Історія рядка User-Agent від Великого Вибуху до наших днів

Вільний переклад http://webaim.org/blog/user-agent-string-history/.

Пояснення для неспеціалістів: мова далі йде про веб-браузери, а конкретно про рядок User-Agent який браузери відсилають веб-сайтам щоб ті знали з яким саме браузером мають справу. У рядку User-Agent дві частини: назва та версія ядра браузера яка розуміє HTML (мова яка описує веб-сторінку) та додаткова інформація як, наприклад, версія операційної системи, браузера та різних доповнень. Веб-дизайнери мають змогу розроблювати сайти так щоб різним браузерам видавалися по різному зроблені веб-сторінки – таким чином вони мають змогу використовувати якісь унікальні можливості конкретних браузерів.

Спочатку був Mosaic і він усім казав що він NCSA_Mosaic/2.0 (Windows 3.1), і він вмів показувати картинки і текст.

 

Потім з’явилася Mozilla як дитя Mosaic та Godzilla і усим вона казала що вона Mozilla/1.0 (Win3.1), і вміла вона фрейми. А веб-дизайнери знали що Mosaic’у треба давати звичайний текст, а Mozilla’і фрейми. А назва Mozilla розробникам не сподобалася і вони переназвали свою дитину як Netscape.

 

І розробники Netscape "зловили зірочку" і почали глузувати з Microsoft і Windows публічно і нахабно і терпець Microsoft урвався і зробили вони Internet Explorer. А чекати поки веб-дизайнери додадуть третю версію сайту спеціально для Internet Explorer у Microsoft не було і вони стали усим казати що вони Mozilla/1.22 (compatible; MSIE 2.0; Windows 95), тобто вміють фрейми як Netscape і ще трохи зверху того. І Microsoft включили Internet Explorer у Windows безкоштовно для користувачів і веб-дизайнери побачили що Internet Explorer вміє більше за Netscape і стали робити сайти лише під нього. І Netscape помер і довго був лише Internet Explorer.

 

Але Mozilla відродилася як Gecko, але не хотіла чекати доки веб-дизайнери почнуть робити сайти під неї і стала усім казати що вона Mozilla/5.0 (Windows; U; Windows NT 5.0; en-US; rv:1.1) Gecko/20020826.

 

А потім Gecko стала називати себе Firefox, а усім казала що вона Mozilla/5.0 (Windows; U; Windows NT 5.1; sv-SE; rv:1.7.5) Gecko/20041108 Firefox/1.0. І народилося від Firefox діти і називали вони самі себе Camino та Sea Monkey, а іншим казали що вони Mozilla/5.0 (Macintosh; U; PPC Mac OS X Mach-O; en-US; rv:1.7.2) Gecko/20040825 Camino/0.8.1 та Mozilla/5.0 (Windows; U; Windows NT 5.1; de; rv:1.8.1.8) Gecko/20071008 SeaMonkey/1.0 бо  вони вміли все що вміла Firefox і трошки більше, тож веб-дизайнерам не треба було переробляти сайти спеціально під них.

 

А потім народився Linux. І прийшли його червоноокі прищаві адепти і побачили вони що Firefox це добре і захотіли собі таке саме. І зробили вони собі KHTML і навколо нього Konquerer який був точно як Gecko і усім казав що він Mozilla/5.0 (compatible; Konqueror/3.2; FreeBSD) (KHTML, like Gecko) щоб йому давали такі самі сторінки як і Gecko.

 

А потім прийшла Opera і сказали що хоче дати своїм користувачам вибір ким прикидатися для веб-сайтів. І на вибір користувача вона казала усім що вона або Mozilla/4.0 (compatible; MSIE 6.0; Windows NT 5.1; en) Opera 9.51, або Mozilla/5.0 (Windows NT 6.0; U; en; rv:1.8.1) Gecko/20061208 Firefox/2.0.0 Opera 9.51, або Opera/9.51 (Windows NT 5.1; U; en). Але усім було все одно і ніхто ніколи нічого під Opera’у спеціально не робив тож вона до смерті прикидалася то Gecko то Internet Explorer.

 

А потім прийшла Apple і їй сподобався червоноокий Konquerer і взяла Apple собі KHTML і зробила його по своєму, назвала його WebKit і навколо нього зробли Safari. Але навіть зроблений "по своєму" WebKit всередині був точно як KHTML і Safari усім казав що він Mozilla/5.0 (Macintosh; U; PPC Mac OS X; de-de) AppleWebKit/85.7 (KHTML, like Gecko) Safari/85.5 щоб йому давали точно такі веб-сторінки як Konquerer.

 

І побачив Microsoft що Firefox це добре і навчили вони свій Internet Explorer показувати веб-сторінки точно як Firefox і стали усім казати що Internet Explorer це тепер Mozilla/4.0 (compatible; MSIE 8.0; Windows NT 6.0).

 

А потім прийшов Google і побачив що Safari це добре і взяв собі WebKit і зробив навколо нього Chrome. А Chrome усім казав що він Mozilla/5.0 (Windows; U; Windows NT 5.1; en-US) AppleWebKit/525.13 (KHTML, like Gecko) Chrome/0.2.149.27 Safari/525.13 щоб йому давали сторінки як Safari який хотів щоб йому давали сторінки як Konquerer який хотів щоб йому давали сторінки як Firefox який хотів щоб йому давали сторінки як Internet Explorer’у який хотів щоб йому давали сторінки як Mozilla яка померла дуже давно.

 

І всі вони і досі кажуть що усі вони Mozilla і досі щоб їм раптом не дали сторінки як Mosaic’у, першому в історії інтернет-браузеру.

 

Висновок: всі брешуть.

[english] tool

Усим добре відоме слово яке означає “інструмент”. Ну і що ж в ньому такого? А те що по відношенню до людини воно теж має певні, більшістю негативні значення. Причому що саме мається на увазі сильно залежить від контексту.

Отже значення:

  • недалека людина яку хтось розумніший використовує в своїх цілях. Майже рівнозначню поняттю “дурень”.
  • Погана людина, варіанти перекладу: мудак, засранець, падлюка.
  • людина яка небажана у компанії чи ситуації, але ніхто не наважується їй це сказати.
  • людина яка надто сильно і безуспішно старається виглядати тим ким вона не є. Найближче значення – позер, лох.
  • Пеніс – причому в такому значенні це дуже брудне слово. Не кажіть ніколи щось типу “He has a large tool”.

Знаючи це все не кажіть щось типу “I am your tool”, або “Use me as a tool” бо це звучатиме як “я буду твоїм дурником”.

 

У словниках:

Кава з молочною пінкою в домашніх умовах

…або Nespresso Pixie та Epica Automatic Milk Frother.

 

Одразу скажу що я не надто великий прихильник кави і коли її п’ю то стараюся якомога сильніше перебити смак чимось іншим, наприклад молоком. От я писав що на роботі у нас є Латте-машина якою я користуюся лише один раз на день: по-перше, мені подобається сама процедура і запах кави, а, по-друге, молока в лате виходить разів в 5 більше ніж кави, тож не все так і погано на смак.

Проте якщо ви хочете мати щось подібне вдома то доведеться викласти дуже, неймовірно велику суму. Скажімо приведена у згаданому вище пості машинка обійдеться вам в 4-6 тисяч. Так, від чотирьох до шести ТИСЯЧ доларів. І при цьому ви не можете просто купити її, а має вкладати довічний контракт з виробником, тобто щось ще помісячно йому платити за обслуговування. Правда у випадку якихось проблем з машинкою приїде технік і все відремонтує і виправить дуже швидко, але все одно ціни такі можуть здатися логічними лише дуже великому прихильнику кави і лате.

Отже перейдемо до недорогих домашніх варіантів.

Перше кава-машина. Як я вже казав каву я п’ю лише раз на день і морочитися заради цього з зернами, обсмажуваннями, помолом та іншим бажання нема. До того ж кавові зерна у нас будуть просто старіти оскільки дома ми каву п’ємо лише в суботу та неділю.

Тобто вибір обмежується машинками які роблять каву з капсул: у капсулах помелена та заварена вже кава, машинка має лише пробити капсулу і пропустити крізь неї гарячу воду. Звісно є ще розчинна кава як варіант, але якщо ви не знали то про всяк випадок скажу що у розчинній “каві” самої кави як такої нема: смажений буряк чи щось подібне, кофеїн з зеленого чаю, фарбник, ароматизатори, підсилювач смаку. Коротше розчинна кава це така ж нісенітниця як розчинний чай чи розчинний сік.

Серед машинок що роблять каву з капсул теж вибір доволі великий і ціні на них лежать в діапазоні від 50 до більше ніж 2 тисячі доларів. Крім того у різних виробників різна система (розміри та форма) капсул, а іноді навіть більше ніж одна система у одного виробника.

Найбільш відомими та поширеними мабуть є машинки від Keurig та їх система капсул K-Cup. Причому капсули в цьому форматі випускають багато різних виробників серед яких є і Starbucks і Dunkin Donuts і інші. Є така машинка і у мене на роботі.

Але собі ми узяли за рекомендаціями машинку Nespresso Pixie з системою капсул OriginalLine.

Рекомендації полягали у тому що машинки цієї марки роблять каву “з пінкою”. Це насправді так і є, неозброєним оком помітно що кава виходить з піною. Що стосується капсул то вони доволі маленькі і порції кави з них виходять менші за четвертину звичайної чашки, якраз те що треба для лате.

Ціна однієї капсули знаходиться в межах від 60 до 90 центів. Виробник дає доволі великий вибір капсул з кавою різних сортів та різної міцності. Ми намагаємося усе перепробувати та визначитися що нам подобається, але якщо чесно то різниці практично не помічаємо. Отакі з нас знавці кави.

Продаються капсули в пачках по 10 штук через інтернет, або фірмовий магазин.

Ота підставка на фото під машинкою куплялася окремо і містить 50 капсул, але зараз я би чесно кажучи купив би прозорий куб (є у них і таке) в який насипом можна красиво запхати 30 капсул.

Тепер щодо молока, вірніше молочної піни. Собі ми купили машинку від Epica – після того як я пару разів скористався подібною машинкою від Nespresso на роботі стало ясно що різниці між ними крім як у ціні нема.

Всередині машинки тефлонове покриття і зміщена відносно центру “крутилка”. Машинка вміє як робити гарячу пінку так і охолоджувати молоко (що ми ще не пробували). Наливаєш молока до позначки, накриваєш кришкою, натискаєш кнопку і за хвилину-півтори маєш пінку.

Пінка дуже висока і яскраво-біла, красива так. І не падає дуже довго. Наскільки довго не знаю, але хвилин 10 без помітних змін точно простоїть. Причому усе молоко перетворюється на піну, зовсім рідини не лишається.

Машинку після того треба не лише промити, але і старанно протерти паперовим рушником – тефлонова поверхня уся покрита жиром який не змивається водою і якщо його залишити то у наступної порції буде запах і смак горілого молока.

Якщо лате готувати у прозору чашку як це і положено робити то буде добре видно розділення кави і молочної піни яка не падає навіть коли в неї ллєш каву.

І ще дуже смачно налити меду зверху пінки – доїдати її все одно доведеться ложкою, а так буде ще смачніше.

На цьому все. Сподіваюся у вас виникло бажання приготувати і випити кави чи лате після прочитання цього посту.

Смачного!

Salomon XR Crossmax Neutral Shoes

Ціна: $99 (я купив на розпродажі за $70), вже не випускаються

Технічні характеристики:

  • вага – 320 грам
  • підйом від носка до п’яти – ?
  • система швидкої шнуровки
  • захищений носок
  • підошву зкомпоновано з трьох різних матеріалів

Призначення: Трейлові кросівки з підошвою для технічних маршрутів. Тобто це бігові кросівки для неасфольтового покриття: каміння, коріння, сніг, крига, бруд, струмки, тощо.

Загальні враження: Дуже якісно зроблені кросівки з тих що називаються “неубиваємі”. Переносять практично всі умови при цьому продовжують дуже добре виглядати.

Легко і швидко “шнуруються” завдяки системі яка обходиться без поворосок взагалі, а натомість має тоненький кабель і замок який можна пересувати. Сам замок і залишки кабеля ховаються у спеціальну кишеню на язичку.

Кросівки дуже м’які і комфортні.

Підошва товста, це відчувається, але при цьому вона дуже гнучка.

Недоліки: Першим назву те що для моєї ноги висота носка, особливо тієї частини де починається язичок явно недостатньо і я постійно відчуваю тиск в тій області. Це стає проблемою за 2-3 години і довше носити я їх не можу.

По-друге, носок трохи завузький, і хоча ніяких болісних відчуттів не виникає враження від м’якості і комфорту псується.

Оновлена модель на сайті виробника: http://www.salomon.com/us/product/xa-pro-3d.html

Sugoi Midzero Wind Boxer

Ціна: $45

Призначення: Зимова бігова білизна (труси) з додатковим захистом від вітру.

Враження: У випадку коли одних теплих штанів типу Saucony DryLete Tight недостатньо, або коли в одних спортивних трусах зі звичайними плавками бігти ще холодно якраз і допоможуть ось ці бігові труси.

Зроблено їх зі щильного матеріалу що добре зберігає тепло, але вберігає від перегрівання, добре збирає піт і не страє при цьому мокрим. Додатковий захист від поганої погоди забезпечує вставка з вітрозахисного матеріалу попереду.

В них без проблем можна бігати довгі дистанції, хіба що для захисту від натирань варто скористатися мазями типу BodyGlide Anti-Chafe чи Mission Athletecare Anti-friction Cream.

Недоліки: Якщо не використовувати їх у занадто теплу погоду то ніяких.

На сайті виробника: http://us-store.sugoi.com/collections/mens-run/products/19012u-midzero-wind-boxer

Osprey Stratos 36

Ціна: $150

Технічні характеристики:

  • Місткість 36 літрів
  • Вага: S/M – 1.31 кг, M/L – 1.36 кг
  • Рекомендоване навантаження від 8 до 13 кг.

Призначення: рюкзак для легких походів тривалістю від одного до кількох днів. Слово “легких” я виділив тому що рюкзак недостатньо місткий щоб в нього покласти спальний мішок, одяг та палатку. Або палатку має нести хтось інший, або доведеться пожертвувати спальником.

Враження: Як і Osprey Exos 58 цей рюкзак пройшов випробування чотириденним походом горами Перу (але цього разу на Олені) і показав себе задовільно. Треба відзначити що у нього є вбудована протидощова накидка. Також в рюкзака є зручні бокові кишені в яких можна нести пляшки з водою.

В цілому рюкзак дуже добре продумано та збалансовано. До того ж він не такий великий щоб викликати незадоволення персоналу авіаліній і ми спокійно проносили його в салон.

Недоліки: Самим невдалим було те що рюкзак не відповідав зросту Олени. Коли ми випробували його вдома на простіших трейлах то навіть не помітили цього, а в тривалому переході проявилося. Проблема в тому що спина у нього занадто коротка і застебнутий пояс сидів не на стегнах розвантажуючи плечі, а на поясі, що мало допомагало. Перевіряйте цей момент колі будете міряти.

У рюкзака є зручний клапан на зовнішній стороні що дозволяє отримати простіше доступ до самої середини основної секції (всередині нема ділень ніяких на секції). В принципі це великий плюс. Але таке рішення означає що нема також нічкої легкодоступної сітки чи кишені куди можна запхати куртку/кофту/штанини і для цього доводиться його знімати і запихувати/доставати речі з середини.

На сайті виробника: http://www.ospreypacks.com/en/product/mens/stratos_36_1?tab=specifications

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 6

Попередні частини

Трейл. День четвертий

І останній…

Отже прокинулися ми о 2:30 ранку і доки снідали та пили чай наші носії запакували усі палатки, спальники та інше і побігли вниз щоб встигнути на потяг. А ми пішли до воріт парку з якого починається дорога до Мачу Пікчу. Під воротами прочекали пару годин доки все те діло відкриється і далі зробили не надто складний перехід до точки під назвою Ворота Сонця.

Називається вона так тому що крізь ворота що побудовані на перевалі саме і сходить сонце якщо дивитися з Мачу Пікчу.

Весь перехід тримав добре якщо години півтори, але були надзвичайно важкі і неймовірно круті підйоми де на сходинках доводолося допомагати собі руками щоб перелізти на наступну.

Там нам довелося чекати десь ще годину відкритя самого міста і після цього був останній доволі короткий (мабуть меньше години) перехід по майже пласкій дорозі.

На дорозі нам почали зустрічатися туристи і це на диво викликало реакцію типо “о, чайники”, та “пфф, туристи” Smile А коли зайшли в саме місто Мачу Пікчу то натовпи якихось лантухів що тинялися навколо взагалі почали викликати ледь не злість в тому плані що “вони не заслужили тут бути”. Та і взагалі бачити скільки людей що вештаються розслаблено було якось дивно, подібна реакція у нас була коли ми усього три дні каталися по постулі на гірських велосипедах, а потім повернулися до людей (White Rim, Moab, UT).

Згідно нашого гіда сучасні дослідники вважають що Мачу Пікчу було містом жерців та фермерів що їх утримували. Зі знайдених мумій схоже що жерці відбирали дівчаток (скоріше за все за зовнішністю) і вирощували їх у спеціальних закритих дворах десь до 20 років. Саме тут було знайдено мумію дівчини яку було ритуально страчено. Скоріше за все за дівчат добре платили батькам, а бути вихованою жерцями у розкошах для жертвоприношення було великою честю.

Із цікавинок наш гід мимохідь зауважив що в Мачу Пікчу жило близько 700 людей, зараз же кожної хвилини там перебуває близько 4 тисяч туристів (і треба сказати набагато важчих за інка). А через те що місто не розраховане на таке навантаження воно може в будь-яку мить, навіть от просто зараз обвалитися вниз (це кілометри півтора летіти). І звісно у уряда є плани обмежити потік туристів.

Взагалі що стосується безпеки то там цим не надто переймаються. По-перше, якщо ви думаєте про цю подорож то не беріть з собою дітей. Маршрут для них буде багато де неподоланним, до того ж більшість шляху проходить що називається по краю – дивно що в кожній групі обходиться без жертв. Та і в самому Мачу Пікчу більшість вулиць та доріжок різко обриваються у прірву: ні перил, ні навіть знаків ніяких нема.

Що стосується погоди то як я вже казав нам неймовірно поталанило і замість очикуваних дощив ми мали чисте небо та хороші види. Крім останнього дня коли ми зайшли в Мачу Пікчу: доволі сильний туман, холодний вітер, але дощу добре так і не було.

Взагалі місто доволі велике, а коли з’являлися розриви в хмарах та тумані то відкривалися види про які я навіть не знав: через те що місто розташоване на високі вузькій горі як на вістрі гілки здається що ти летиш високо-високо – так далеко внизу річка, дорога, залізниця, місто і далекі гори і долини.

А далі ми пішли ще на одну пам’ятку архітеркури поблизу під назвою Вайна Пікчу, і я там прокляв усе на світі… Але по порядку.

Похід цей коштує додаткові гроші (65 доларів за людину). На парі фото вище і на фото внизу видно на задньому фоні скелю що як палець здіймається вгору. Ото там на вершині покладено кілька камінців (типо будівля якась) і те божевілля і називається Вайна Пікчу. І якщо придивитися то на фото можна розрізнити дрібнесеньких людей що лізуть вгору.

Чому божевілля? Ну починається все з того що на вході записуєшся у спеціальну книгу: хто ти, звідки, контактна інформація, в який час зайшов. На виході заповнюєш книгу знову. Потрібно це для того щоб знати хто з туристів навернувся і вже не повернеться (я не жартую). Гіди туди не ходять щоб ви розуміли рівень безпеки.

Так, там є сходинки, але якщо спочатку по ним можна повільно йти вгору, потім з трудом лізти то далі з’являється кабель закріплений до стіни чепляючись за який руками допомагаєш собі дертися, а інакше просто не подолати ту дорогу.

Види звідти так, неймовріні: далеко внизу Мачу Пікчу, а усе інше майже постійно закрите хмарами. Безпеки тут ніякої нема і близько, все ще гірше ніж до того: вузесенька доріжка де іноді треба хапатися за стіни рукати щоб не поїхати вниз і позвзеш вгору, вгору, вгору…

Але головна причина чому я все це зненавидів це мій страх висоти. Мені було страшнувато і до того, але весь час була якась стіна хоча б з одного боку, дерева якісь, щось відвертало увагу постійно. А тут ближче до вершини я опинився на вузенькій доріжці, а зліва і зправа просто фантастично далеко внизу виднілося щось. Саме погане у такому страхові що м’язи кам’яніють і хоча треба рухатися йти нікуди не можеш.

Я би повернув назад, особливо сильний напад був метів за 10 до вершини, але доріжка була настільки вузька що по ній ніяк дві людини розминутися не могли і вийти можна тільки пройшовши через вершину. Тому довелося лізти далі…

Але це ще не все. Там біля вершини лежить велетенська каменюка розміров з невеличкий будинок і інка, а за ними і туристи не придумали нічого кращого за повзти у тунелі під ним! Вузька темна глибока нора прорита у землі під здоровенною каменюкою! Лізеш човгаючи колінами та ліктями по землі і чепляючись спиною і головою за камінюку зверху і лише сподіваєшся що не зловиш ботинком від туриста попереду у писок. І це заціпенілий від страху, ага.

А потім вершина… Ще краще: на попа поставили дві вузькі каменюки, на них поклали третю і туди веде дерев’яна драбина. А там на годі набилася купа придурків пофоткатися які на мій переляканий погляд своєю масою мали завалити той камінь та всю гору.

І “дорога” далі йде по відносно пласкому каменю розмірами десь 4 на 4 метри, але покладеному так що він наче почав повзти вниз. І ти лізеш по ньому на боці і сподіваєшся що твої ботинки не почнуть ковзати: з усіх країв того каменю не видно нічого крім неба.

Потім з’являється щось на кшалт сходів, але вони настільки круті що не ясно чи з них треба повзти на дупі (деякі так і роблять) чи рачки лізти вниз обличчям до сходів (інші роблять так) – йти там абсолюно неможливо через крутизну. І тут я побачив що страшно стало не лише мені.

Але як би там не було ми успішно вийшли назад до Мачу Пікчу (уся ця подорож зайняла 2 години). І скажу я вам що хоча і думаю повторити весь похід ще раз, але цю частину точно пропущу: від страху я мало що запам’ятав.

А далі ми сіли на автобус який довіз нас у найближче містечко де ми посиділи з групою в ресторані. Потім сіли на потяг і через пару годин знову пересіли на автобус. В Кустко повернулися затемно, але ще знайшли в собі сили сходити вечером компанією в бар.

У нас ще був додатковий день у місті і ми гуляли по базару, купили деякі шерстяні речі і взагалі розслаблялися.

В принципі можна ще щось було б розказати про Перу чи якісь особливості, але я мабуть цим обмежуся. Усім усього доброго!

Усі світлини тут – https://onedrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2152636.

PS. А ось і відео від оного з учасників нашої групи. Вони смикається багато і нас там майже нема (ми були майже весь час десь попереду від нього), але дає краще враження про масштаби ніж фото:

[youtube=http://www.youtube.com/watch?list=UUSC88Dv4aW6lms8wuzcEDKg&v=pIPxA6Wv3cg]

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 5

Попередні частини

Трейл. День третій

Це був відносно легкий похід якби не той факт що практично весь день довелося йти вниз і більшість часу дуже крутими сходами. Навіть довелося пройти кілька дуже темних і страшних тунелів в яких не видно куди ставиш ногу і взагалі не видно нічого крім точечки світла далеко попереду. Як з’ясувалося так йти ще важче і треба дуже повільно і обережно намацувати палками в темряві каміння внизу щоб не скотитися на пару десятків метрів вниз.

Також це був перехід вже по справжніх високогірних джунглях з такою “приємною” річчю як страшенно кусючі комахи. Причому, зараза така, одразу і не помішиш коли воно тебе кусає, а лише потім починає боліти і на вид рана така наче хтось шматочок шкіри відрізав невеличкими кусачками. Потім ці вавки дуже довго заживають і всередині утворюються доволі великі і болючі кульки що випирають з під шкіри бугірками. Отже порада: щеплення від малярії буде далеко не зайвим і банку спрею від комах життєво важливо взяти з собою, навіть якщо вона і не рятує повністю.

Також треба сказати що нам неймовірно повезло з погодою: це початок весни в горах Перу і очикувалися сильні щоденні дощі, але кожного дня крім останнього була сонячна ясна погода. Вночі правда йшли страшенно сильні дощі і так гучно лупив дощ по палатках і бахали блискавки що ми аж прокидалися. Але вдень все було сухо і знай не забувай наносити крем від сонця на відкриту шкіру.

Зайшли ми у якусь закинуту будівлю, чи скоріше поселення де жили одні жерці: фонтанчики, кімнати що вікнами виходать просто у прорву дня якої не видно. Тут ті жерці та інші інка яким треба було поговорити з богами наїдалися якоїсь галюциногенної рослинності, усамітнювалися в тих кімнатках з вікнами і говорили з богами які приходили до них. Щоб ви розуміли перло від тих речовин до 10 днів (!!!) згідно сучасних дослідників. В цей час вони нічого не їли до того ж.

І вважається що “розмова з богами” була доволі звичайною річчю і складні рішення приймалися часто після таких “консультацій”.

Як би там не було але ми нарешті підійшли до свого табору прямо перед яким у джунглях було розчищено три конструкції з терас кожна метрів на 200 нижча за попередню. І якщо саму верхню можна відвідати, другу видно з гори то третя закрита від туристів: свого часу з її каміння побудували гідроелектростанцію і все там огорожене забором.

З терас карколомним спуском ще вниз і ми нарешті в таборі.

А з табору нам запропонували прогулятися трохи вбік подивитися на інше частково розчищене місто та водоспад поруч із ним. Треба сказати що переважна більшість туристів цей додатковий шанс ігрорують – всі настільки стомлені що зайві 10 хвилин мало у кого викликають ентузіазм. З більше ніж сотні людей в таборі добре якщо десяток насправді пішли подивитися на ті види.

І там наш гід розказав нам таке що ледь не зірвало мені голову. Він сказав що історики та археологи певні що в джунглях ще є кілька, а можливо і кілька десятків подібних міст, але ні шукати ні розчищувати їх ніхто не буде. Основна причина в тому що є сильний супротив усьому цьому туризму від енвіронметалістів (тих що за збереження природи): щодня на трейл заходить до 500 людей і перебуває на ньому до 3 тисяч. Щоб не зашкодити унікальній природі вважається що кількість туристів треба скоротити хоча б вдічі.

Друга причина в тому що діставити туристів у всі ті міста не так і легко: крім як пішки туди дістатися не можна, проїхати неможливо нічим. І остання причина в тому що історики та археологи не очикують побачити там нічого нового.

Згодом, коли ми йшли до водоспаду я почав роззирати джунглі навколо і справді почав помічати зарослі кам’яні стіни терас та будівель. Тобто оте що на фото вище то лише розчищена частка великого міста, можливо третина, а скоріше ще менше.

Щоб ви розуміли сходинки там висотою до 50 см, а шириною так що моя стопа повністю не поміщувалася. І всі міста за рідким виняткому у них так побудовано. Пройдеш так униз чи вгору кілька десятків крокі, і або стоїш відхекуєшся, або коліна розтираєш…

Усі міста та конструкції інка крім храмів повністю повторюють природний ландшафт і побудовані з того ж каміння що і скали під ними. Тож на супутникових знімках знайти щось неможливо просто. От подивіться ще раз на фото: оте що під деревами таке точно як очищене, а його навіть з 20 метрів не розпізнаєш.

Що стосується водоспаду то крім як просто подивитися на нього навряд чи що вдасться. Щоб навіть стати під воду доведеться як ящірка лізти на стіну і вигинатися щоб намочити то голову то ногу. Ну як завжди: або вгору, або вниз, пласкі поверхні майже відсутні.

З поверненням у табір ми мали ранню вечерю та чудовий піско-саур коктейль (піско, лимонний сік, білок) – у одного з військових було в цей день 50-річчя.

Інша причина того що ми рано лягли спати полягає в тому що треба було вставати о 2 ночі. Справа в тому що наші носії мали бігти вниз (приблизно 10 км) щоб встигнути на потяг який відходить о 4-й ранку. Так, це єдиний потяг яким вони можуть користуватися, і так, вони мали зранку приготувати нам сніданок і вмитися, зібрати і запакувати наші палатки та спальники і з усим цим в суцільній темряві бігти вниз з гори. Жах просто…

А наступного дня був не надто довгий перехід і нарешті Мачу Пікчу (фото нижче звідти). Але про це у наступному пості.

Наступні частини

Перу, Куско, Інка Трейл, Мачу-Пікчу. Частина 4

Попередні частини

Трейл. День перший

Отже прийшов час вирушати в дорогу. Ввечері перед подорожжю провели інструктаж де розказали що брати, як себе вести і продали, вірніше дали на прокат тим хто забув спальники та носіїв для сумок.

Вранці встали о 4-й ранку, сіли в автобус і поїхали в Олайтантамбо звідки і вирушали пішки в дорогу. По дорозі зупинилися поснідати, докупили засіб від комах (а він був дуже корисним в джунглях – тварюки навіть з ним кусали так помітні вавки ще видні були пару тижнів після повернення).

В перший день дорога була помірковано складна: пара крутих але не надто довгих гірок, пара спусків. Взагалі темп був невисокий і при цьому група розтягувалуся доволі сильно. Час від часу ті хто були попереду мали зупинятися у контрольних точках і чекати доки уся група збереться знову.

Перший день був більше підготовкою до другого, найскладнішого дня подорожі.

Взагалі як я вже згадував у поході головне правильно вибраний темп важить дуже багато: увійти “в режим”, такий собі медитативний стан коли ноги рівномірно і неспішно працюють, очі роззирають види, а у голові майже відсутні думки… Якщо йти занадто швидко то стаєш мокрим від поту і потім мерзнеш на вітрі та зупинках. якщо ж йти надто повільно то перевтомлюєш ноги без необхідності.

Що стосується видів то маршрут проходить крізь крихітні селища (по 3-5 будинків) де все ще живуть кечуа. Як і тисячу років тому вони вирощують кукурудзу та картоплю, а ще продають воду та їжу туристам, навколо бігають кури та собаки, місцеві носяться по трейлу на мотоциклах та мопедах, хоча там навіть велосипеди заборонені.

І взагалі не дивлячись на усі заборони смітити та чипати рослини і квіти місцеві і носії (набрані з місцевих мешканців теж) на все це плюють і щедро розсипають сміття навколо. Туристи не смітять, місцевим схоже по барабану. Рятує лише те що усі ці батончики/чипси/кола занадто дорогі для них тож обгорток і сміття не так багато.

Стосовно ж руїн то маршрут якийсь час йде паралельно до війсково-торгівельного трейлу до Мачу Пікчу (той яким ми йшли вдвічі довше і проходився з ціллю паломництва) і можна бачити кілька нещодавно відкритих стоянок в яких воїни та гінці зупинялися на відпочинок і перекусити.

Треба сказати що усі ці напівзруйновані стіни і домівки виглядають однаково і усе захоплення від їх видів проходить дуже швидко. Потім відношення таке стає що “он ще одні руїни, прикольно”. А зараз дивлюся на світлини і наче заново переживаю усе те, так приємно Smile Нажаль світлини і частинки тих видів не передають.

Трейл. День другий

Другий день нашого походу був найважчим і найдовшим переходом. Спочатку ми лізли в гору, потім ще в гору, потім ще в гору, потім ще… Під кінець гірка стала настільки крута що багато людей зупинялися відпочити через кожні кілька сходинок. Швидкість падала до 15 хвилин на 100 метрів.

Саме на початку другого дня ще до початку основного підйому ми втратили одного з учасників групи який повернув назад, а з ним нас полишив один з носіїв та один провідник.

Підіймалися ми до вищої точки нашого маршруту – 4215 метрів, так званий перевал Мертва Жінка. Треба сказати що коли американські та європейські дослідники відкривали усі ці місця то місцеві носії які на них працювали вигадували назви на льоту, а ті думали що це старовинні назви Smile

Все ближче до перевалу і види змінюються на такі що треба або задирати голову вгору щоб побачити куди веде доріжка, або перехилятися через її край і дивитися вниз щоб побачити звідки прийшов. Коли бачиш провалля глибиною в кілька сот метрів і збоку будиночки розміром кнопку клавіатури то якось аж доводиться себе переконувати що це насправді, а не просто картинка. Так незвично бачити всі ці ракурси і масштаби що дійсно треба зупинятися і думати що ось це що бачиш насправді, це не картинка…

Як би там не було але колись усі та підіймаються на перевал. Тут треба добре одягатися: страшенний вітер охолоджує миттєво, ми навіть мокрі футболки швиденько переодягли і натягли кофти, куртки і зимові шапки.

І хоча наша група розтяглася метрів на 200 усього чекати усіх довелося більше години – наскільки важкий підйом під кінець. Та ще і голова крутиться на висоті, і задихаєшся від найменшого зусилля від нестачі кисню.

На самому перевалі коли дивишся на інший бік, куди ми і спускалися згодом, бачиш густий туман який не доходить до висоти перевалу і лише вітром затярує окремі смуги в ту долину з якої ми прийшли. А потім розумієш що то хмари…

Спуск теж доволі непростий: дуже крутий і довгий, дорога покручена, каміння насипано не зовсім сходинками, видно усього на кілька кроків вперед. Фактично ми спустилися на стільки ж наскільки піднялися. Коліна від цього спуску починають боліти дуже сильно і сам собі дякуєш за те що взяв палички в дорогу.

Потім був обід де ми мовчки і приречено їли: попереду був ще один підйом і ще довший спуск…

Хоча другий підйом був вдвічі коротшим за перший дався він ледь не важче: втома і біль у колінах дала себе знати, підтримувати темп навіть найповільніший було нелегко.

Вздовж дороги ми зупинялися біля кількох руїн. Про деякі з них першовідкривачі думали що то були сторожові вежі чи ще щось для спостереження, але з часом стало ясно що така теорія не вірна – часті тумани настільки обмежують видимість що не те що гори навколо, кілька метрів попереду важко роздивитися. Фактично можна стояти на краєчку урвища і не знати про це – попереду суцільна молочна стіна туману.

Отже не вежі спостереження, а місця відпочинку мандрівників де вони могли зупинитися на ніч, ось що це було. Там же де жили люди збереглися тераси і “фонтани”: як правило тут жили жерці та фермери що їх забезпечували.

А ось вже і другий підйом подолано і ми починаємо довгий спуск у долину з якої починається Амазонка та амазонські джунглі. Ця місцина являє собою унікальне природнє утворення – так звані “хмарні джунглі” де екосистема джунглів перенесена у м’який, але не жаркий клімат і де живуть кілька тисяч (!) видів птахів.

Вже на підході до табору доріжка проходить вздовж контрольної точки де реєструвалися усі хто подорожував трейлом за часів інка. І хоча туди дертися відносно не далеко більшість людей проходить повз через втому та біль в колінах. А дертися туди добряче, хоч і не довго, рюкзати доводиться знімати через складність гірки.

Вид звідти відкривається безмежний: гори вкриті джунглями, далеко внизу річка що впадає в Амазонку, якісь ще руїни далеко внизу там і сям, тонесенька ниточка доріжки яку здається видно на кілометри в обидва боки і хмари що наче зачепилися за верхівки гір до яких не так вже і далеко.

А потім табір де вже стоять палатки, готова вечеря, трошки потеревенили і спати, спати…

Наступні частини