Готель побудований прямо на руїнах величезного храму. Статуї та картини в коридорах XVIII сторіччя та більш пізні.
Місто Антигуа колись було столицею Гватемали і усієї Центральної Америки (Гватемала свого часу була найбільшою за територією державою в регіоні). Але з нею сталося те що і з іншими столицями – неодноразове руйнування землетрусами. Проте найгірше сталося коли з гір на місце зсунулася купа землі і фактично зрівняла місто з землею.
З часом місто відбудували і воно перетворилося на туристичну принаду – у місті найстаріші діючі в країні церкви та монастирі. Також проживати в ньому дорого для гватемальців, бруківка та майже відсутність машин, мала кількість людей, дорогі магазини та кафешки роблять це місто ідеальним міцем відпочинку від галасу.
Оригінальні твори як ось ця картина на дереві висять просто в коридорах готелю.
Деякі будівлі міста розібрали і перевезли в нову столицю де і відбудували наново. Антигуа ж довго лишалася малонаселеною і лише відносно нещодавно стала розвиватися як туристичне місце.
Навколо міста яке знаходиться між великими горами в основному фермери вирощують кукурудзу та каву. Також тут видобувають жад і виготовляють з нього фігурки, кільця, амулети, тощо. За часів майа жад використовувався як прикраса лише правителями.
Деякі коридори готелю є колишніми кімнатами монастирів чи церков навколо.
Кількість церков та монастирів просто вражає. Не всі з них функціонують. А один найбільший, що був розміром з квартал відновлено лише на 1/8 – усе інше масивні руїни в яких знаходяться музеї, магазинчики та майстерні.
Що стосується будівель – власники мають утримувати зовнішні поверхні в їх близькому до оригіналу вигляді. Тобто ніяких змін кольору, стилю, пластикових дверей та вікон, ніяких антен та кондиціонерів. Всередині ж усі вільні перебудовувати усе як хочуть. І це виглядає добре.
Суміш фрагментів старовини та сучасного зустрічається постійно.
Що стосується вартості проживання у місті то ціни за найдорожчий і найбільший готель ті самі, що і за найкращий готель в столиці – в районі $100 за ніч. Їжа в ресторанах коштує трошки дешевше ніж в США.
Натомість ви отримуєте автентичну старину, тишу та відсутність машин, малолюдність, розслабленість та пасторальність в цілому. Не дивно, що десь половина усіх кого ми бачили були туристами. Але навіть і туристів тут не багато і ніде не було нічого і приблизно схожого на натовп.
В руїнах церков іноді проводять служіння та церемонії.
На мою думку краще провести більше часу в Антигуа ніж в Гватемала Сіті – тут є що подивитися і це дійсно буде відпочинок. В той час як в столиці гамірно, галасливо, та доволі бідно і брудно.
Антигуа до речі знаходиться в одній годині машиною від столиці, а відповідно і від аеропорту (у них міжнародний аеропорт прямо в межах міста).
А навколо міста є кілька відомих трас для гірського велосипеду та кілька кавових ферм щоб їх відвідати. Що ми і зробили б якби лишилися тут на ніч хоча б.
Папуги в руїнах-готелі.
На цьому власне я і завершу, бо були ми у місті усього кілька годин і чогось суттєвого більше додати не можу.
Зверніть увагу на вулкан на задньому плані – потік бруду з такого колись зруйнував місто.Частково зруйнована діюча церква з мощами якось місцевого святого всередині.Це не рукомийники – сюди приходили прати. Так, прямо на центральній площі.Тут збираються люди які сподіваються на чудове одужання, а також свяченики цієї церкви надають безкоштовні медичні послуги.Руїни найбільшого храму настільки велики, що ними гуляєш як містечком.Один з відновлених фрагментів великого храму.
Я не надто великий прихильник цього шоу, хоча коли зустрічаю якийсь епізод в ефірі то дивлюся з задоволенням. Але ось ця книга мені сподобалася і я можу її порадити.
Перше – надзвичайно висока якість видання. Папір, обсяг, ілюстрації, кольори – все на найвищому рівні і її просто приємно в руки брати.
Книга великого обсягу і що мені сподобалося містить не просто історію та арти з шоу, але і показує як розвивався стиль автора, як набирали команду та уніфікували їх техніку малювання. Показано як йде робота над історіями, як підбирають та відкидають варіанти. Також є розповіді про сюжет, розробку героїв та їх взаємодії і навіть про те як і хто озвучував героїв.
Мінімум ця книга буде шикарно виглядати на журнальному столику :)
Ідея корисних для здоров’я напоїв та напоїв які витісняють не корисні вже не нова і спроб було безліч. Ось ця мене зацікавила і я спробував.
Напій продається у красивій баночці у вигляді щільного бурого порошку якого має вистачити на кілька десятків напоїв. Також в стартовий пакет (ціна $40) входить електричний збивач який обов’язково знадобиться.
В складі напою входять:
гриб герицій їжачковий для покращення діяльності мозку та концентрації уваги,
чай масала (суміш чорного чаю та спецій) для кофеїну,
тумерік для антизапального ефекту,
кориця для смаку та антизапального ефекту,
гімалайська сіль заради мікроелементів (мінералів).
Як видно зі складу це має бути щось корисне для здоров’я та майже цілюще…
Для того щоб приготувати напій треба додати порошок у гарячу воду і старанно розколотити мішалкою – порошок погано розчиняється і швидко сідає на дно. І як я не колотив і швидко не пив десь третина його все одно лишається осадом на дні чашки.
А головне – на смак цей напій невимовно противний. Він виправдовує свою назву. Таке враження, що п’єш розведену грязюку в яку досипали трухлявого дерева. І найгірше те, що пересилити себе це пити ще можна, а от післявкусся таке жахливе, що аж трохи погано стає. І лише цієї причини мені достатньо щоб відмінити підписку та ігнорувати усі задекларовані переваги напою.
Виробник пропонує такі речі як додавати молоко, каву, кокосовий порошок, тощо – це дійсно приховує смак трошки коли п’єш, але післявкусся все одно таке саме погане, а то і гірше. Тому ні.
Одразу скажу, що переклад назви у мене скоріш за все не надто вдалий – в оригіналі вигадане слово означає поєднання штучного інтелекту та людини для створення відео з того, що уявляє людський мозок.
Як ви вже мабуть зрозуміли це киберпанк в якому функціонування та діяльність людей знаходиться під величезним впливом технологій. І книга наче дуже добре описує світ, героїв, події, думки та почуття. Але коли її читаєш уся історія розвалюється на купу дрібних епізодів та пару десятків дійових осіб і стежити за всім просто не виходить.
Власне розуміння того, що відбувається, в чому конфлікт і яка ціль у кожного з героїв відбувається майже на середині книги. І так, це очікувано всесвітня мережа стала розумною через усі залити в неї дані та алгоритми.
Я не зміг подужати цю книгу далі – це проста хаотична мішанина дійових осіб та подій за якою стежити важко і якими не переймаєшся аж ніяк.
Вираз який дослівно перекладається як “далекий крик” означає або дуже велику дистанцію (таку на якій вже не чути крик), або просто велику різницю між двома речами чи явищами. Тобто можна перекладати як “дві великі різниці”, або “дуже далеко”.
Фраза (як вважається) походить від шотландської традиції відсилати гонців між кланами та поселеннями як здаля кричали повідомлення.
Ділені і так є на найлегшим для читання і розуміння фантастом (чого варте лише “Перехрестя Ейнштейна“), але ця книга свого часу поділила і читачів і письменників на два непримерені табори.
Перше, серед яких були в основному фантасти (наприклад Філіп Дік) назвали цю книгу повним сміттям і дарма витраченим часом та папером. Інші, переважно літератори цю книгу вважають ледь не найкращою науково-фантастичною книгою усіх часів.
Сама книга, яка має неймовірний обсяг у більше ніж 800 сторінок є чимось середнім між “Пікніком на узбіччі” братів Стругацьких та “Створіння світла, створіння темряви” Желязни.
В книзі головний герой не пам’ятає нічого зі свого минулого, але кудись прямує через дивну зону в якій лячні та чудернацькі диваки живуть у суспільстві яке є чимось середнім між циганським табором та комуною хіпі.
Книга читається, принаймні для мене неймовірно важко, довго і нудно. І головна проблема в тому, що ні у сюжету, ні у героя нема ні мети, ні того, що варто уникати. Герой просто вештається по локація, приймає участь у беззмістових діалогах, займається сексом з жінками та чоловіками, щось краде, з кимось б’ється і багато розумірковує та записує беззмістовну маячню у щоденник.
З відгуків я знаю, що книга закінчується рівно там де і починається і є зацикленою. Але я не подужав і половини. І навіть не розумію чому б її варто було спробувати ще хоч раз.
Отже після огляду Ішемче де ми провели приблизно годину ми попрямували до нашого готелю на озері Атітлан.
Озеро майже 5 км діаметром (так, воно приблизно кругле), з прісною прохолодною водою, оточено горами висотою 3-3.5 км та само знаходиться на висоті 1.5 км.
Крім кількох крихітних винятків берег озера надзвичайно крутий по всьому періметру – кам’яні тераси круто обриваються вниз і одразу глибина пару метрів. Тобто пляжів практично нема. І все житло тулиться боком на скелях, а причали побудовано на стовпах.
Причому готи настільки круті, що одразу деруться вгору – наче пройшов усього 100 метрів, і піднявся теж майже на 100.
Причал готелю в якому ми жили – доступ лише з води.
З більшості таких готелів та приватного житла можна дістатися лише з води. І хоча є якісь доріжки для хайків перейти на іншу сторону гір ними не вийде.
Усі готелі і дома доволі маленькі. І хоча мають кілька поверхів це не надто збільшує їх площу – кожен поверх доволі невеликий. Так наший готель мав 4 поверхи, але при цьому лише 6 кімнат.
Кімната відпочинку на 4-му (найвищому) поверху готеля займає весь поверх і 75% її площі помістилося в кадр.
Вода у озері дуже чиста і не має ніякого запаху. Але при цьому в ній практично нічого не живе. Поодинокі рибалки у дерев’яних каноє показували нам жменю крихітних рибок яких вони ловлять. Також те, що живого тут небагато підтверджує відсутність чайок та зовсім невелика кількість качок.
Хоча коли ми підплили до протилежного берегу то бачили кілька буйків які тягнули спіймані у ловушки риби. Проте не схоже, що тут можливий якийсь промисловий вилов. І навіть у місцевих ресторанах риба практично відсутня у меню.
Оглядова площадка на невеличкому піку 2 км.
У нашому готелі готували доволі добре, але ми з’ясували, що готують вони лише вегетаріанські страви. Та і ціни були майже американські. Тож ми кілька разів їли у сусідньому місті Санта Круз ла Лагуна до якого по вузькій доріжці понад водою можна дойти за 10-15 хвилин.
Сама доріжка проходить через інші готелі, ресторани та приватне житло – усе крихітне.
І місто розташоване на таких крутих схилах, що для того щоб туди піднятися на якісь 300 метреів треба пройти майже 1 км зігзагами. Ми не переймалися робити це під палючим сонцем і сідали у кумедні мотоцикли таксі які довозили нас за 20 кетцалей (десь 2 долари).
Початок підйому на доріжку, що йде по національному парку і виходить прямо з нашого готелю.
Окремо скажу про сонце. Хоча було не спекотно (в районі 20 градусів) сонце пекло так сильно, що будь-яка неприкрита шкіра була темно-червоною вже ввечері (а ми спеціально не загоряли), а за кілька днів вже облазила. Тож треба закриватися по максимуму.
І так само як і в Гватемала Сіті якісь повітря на озері була доволі поганою. Не знаю через що – виробництво, чи пожежі, але жодного разу якість не була на зеленому рівні. І лише через це я би не розглядав цю місцину, та і країну взагалі як місце для тривалох відпустки не кажучи вже про місце проживання на пенсії.
Доріжка вздовж берега по приватній власності.
В готелі у нас була можливість брати кайак чим ми і користалися. Один раз поплавали вздовж берега пороздивлялися види (дуже красиво). А другий раз вже попливли через усе озеро на інший берег.
Під час цих плавань ми якраз і обгоріли. А на іншому березі дізналися, що там усе в приватній власності і вийти на берег по хорошому нема де (тобто ні міста ні якогось суспільного причалу нема). Тож ми трошки потинялися і через 5 хвилин попливли назад.
У деяких готелів дуже красиві і різнокольорові клумби місцевих рослин.
Проте в цілому ми залишилися дуже задоволеними – тут надзвичайно спокійно і за бажання можна лишатися в своїй кімнаті та їсти в готелі і повністю уникати контактів з людьми та перебувати у відносній тиші. Додайте до цього неймовірні види (хоча і затягнуті легким димом практично завжди) і вийде чудове місце для релаксації.
Також обов’язково сказати, що людей тут доволі мало і навіть у місті таке відчуття, що всі кудись виїхали. Тобто ніколи не буде натовпу і галасу, що не може не сподобатися якщо ви тут щоб насолоджуватися видами.
Вид на місто Санта Круз ла Лагуна з найвищого даху міста.
Що стосується занять спортом і фізичною активністю. Бігати не вийде – просто нема де. Гірки настільки круті (до того ж висота 1.5 км нагадаю), що осмислено бігати не вийде ніяк.
Я трошки плавав, але є дві проблеми. В першій половині для сонце світить під таким гострим кутом, що сліпить повністю в яку б сторону не плив – сліпить або на вдоху, або коли намагаєшся побачити куди пливеш. В другі же половині дня стабільно піднімаються високі хвилі і нормально плавати в них не вийде. Ми навіть на кайках у ті хвилі вирішили не лізти.
Пірс нашого готелю переходить в площадку для сонячних ван.
Можна плавати на каяку чи дошках, але лише в певній половині дня. Це ми і робили і нам сподобалося.
Що стосується походів то довгі треки є на іншому березі – два нещодавно активних вулканів по 3.5 км висотою. Але там місцеві банди оббирають туристів. І хоча від них можна відкупитися за відомою зарані таксою все одно ризикувати не хотілося – пишуть, що вони з мачете і зброєю і можуть відібрати електроніку і навіть взуття. Як на мене не варте воно того.
Так будуються на березі заповзаючи кількома поверхами вгору по скелі.
Ще варто зауважити, що як це і буває в горах темніє тут рано і дуже швидко. В 5:30 починає сіріти, а в 6 вже повністю темно. І так само стає світло за кілька хвилин – була ніч, а ось вже день.
Такий відносно плаский берег виходом до води зустрічається дуже нечасто.
Давно вже приглядався до подібних пристроїв і нарешті кілька місяців тому наважився купити. Після 5 місяців використання склав свою думку якою зараз і поділюся.
Принцип роботи цього пристрою – відсилати електричні розряди через спеціальні електроди, що ліпляться до шкіри. Електроди з’єднуються проводом і підключаються до пода який і дає розряди. Також под підключається до смартфону і саме з нього запускається програма для кожного окремого випадку.
Програма на смартфоні містить бібліотеку для використання пристрою з ціллю відновлення, заспокоєння болю та навіть тренування м’язів. Спочатку в програмі вибираєш, що саме хочеш робити – наприклад “заспокоїти біль”. Потім вибираєш де саме – наприклад коліна. І далі стартуєш і виставляєш інтенсивність.
В залежності від того де я застосовую елекроди потрібна інтенсивність розряду дуже сильно різниться. Але в жодній програмі я ще не заходив вище ніж 60% потужності.
Викоритовував для заспокоєння колін після тривалих та/чи важких бігових і вело-тренувань – працює просто чудово. Звісно ніякого лікування не відбуваєтсья, але біль зникає повністю на якийсь час, і коли згодом повертається то вже значно слабший. Також використовував для шиї, низу спини і деяких інших проблем.
Олена ж регулярно використовує свій пристрій (я їй купив такий самий коли оцінив яка це класна штука) переважно для шиї.
Також треба зауважити, що пристрій рекламується як придатний для тренування – електричні розряди примушують м’язи напружуватися і теоретично це в якійсь мірі може замінити фізичні вправи. Але ми цим не користуємося поки що.
Інші застосування можуть бути як під час подорожей (наприклад у літаку) можна заспокоювати ноги і таке інше.
При ціні в $350 (за модель PowerDot 2.0 Uno з одним набором електродів просять $200) це безумовно доволі дорогий пристрій. До того ж електроди мають обмежену кількість використань (виробник говорить про 25 разів) через те, що на них псується клейка поверхня. Можна звісно їх обережно чистити, або купувати дешевші альтертнативи, але все одно треба бути готовим до того, що і розхідники будуть дорогі.
Заряду подів має вистачити на десяток сесій (по 20-30 хвилин), а зарядка відбуваєтсья через min-USB. Можна купити спеціальну док-станцію в якій будуть одночасно заряджатися обидва поди, а можна і звичайним кабелем обійтися.
В комплекті: жорсткий чохол, 2 поди, 2 короткі кабелі, 2 довгі кабелі, 2 набори електродів (по 3 штуки в наборі) та кабель для зарядки.
