конькову техніку засвоїти Smile

Ось це ось вони там крихітні в далечині:

 

Було сподівання проїхати кілометрів 30 хоча б, але коли поїхав на друге коло після перших 15 км доволі швидко відчув що втомлений і ноги почали трохи боліти. В принципі можна було б доїхати усе заплпноване, але потім довелося б тиждень відходити, тому вирішив закінчити. Десь 22 км усього вийшло. Може наступного разу більше пробіжу. Поки що для нас це розвага в першу чергу, а потім вже тренування.

 

Також якийсь час тому спробували трейловий біг, по нашому це мабуть щось типу “біг по складній місцевості”. Я звісно до того бігав парками, і навіть якось раз змагався в Каліфорнії в трейловому бігові, але там пустеля.

В цілому можна сміливо казати що трейловий біг це окремий вид спорту. Звісно функціональна бігова підготовка допомагає, але напряму не конвертується. Біг по трейлу це не просто нерівна поверхня з корінням, каменюками, грязюкою, піском та водою, але і ще й круті підйоми та спуски. Фактично по прямій там ніколи і не біжиш. В деякі моменти підйом в гору настільки крутий що виправданіше йти, а спуски настільки карколомні що треба спеціально тренуватися бігати з них.

 

Мене запросив побігати разом знайомий що спеціалізується на трейловому бігові та ультрамарафонах. Поруч у нас є гора Tiger, там і бігали з вершини на вершину. Карта тут – http://connect.garmin.com/activity/266678036. За якісь 12 неповних миль убився як за повноцінний марафон.

А взагалі красиво – ліс, струмки, скелі та урвища, папороть і мох на деревах. На вершинах сніг та туман такий що не видно за кілька метрів. Олена теж бігала, але коротший і “цивілізованіший” маршрут.

 

Ще одна відмінність трейлового бігу в тому що доріжки як правило дуже вузенькі і когось обігнати не так легко якщо тобі не поступаються дорогою – треба чекати на можливість це зробити.

Також є особливі вимоги до взуття та одягу. Хороше зціплення з різними поверхнями (пісок, глина, мокре каміння, сніг та крига), захист від води та холоду, щоб не жарко було, щоб пальці були захищені від ударів об коріння та каміння, щоб підошва згладжувала нерівність поверхні, але щоб була гнучка. Ну і шкарпетки спеціальні потрібні мабуть так само як і захись від клещів та іншої живності і рослин. Не кажучи вже про запас води та їжі які неме де у глишині взяти крім як на собі тягнути.

 

А так же ж хочеться усим займатися і все спробувати! Sad smile Ще гірський велосипед у планах, яке небудь каное чи байдарку також би освоїти. І скелелазання. І у походи знайти час ходити… І взагалі хотілося б пригодницькими гонками зайнятися.

 

Ну а щоб не грузити вас більше своїми “спортивними” фото ось вам зі святкового Сіетлу парочка.

 

Це чи то на Новий Рік, чи може на Різдво. А може і просто так, не пам’ятаю вже.