King of Tokio

 

“Бойова” гра в якій гравці намагаються пошкодити монста інших гравців і залишитися живими якомога довше самим.

Характеристики

  • Кількість гравців: від 2 до 6, але я чесно кажучи геть не уявляю як можна грати вдвох чи втрьох. Найцікавіше грати вчотирьох та вшістьох.
  • Час гри: до 30 хвилин.
  • Складність правил: прості, можна пояснити за 3-5 хвилин усі нюанси.
  • Час навчання: кілька хвилин першої гри дають розуміння усієї механіки і можливих стратегій.
  • Жанр і категорія: сімейна гра, наукова фантастика, монстри зі старих теле- та радіо-шоу.
  • Ігрові механізми: кидання кісток, розбудовування колоди, вибування гравців.
  • Ціна: від $23.
  • Розширення: існує доволі багато розширень, але більшість з них це просто нові монстри і карти, механіку гри змінюють трошки лише деякі з них. Я рекомендую звернути увагу на King of Tokyo: Power Up! або на редакцію гри King of New York.
  • Повторна іграбельність: дуже висока. Гра має дуже сильну випадковість, але грати в неї просто і весело і майже нічого не можна передбачити і тому хорошою компанією можна в неї грати знову і знову.
  • Оформлення: прекрасно офомлено у мультиплікаційно-плакатному стилі з трохи бляклими кольорами що надають певної атмосфери старої наукової фантастики. Так само якісно оформлено коробку (але вже у яскравих кольорах) яка буде добре виглядати на поличці серед інших ігор.

 

Правила

У кожного гравця є свій монстр з лічильником здоров’я та виграшних балів. У ці базовій версії гри функціонально монстри не розрізнюються, але розширення додають до них індивідуальних характеристик.

Кожен гравець на початку свого ходу кидає кістки за допомогою яких заробляє здоров’я (лікує пошкодженого монстра), атаку (пошкоджує інших монстрів), виграшні бали та енергію (аналог грошей в цій грі).

За енергію можна купувати карти які додають можливостей гравцю, або обмежують інших гравців.

Також є місто (Токіо) куди може зайти монстр і заробляти виграшні бали на початку кожного свого ходу. Проте в Токію монстр не може лікуватися. Монстр в Токіо (лише один в грі на чотирьох, два при 5-6 гравцях) пошкоджує усіх монстрів за межами Токіо одночасно, а монстри за межами міста атакують виключно монстра в Токіо.

Під час атаки монстр може “втекти” з Токіо (при цьому все одно отримує пошкодження), і тоді в Токіо заходить той монстр що атакував.

Перемагає той гравець хто набере першим 20 балів, або той чий монстр залишиться останнім в живих.

 

Враження і оцінка

Чудова гра яку я рекомендую мати в своїй колекції: вона весела, дуже інтерактивна, в ній досвід гравця важить не багато і в неї можна грати багато разів до того як вона набридне (якщо набридне будь-коли взагалі). До того ж вона легко вчиться.

Єдине чого мабуть варто було б побажати додатково від гри так це те щоб була можливість іноді грати серйозніші, складніші за правилами партії.

 

Оцінка на Board Games Geek – 7.4/10 (https://boardgamegeek.com/boardgame/70323/king-tokyo), моя оцінка – 9.5/10. Оновлення від 10 жовтня 2016 – знижую оцінку до 8/10 після того як ознайомився і зіграв у більшу кількість хороших ігор і є з чим порівнювати.

Inside Out (2015)

 

 

Так, я погоджуся з усім хто хвалив цей мультфільм і приєднаюся до тих кому він дуже сподобався.

Це дійсно класно зроблений мульт з привабливою анімацією, розумними жартами, хорошою історією з мораллю і навіть з навчальним ефектом – я особисто дещо нове дізнався про те як працює наш мозок. І нехай багато чого показано “на пальцях” або приховано за алюзіями проте дуже корисно було навіть мені подивитися, не кажучи вже про дітей. Хотілося б більше подібних мультфільмів.

Оцінка на IMDb – 8.3/10 (http://www.imdb.com/title/tt2096673), оцінка на Rotten Tomatoes – 98% (http://www.rottentomatoes.com/m/inside_out_2015/), моя оцінка – 9/10.

 

https://www.youtube.com/watch?v=7ZLOYXKmIkw

[english] red herring

Дословно словосполучення red herring перекладається як “червоний оселедець”, а означає воно щось що відволікає увагу, додано для заплутування. Наприклад герой книги чи фільму на якому акцентують увагу, а в результаті ключовим персонажем виявляється не він. Можна перекласти як “хибний слід”, “обманка”.

Звідки походить це словосполучення невідомо, але є повір’я що за допомогою підгнившої рибини тренували мисливських собак, або збивали чи направляли їх на слід. Скоріше за все так ніхто насправді не робив і таке “тренування” придумав британський письменник Вільям Коббет після чого вираз і розійшовся в народ.

 

У словниках:

Bruce Sterling. Schismatrix / Брюс Стерлінг. Схізматриця (1985)

 

Часто цю книгу називають першою в короткій і вибухово яскравій миті розквіту кібер-панку.

Цікаво як мислителі ще 30 років тому думали про майбутнє людства і як розуміли неминучість і необхідність змін людської природи.

Світ, а це вже поселення у космосі: станції, астероїди, тощо, поділено на маленькі погано пов’язані поселення де люди живуть і розвиваються в ізоляції. Дві великі фракції: механісти і шейпери ведуть боротьбу за вплив і владу і намагаються об’єднати роздроблене людство під своєю владою. Як зрозуміло з назви механісти покладаються на механізми, елктроніку, а шейпери на генетичну модифікацію.

Мова у книзі йде про дипломата механістів який перейняв ідеї шейперів і подорожує поселеннями намагаючись об’єднати людей.

З точки зору фантастики і футуризму все написане є висококласним зразком. А з точки зору літератури можна зазначити що мова і уся розповідь надто рубана, з різкими переходами між сценами і вчинками і по суті книга більше нагадує технічну документацію з вбудованими діалогами.

Оцінка на Good Reads – 3.8/5 (https://www.goodreads.com/book/show/161297.Schismatrix), моя оцінка – 7/10.

Ted 2 (2015)

 

Після успіху першої частини (Ted) природньо що очикування щодо продовження були високими. І не дивно що більшість критиків розбило вщент фільм через те що він втратив хуліганський шарм і натомість зосередився на більш дорослих і політичних питаннях.

Якщо в першому фільмі комічність ситуацій у більшості випадків була в тому що іграшковий медведик курив марихуану, бухав і гоцав з дівчатами, там би мовити “розвивався” зі своїм власником який ріс і вподобання якого мінялися, то в другому фільмі повторюватися не стали. Натомість нам показують проблему рівних прав і їх визнання – чи має розумна іграшка такі самі права як людина, чи може розумне створіння яке не є людиною робити все те що доступно людям? Наприклад, чи може він одружитися? Ось саме про це і є фільм: про питання рівності і прав і про те як за них борються.

Мені особисто фільм здався не політизованим і історія теж цікава. Але те що він як комедія прогорає першій частині то це правда.

Оцінка на IMDb – 6.4/10 (http://www.imdb.com/title/tt2637276), оцінка на Rotten Tomatoes – 46% (http://www.rottentomatoes.com/m/ted_2/), моя оцінка – 7/10.

 

Про рефінансування будинку

Колись давно я вже писав про те як ми вирішили придбати собі житло (читайте Пошук житла… та Про житло в США) потім таки його придбали (вже трохи більше двох років пройшло) і прийшов час замислитися про наступний етап – рефінансування. Далі я усе буду пояснювати дуже спрощено через те що 1) сам не надто добре знаю деталі, та 2) боюся в тих деталях заплутатися. Але сподіваюся що основне передам вірно.

Нехай у нас буде така початкова установа (усе дуже близько до того що є у нас). Будинок у 2,5 поверхи (2 спальні, 2 ванни, кабінет, гостьова кімната поєднана зі столовою, кухня, телевізійна кімната, кімната для прання, гараж) на 6 сотках. Будинок 80-х років. Район – 5-8 км до Microsoft, 10 км до центру міста. Поруч 2 школи (початкова і середня) що означає високу безпеку, близько парк з річкою, не дуже далеко торгівельні центри і міста відпочинку, але в цілому це спальний район.

Нехай ціна будинку буде 500 тисяч доларів з яких 20% (100 тисяч тобто) виплачено одразу, а на інші взято кредит під скажімо 4% на 30 років. Це доволі стандартні для наших країв числа. Таким чином виплата мала б складати 1156 доларів на місяць. Але оскільки установа яка видала кредит зацікавлена в тому щоб наш будинок у разі фінансових негараздів можна було швидко продати без великих втрат то в платіж включається ще і обов’язкове страхування. Також кожне місто обкладає власників будинків податками на свої програми (це те з чого фінансується поліція міста, будуються парки і таке інше). У нас це ще пристойна сума в районі 4-5 тисяч на рік (вираховується від прийнятого бюджету міста пропорційно вартості будинку), а десь в Нью Йорку люди платять більше 20 тисяч податку за подібне житло на рік. Ну коротше в сумі нехай виходить 1800 на місяць.

Можна виплачувати цю суму щомісяця, але більшість старається виплачувати трохи більше щоб на кілька років швидше погасити кредит і мати більше живих грошей для себе.

Ну а тепер поговоримо про рефінансування. От скажімо є вас той самий кредит на 4% і платите ви щомісячно якійсь організації. А тут друга подібна організація дивиться на ваші фінансові показники, бачить що ви платите регулярно і не є ризикованим вкладенням. І ось вони вам зненацька пропонують: а давайте тепер ви будете платити нам, тільки менший відсоток.

Який сенс у цьому? Нехай ви за 2 роки виплатили 46 тисяч з тих 416 що були винні (400 + 4%), ось ця нова установа що пропонує вам перекупити кредит платить усю суму (трохи більше 354 тисяч) тій установі що ви були винні (таким чином та установа заробляє на вас 2-3 тисячі за пару років) і дає вам свій кредит на ті 354 тисячі. Нехай це буде кредит під 3.5%, але оскільки відсоток менший то відбити вони його хочуть швидше і пропонують вам 20 років замість 30. І якщо ви погоджуєтеся то будете платити тепер щомісяця в районі 2200, а загальна ваша переплата складе 12500 за 20 років замість 16 тисяч як в першому варіанті.

Таким чином усі отримують вигоду: перша установа тому що змогла заробити і повернула усі свої гроші, друга тому що “продала” кредит і ви тому що виплатите кредит швидше і з меншою переплатою.

Які ж підводні граблі є в цьому процесі і про що ще варто замислитися? По-перше, цей процес не безкоштовний і платите за нього ви. Сума приблизно складе місячну виплату, але перший ваш платіж буде відстрочено тож ви фактично платите 20 років і 1 місяць. По-друге, рефінансування можна робити неодноразово понижуючи відсоток. Звісно кожного разу треба вираховувати чи варто воно того (бо процес платний, а терміни кредиту все коротші). Також звісно зі скороченням часу щомісячні виплати стають більшими і враховуючи те що гроші повільно дешевшають може мати більше сенсу платити довше навіть переплачуючи – тому що 100 доларів через 30 років будуть коштувати дешевше (але наскільки – невідомо) ніж 100 доларів сьогодні. Ну і також треба знати що для рефінансування треба мати добру кредитну історію, користуватися кредитними картками (Про кредитні картки) і взагалі бути задіяним у цій всій системі.

Ну коротше як ви вже мабуть здогадалися ми щось подібне зробили деякий час тому і я готовий відповісти на питання в силу свого розуміння ось цього усього :)

 

 

Speed Kills (2012 – …)

 

Документальний серіал про тварин, а вірніше їхні способи вбивства жертв з використанням швидкості. Охоплено дуже багато: звірі, птахи, риби, павуки і показані дивні і невідомі (мені принаймні) техніки та прийоми вбивства жертв. Також є трохи комп’ютерної графіки де роз’яснено механізми того що відбувається.  І звісно є котики :)

 

Поки що є лише один сезон, але щиро сподіваюся що буде продовження.

 

Оцінка на IMDb – 7.7/10 (http://www.imdb.com/title/tt3086812), оцінка на, моя оцінка – 8/10.

 

Як я грав на гітарі

Трохи передісторії

У нас вдома була дуже красива гітара Лєнінградської фабрики яка з бантом висіла на стіні. Був у неї такий благородний чорний корпус, колись батько її за дорого купив. Красива то вона була красива, але як гітара не надто годна для гри. Корпус той був ледь не пластиковий, гриф під кутом стирчав до корпусу, струни були дуже далеко і на них треба було тиснути щосили. Але як там би не було почав пробувати грати я саме на ній.

Ще у нас був самовчитель “Учись аккомпанировать на гитаре” де у виглядів діалогів гітариста та підлітка що хоче навчитися грати пояснювалися основи гітарного аккомпанемента. Більше ніж аккорди я винести звідти не зміг, усі балачки про тональності та транспозицію я і не зрозумів і не сильно навіть намагався читати.

До гітари пробував підійти з різних боків, але нічого не вдавалося і вона продовжувала висіти на стіні.

Як усе почалося

Коли я поступив в інститут разом зі мною в групі вчився одногрупник (Славік, привіт!) який грав в групі на гітарі. От він і почав показувати мені самі базові речі: як настроїти гітару взагалі, розказав основи нотної грамоти, показав як воно пальцями треба робити і таке усе подібне.

А коли я зміг зіграти перші мелодії моєму щастю не було межі. Є якась магія в музиці яку граєш сам, навіть і кривенько, яка не доступна коли просто слухаєш навіть найкращу музику. Почуття дуже приємне і мені так сподобалося грати що наступні кілька років я регулярно, щодня грав на гітарі мініму по парі годин.

Потім цей же одногрупник пробував зробити свою групу де ми намагалися грати якусь суміш thrash та death, але чесно кажучи зі мною у них би все одно нічого не вийшло…

Про слух та інше

По рекомендації того ж таки одногрупника я пішов на індивідуальні заняття до викладача гітраи у музичній школі і дуже швидко переключився з металу на класичну музику. З часом усе минулося, але Паганіні та різних гітаристів і твори для гітари я досі люблю.

Як я доволі швидко з’ясував у мене нема слуху і мені усі ноти мого інструменту видавалися однаковими. А отже гітару самостійно настроїти я не міг. Також я на собі переконався що слух можна розвинути і натренувати. Тобто після кілької років занять я не лише міг сам настроїти гітару, але вже і знімав мелодії на слух, а іноді навіть і акомпанемент до них. Проте варто знати що якщо у вас мозок не розвинено в цьому напрямку з самого дитинства (називається це “нема слуху”) то на це все доведеться витратити кілька років у порівнянні з людиною яка від природи вже вміє це робити.

Також я навчився читати ноти і навіть міг грати багато що з листа – тобто читаю ноти і тут же граю “в реальному часі”. Ось це насправді робити легше ніж здається, треба лише потренуватися. Проте я ніколи не міг просто читати ноти і чути музику – для цього треба мати той самий хороший слух і вміти грати не виключно на гітарі (фортепіано є обов’язковим інструментом для усіх музикантів). Але от саме вивчення нового твору, розбирання та розучування – все це було так приємно що досі згадую.

А ще тоді не було легко доступних копірів і ми переписували ноти на лекціях в інституті :)

Також обмеження зі слухом довго не дасть можливості повноцінно займатися теорією і розуміти чому щось (аккорд, наприклад) має “переходити” в щось конкретне інше. Замість розуміти (а я не розумів) я просто механічно запам’ятовував і заучував. Проте займаючись з нотами і повторюючи і вивчаючи твори я відчував такий спокій і піднесення що мені хотілося це робити знову і знову.

Щодо техніки то її теж у мене не було і через те що багато сам собі зіпсував граючи на поганій гітарі, але і в цілому у мене пальці не так бігають і не так ніжно торкаються струн як мали б.

Але головне що я так і не навчився робити це тримати ритм. Як на мене то це найскладніше для виконавця, ну принаймні у мене це було найскладніше. Перед тим як остаточно здатися я пару років намагався грати з метрономом щодня і це було дуже важко і ніколи толком не виходило. Може здатися що не велика і проблема, але насправді це означає що ні в групі, ні навіть у супроводі комп’ютера ти зіграти ніколи не зможеш.

Про мрію стати рок-зіркою

Коли мій одногрупник привів мене у свою новостворену групу я навіть не грав, а просто знав кілька простих прийомів. Ідея була така що граючи в команді ми усі трохи підростемо і станемо краще. Тим більше у нас були якісь ідеї і ми писали пісні різні, пробували різні штуки. Інструменти теж були так собі.

Але я дуже швидко збагнув що у мене природніх вмінь незрівнянно менше ніж у інших в команді і це було неприємно визнавати. Вірніше я і не визнава цього дуже довго, і лише через кілька років (я все ще продовжував займатися щодня) вдалося примиритися з цим фактом. І то навіть після того мені було б дуже неприємно почути це (хоча це і правда) від когось. Зараз вже можна, вже не чепляє так :)

Щодо ідей бути рок-зіркою і нарізати на гітарі на сцені перед великим натовпом то вони може у мене і були, але коли я в реальності стикнувся з тим що таке заняття музикою та отримав ідею про життя музикантів у мене ця мрія швидко зникла. От що я собі уявляв так це те що я буду дуже-дуже круто грати в групі яка буде іноді виступати в маленьких клубах і гітара буде моїм хоббі, але я в цьому хоббі буду неймовірно крутим :)

Проте з нашої “групи” один учасник таки став професійним музикантом і дуже непоганим.

Я ж свого часу пару разів виступа на “концертах” в музичній школі (кожен учень грав перед батьками якийсь твір) і навіть одного разу грав на концерті між панками та металістами. Усі рази це було страшно, руки трусилися, воно нічого не гралося і лише бринькалося, але в цілому користь була – чим сильніший провал тим менше я став боятися щось представляти перед натовпом і дуже добре що у мене був такий досвід.

Про мої гітари

Як я вже згадував була у нас красива, але не придатна для гри гітара. Потім, вже під кінець навчання в інституті я у того ж одногрупника купив непогану, а у порівняння з моєю просто прекрасну гітару на якій і грати було приємно і яка давала хороший відносно звук. Вже працюючи в Дніпропетровську я купив собі класичну гітару Fender і це була моя найкраща гітара за все життя: вона звісно була і красива, і давала хороший чутливий звук, і сам гриф на дотик наче бархатний був.

Ще у мене було кілька електро-гітар, але не пам’ятаю чи перші з них були мої, чи я їх просто брав на якийсь час. Взагалі в електрогітарі я дуже швидко розчарувався тому що хотілося на ній або робити суворе дж-дж-дж, або запилювати неймовірні швидкісні соло, а ні для того ні для іншого не було ні технічних вмінь, ні почуття ритму. Що ж стосується самих електрогітар то в ті часи у мене доступ був лише до совєцьких, а усе совєцьке то чугунієве лайно яким можна стовби в землю забивати, а ніяк не грати музику. Струнно-стінобійні інструменти коротше, а не гітари. Крім повної відсутності звуку (звучали вони трохи краще за проволку натягнуту на дверцята шафи) вони ще й мали таку вагу що носячи таку з дому і на репетицію можна було нехіло підкачатися.

Останній свій рік в Україні я купив у якогось металіста електрогітару на якій і грав цілий рік і в принципі було непогано – я розучував і грав під метроном та іноді комп’ютер (барабани) пісні різних металістів і в принципі непогано проводив час не дивлячись на те що мало що виходило.

Про гітаристів

Першо що треба сказати це те що гітаристи і класичні і електро це доволі специфічні музиканти, і це не похвала. По-перше, гітаристи дуже обмежені у своїх музичних вподобаннях і музиці яку вони слухають і якою цікавляться. Це звісно гітарна музика, скрипка (бажано соло) та Бах. У хороших музикантів інтереси набагато ширші, але у переважної більшості гітаристів є дуже сильна замкненість на свій інструмент.

Друга річ яку я з подивом відкрив для себе це те що знову ж таки переважна, просто домінуюча більшість гітаристів можуть або добре грати, або робити музику. Це означає ось що: гітарист який на слух знімає соло Стіва Вая, або грає якийсь складний твір чітко як комп’ютер сам створити хорошу музику не може. Тобто вони то щось роблять, але виходить така нудятина що просто страшно. Перші рази коли я з таким зіткнувся я подумав що який дивний випадок – людина вміє грати, але не знає що грати. Але з часом я побачив що це правило, а не виняток.

Саме тому гітаристи які пишуть і грають хорошу музику так широко відомі і популярні в колі тих хто хоч трохи грає на гітарі і цікавиться гітарою. Звісно є і такі випадки коли техніка і швидкість дуже розвинені і гітарист усі свої композиції зводить до “поливання” слухача довжележними швидкісними соло. Так, це неймовірно складно, навіть не можливо відтворити майже нікому, але музичності в цьому часто бракує.

І тоді як електрогітаристи, особливо початківці усі мрію про швидкість, швидкість і швидкість у класичних гітаристів фетиш це точність виконання. Відтачуючи довгими годинами виконання кількох тактів твору вони реально намагають зіграти точніше і чіткіше ніж комп’ютер.

А що ж далі?

Зараз я на гітарі не граю вже 8 років (з того часу як поїхав з України), але не відкидаю що колись таки куплю собі гітару, комбік (це колонка така для гітари) та пару педалей для різних ефектів і почну усе заново. Кілька разів вже таке бажання виникало, тим більше в США і вибір і ціна на пристойні гітари кращі, але зупиняло розуміння того що часу на гітару в своєму розкладі я не знайду взагалі.

Ну та може колись у майбутньому…

 

Self/less (2015)

 

Начебто у фільмі все зроблено вірно: є і цікава ідея, є серйозні питання, є динаміка з криміналом, погонями та перестрілками, але в результаті фільм чомусь дуже швидко стирається з пам’яті.

Історія така: помираючий багатій отримує шанс перенести свою свідомість у “нічийне” тіло і почати життя як нова особистість. Але все відбувається не так добре як планувалося і тіло виявляється краденим. Ну і відповідно далі починається драма з динамікою усякою.

Оцінка на IMDb – 6.5/10 (http://www.imdb.com/title/tt2140379), оцінка на Rotten Tomatoes – 20% (http://www.rottentomatoes.com/m/selfless_2015/), моя оцінка – 7/10. Так, я оцінив фільм доволі високо не дивлячись на усі його недоліки просто через те що його дуже добре зроблено і його приємно дивитися. А чого ще треба від гостросюжетної фантастики з елементами моралізаторства?