Charles Stross. Escheton / Чарльз Стросс. Есхатон (2003-2004)

 

По суті ця серія присв’ячена питанню як можна довести що ти розумна істота, а не автомат запрограмованний на певні реакції.

Чомусь багато людей бачать в книгах висміювання СРСР чи інших тоталітарних режимів, хоча як на мене і революціонери тут висміюються так само.

https://www.goodreads.com/series/52277-eschaton

А по формі книги являють собою суміш наукової та психологічної фантастики де жвавий екшн переходить у сюрреалізм та розмірковування про визначення розумності та куди нас веде еволюція.

 

Singularity Sky / Небо сингулярності (2003)

Неймовірна кількість ідей спресована у цій книзі! Проте треба визнати що для непідготовленої людини текст чим далі тим більше буде ставати схожим на маячню.

Отже людство розкидано невеликими поселеннями по Всесвіту, і ось на одній з таких планет мешканцям “поталанило” потрапити під нашестя іншої культури (Фестивалю) набагато більше розвиненою цивілізації яка граючи просто вимикає усі земні технології і прямує собі далі. Планетут “бомбардують” телефонами через які Фестиваль вимагає щоб їх розважали – інформація, історії, теорії, що завгодно. І вони готові щедро платити взамін.

Але усі блага що просто падають на голову людям несуть з собою непередбачувані і дуже сумнівні в плані користі наслідки.

Оцінка на Good Reads – 3.8/5 (https://www.goodreads.com/book/show/81992.Singularity_Sky), моя оцінка – 8/10.

Iron Sunrise / Залізний схід (2004)

 

Планету Нова Москва було знищено, а ті хто вижили присвятили своє життя помсті. У книзі розвивається історія коли месники готові здійснити теракт проти підозрюваного – сусідньої системи яка насправді не винна.

Детективна історія з елементами погоні і бойовика де групи дорослих професіоналів переслідують дівчину-підлітка щоб отримати інформацію для свого розслідування, чи навпаки приховати цю інформацію назавжди.

Оцінка на Good Reads – 3.96/5 (https://www.goodreads.com/book/show/101864.Iron_Sunrise), моя оцінка – 7/10.

Спогади про Нью-Йорк

Нью-Йорк, Нью-Йорк – це щоб ви знали не двічі повторена назва міста, а назва міста і штату. Щось типу “Дніпропетровськ, Дніпропетровська область” Smile

 

Захотілося згадати про цю подорож що ми її робили влітку 2009-го року, переглянути світлини. Якраз і нагода перенести пост в новий блог.

 

Прилетіли ми тоді в НЙ піздно вже ввечері, було темно і з аеропорта сіли в таксі. Таксі до речі там не просто так, а стоїть черга ціла і білетер питає куди їдеш, виписує “квиток” з ціною за поїздку і садить в машину. Таксист всю дорогу нам нив що ціна на квитку занадто низька і білітер 100% помилився. На що я йому казав що ну типо давай повернемося поміняємо, на що він мені – та ладно, я вже тебе за дешево довезу, і через секунду знову те саме – ціна непроавильна… Їхали ноччю і доки не опинилися на Манхетені враження були якісь не такі геть як очикувалося – темно, глухо, якась пром-зона…

 

Перші враження від міста теж чесно кажучи не дуже: брудно, неймовірно брудно, вздовж тротуарів мішки зі сміття під вечір складаються в барикади що повністю відгороджують дорогу від тротуару. Проте нема відчуття що ти в багатомільйонному місті. Так, людей дуже багато, але якось не відчуваєшся загубленим.

 

Потім приходять інші враження: усе старе і побите-покоцане, неймовірно брудне метро, калюжі, таргани, сморід і бомжі. Ну і страшенно тісно і дорого ще.

 

І лише під кінець другого дня починають з’являтися якісь позитивні враження. Помічаєш що не дивлячись на шаленний темп життя та незлічений натовп на вулиці завжди можна знайти затишне і красиве місце щоб перепочити. Починаєш помічати що місто на диво зелене, що багато старих будинків і як органічно іх вписано між сучасними хмарочосами. Приходе розуміння масштабів – спроруди просто неосяжних розумом розмірів.

 

Їздили ми туди не просто самі по собі, а ще й зустрілися з друзями до яких потім заїхали у гості на кілька днів по дорозі з НЙ.

 

Ну і також походили по музеях. На Статую Свободи дивитися не їздили бо ті ж таки друзі нам порекомендували не витрачати на неї час у чергах. Ми в принципі і не шкодуємо – ще буде нагода.

 

Музеїв в НЙ багато і вони там дуже цікаві. Такі місця як скажімо музей сучасного мистецтва навіть за один день не подивишся нормально враховуючи кількість залів та експонатів, а особливо широту охвату.

Так, там можна фотографувати, але без спалаху. А в деяких залах висить табличка що саме ось тут не можна.

 

Різне сучасне і іноді авнгардне мистецтво, скульптура, меблі, фотографій та інше. Багато цікавого, багато всесвітньо відомих творів, багато якось сміття в якому не так і легко побачити хоч щось ватре уваги.

 

Наскільки я пам’ятаю у більшість музеїв вхід за ціною яку сам ти готовий дати за квиток – хочеш 5, а хочеш і всі 50 доларів на вході даєш і все. Гроші йдуть на утримання музею, але звісно відвідувачі покривають лише частину витрат, усе інше платить місто. Інакше ціна була б більше 100 доларів мабуть якби музеї виключно за рахунок продажу квитків виживали.

 

До речі кілька з найцікавіших музеїв розташовано майже впритул до Централ Парку, а це означає що можна за один день і знаменитий парк відвідати, і ще й в музеї забігти.

 

Ще одна особливість Манхетена (не буду казати НЙ бо не знаю як воно в інших района міста) в тому що ось наче весь натовп, шалений рух на дорозі, метро, машини, життя вирує… І звертаєш ти у провулок, а там наче сонне царство – дерева, запарковані машини, старі будинки і жодної душі на вулиці, і тихо…

 

Окремо треба сказати про метро в НЙ. Це щось хтонічно жахливе. Метро у Києві просто палац стерильності. Зважаючи на те яке старе метро у НЙ можна якось легше до цього ставитися, але все одно… Вузенькі сходи під землю залиті чимось смердючим, вузькі брудні покоцані і запльовані платформи, якісь фріки з усих боків, перше враження просто шокуюче.

А ще тоді Олена носила брекети Smile

 

Проте потім помічаєш інші речі. Так наприклад у кожному напрямку ходить кілька потягів метро: один зупиняється на кожній станції, інший через 2-3, а ще один по 5-6 за раз пропускає. Тому метро там більше схоже на підземний вокзал з кількома коліями. Проте довозить до місця дуже швидко.

І ще на диво у вагонах метро тихо, ну у порівнянні з києвським метром принаймні.

Ось там вдалині з Бруклінського мосту видно знамениту Статую.

 

В деяких місцях метро виринає з під землі і несеться на стовбах на рівні вікон будинків. Навість здається що як висунути руку з вікна то можна буде щось поцупити з квартир мимо яких їдеш – наскільки близько. Не можу навіть собі уявити який там гуркі та тряска щоденна в тих квартирах. Проте мабуть не так дорого як в тихішому житлі жити.

 

Засилля іспанської теж дуже кидається у вічі. На вулиці, на оголошеннях та написах, на вивісках та газетах. Тоді це для нас було дивиною, в Сіетлі практично усе англомовне, але після Каліфорнії та Мексики мабуть вже не так би вражало.

 

А ще ми їздили на Бруклінський міст.

Над дорогою по якій гасають машини ще є один поверх – дорога для пішоходів та велосипедистів. Туристів там немало треба сказати і зловити момент щоб сфотографуватися не просто.

 

З цього мосту хороший вид на місто і на острів на якому і стоїть та Статуя Свободи. До неї кажуть треба спочатку пливсти паромом, потім відстояти у кількагодинній черзі, потім ще сек’ютрі якесь проходити… Коротше нам і без того вдалося стільки вражень отримувати що ледь з вух не вилазило.

А ще в НЙ неймовірно наглі білки. У нас тут їх теж багато, але наші страшенно полохливі і тікають дуже прудко з найменшого шуму. Там же вони не лише не тікають, але і підходять до людей щоб випросювати щось смачненьке, або нагло переходять доріжки в тому ж Централ Парку навіть не дивлячитьс по сторонах. Там ще зберіглися місцеві чорні і кудлаті білки яких в наших краях вже повністю витіснили завезені колись з Європи сірі білки.

 

Центральний Парк – місце уславленне у безлічі книжок та фільмів. Фонтани і озерця, доріжки між деревами та великі галявини. Народ там бігає, катається на велосипедах, загорає, влаштовує пікніки та розважається. Це фактично центр Манхетена, парк оточено музеями та хмарочосами. Розмірами він десь зо 3-4 квартали.

 

Великим розчаруванням може бути зоопарк в цьому парку про який йдеться в мультфільмах “Мадагаскар”. Ні левів ні жирафів там нема, зоопарк крихітний, забитий людьми так що пройти просто нереально. Та і з тварин там здається одні пінгвіни та тюлені якісь що як дурні гасають у басейні з холодною водою. Ну та правильно – у мультику ж показали що всі тварини втікли Smile

 

А ще ми побували в Сохо – районі молоді та студентів. Тісні вулочки, старі будинки на 3-5 поверхів, маленькі парки де грають в шахи під джаз вуличних музикантів. Книжкові крамнички та крихітні кав’ярні ще додають колориту.

Дуже затишний район в якому геть не відчувається що ти у великому місті. Ось там би десь може і можна було б поселитися.

 

Гуляли ми так і роздивлялися, аж доки не дісталися Батері парку – галявина на південному краю Манхетена. Це якраз був день незалежності і все було забито народом. Ми знайшли місце і теж там посиділи дивлячись на феєрверк та пропливаючі мимо розцвічені кольорами короблі.

 

Окремо треба сказати про Таймс Сквер. Місце, вірніше площа, просто запружене туристами так що треба постійно лаврувати між людьми. Як у вихідний день на базарі Smile

Усі практично ходять задравши голови неба і відкривши рота. Причина в тому що там така неймовірна кількість реклами і вона таких неосяжних розмірів що уся площа світеться наче на дворі білий день, а не середина ночі.

 

Не дивлячись на наявністі світлофорів на перехрестях синхронно з ними працює поліція. Потік народу такий що вони регулюють не лише машини, але і потоки пішоходів. Взагалі не розумію нащо може знадобитися їздити там машиною – одна зі станцій метро виходить просто на площу.

 

Від натовпу, галасу та яскравого світла втомлюєшся дуже швидко і хочеться мерщій втекти у якесь тихе місце. Хоча побувати б тут на Новий Рік коли уся площа рахує секунди до нового року хотілося б Smile

 

Ось такі в мене спогади про НЙ залишилися – розміри неймовірні, натовп незліченний, шаленний мурашник, але дуже, дуже різний і не схожий сам на себе у кожному районі.

 

Місто великих грошей, великих амбіцій, яскравих людей, великих цін і збережених традицій та острівків культури і старовини.

 

Місто музеїв, парків, затишних сонних вуличок, брудного та розгалуженого метра, хмарочосів та усих мов і культур.

 

Усі фотографії тут – https://skydrive.live.com/?cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2130090&v=3#cid=B21290194214A37D&id=B21290194214A37D%2129949.

Пошук житла…

Так, ви правильно зрозуміли – деякий час тому ми прийняли рішення що час шукати своє житло і почали цим займатися. Ну і відповідно трошки про цей процес та пов’язані з ним речі.

Відповідаючи на питання про громадянство та купівлю власності в США – не треба бути громадянином щоб купити щось в США. Навіть не обов’язково перебувати на території США щоб купити собі якусь хатинку. Так що ти, любий читачу, маєш можливість придбати собі якусь дачу скажімо у Флориді на чесно зороблені в Україні гроші.

Світлини тут виключно для того щоб вам не нудно було прокручувати текст Winking smile

 

Почати мабуть варто з того що умовно житло можна поділити на 3 види:

  • квартира – підходить людям які хочуть жити у великих містах близько до усього і не хочуть займатися облаштуванням прелеглої території, екстер’ру та іншими речами. До недоліків можна віднести доволі високу ціну при меншій площі, високі місячні виплати у загальний котел – як у вас прорве труби чи потече дах то платити будете не ви самі, а платити будуть із спільного фонду. Виплати такі можуть легко сягати тисяч доларів на рік. З одного боку наче безпека яка-ніяка, а з іншого виплати доволі високі, уникнути їх не можна та і не завжди вони витрачаються так як ви хочете. До того ж правила проживання можуть бути жорсткими – не шуміти, у деяких не можна мати пральну машину в квартирах чи тварин. Не кажучи вже про те що чим краще будинок тим важче туди потрапити – потрібні можуть бути рекомендації з попередніх місць проживання, можливо навіть підписані документи від сусідів що вони не проти щоб саме ви поселилися. Ну а здавати квартиру таку буде ще важче.
  • таунхаус, або міський будинок – це такий будинок де бокові стіни фактично відсутні і він з’єднаний з іншими такими ж будинками. Такі будинки як правило доволі вузенькі і кількаповерхові. Ціна менша, але відсутність галявинки та часто гаража (хоча в Сіетлі багато де навіть окремі будинки не мають гаражів) дещо ускладнює ситуацію. Ну і знову ж ті самі побори у спільний фонд та правила – скажімо ви не можете за власним бажанням перефарбувати стіни так щоб вони кольором відрізнялися від усього комплексу. До того ж виплати йдуть на такі речі як  утримання клумб, доріжок та ще чорті чого.
  • будинок – огорожений двір (хоча б і крихітний – у дорогих районах будинки займають усе місце від забору до забору і дивляться вікно у вікно). Є свій двір, часто гараж на пару машин, можна робити що заманеться. Проте і ціна вища і роботи по утриманню його незрівнянно більше.

Отже ми подумали і покрутили і вирішили що хочемо свій будинок з клаптиком землі, не в Сіетлі, але не надто далеко від роботи та цивілізації взагалі. Визначили бюджет і почали пошуки…

Ще треба зауважити що продаж-купівля будинків зарегульована в США нейомовірно і якщо не влазити у якісь ризиковані афери то попасти у неприємну ситуація доволі складно.

 

Які ж будинки є на ринку? Ну якось так:

  • нове житло від будівельної компанії – новеньке, з гарантією, але дороге (скажімо те що у власника можна купити за 400 тисяч у цьому варіанті буде коштувати 700). Компанії такі зацікавлені продавати якомога швидше, а тому будують поближче скажімо до Майкрософт і виходять великі будинки “від забору до забору”, але поруч з роботою.
  • клаптик землі – треба розуміти що найбільшу частку в ціні будинка складає саме ціна землі. Скажім будинок ціною в 500 тисяч можна побудувати за 50-60 тисяч, все інше йде за землю. Власне якщо купити ділянку і будувати самому то вийде у підсумку скоріше за все дешевше, але мороки стільки (та ще й нешвидко все це буде) що мало хто насправді таким заморочується.
  • будинок від власника – люди пожили кілька років, потім з якихось причин вирішили продати житло. За порадою агента з продажу приводять його у нормальний вид (що завгодно від перефарбовування стін до заміни криші) і виставляють на ринок за своєю ціною. Потенційні покупці з агентом з купівля відвідують і роздивляються будинок і оцінюють його для себе.
  • Швидкі продажі – коли з якихось причин будинок повертається банку (власники приаинили сплачувати кредит) то банку треба якнайшвидше продати таке житло щоб повернути собі гроші. У банка нема задачі заробляти на цьому, їм аби своє відбити. Скажімо ви купили будинок за 500 тисяч, 200 з них виплатили, а потім припинили. Банк виставить будинок за 300 тисяч щоб продати його якомога швидше, потім ще ціну знизить. Ризик у тому що в будинку можуть бути якісь проблеми які банк не буде братися виправляти, на будинку можуть бути комунальні борги (компанії не паряться з відстежуванням людей і просто усі рахунки виставляють тому хто зараз є власником, тобто борги на будинку) і ще що завгодно.

Наш вибір – покупка у власника. Це означає не надто новий будинок, але ми можемо домовлятися про ціну, необхідні доробки та бути певними що на будинку нема боргів.

За розмірами найменьше що можна знайти у районах які нас цікавлять це мабуть 3 спальні, 3 ванни, кімната для гостей, кімнати для родини, кухня, столова, гараж, … Щось менше тут просто не будують просто через те що важко продати потім буде. Навіть родина з 2 людей не буде ризикувати купувати менше житло з тих же міркувань – коли прийде час продавати його то зробити це буде важко. Враховуючи те що в американських родинах або 0, або 3-5 дітей будинки з п’ятьма спальнями мабуть найпошириніші.

Місцезнаходнення будинку теж важить: щоб близько до торгівельних центрів, але не впритул (кілометрів 5 – ідеально), щоб близько до хорошої школи, але теж не впритул. Школа важить бо діти ходять в школу за місцем проживання. А оскільки школи фінансуються з податків людей що живуть в прилеглому районі то житло біль хороших шкіл дорожче. І навпаки – чим дорожче житло тим краще школа. Нормальна річ для родини переїхати в інше житло коли дитині треба йти в початкову/середню/старшу школу так щоб опинитися саме у хорошій школі. Ну і інші речі як близкість до парків, швидкісних трас та інше теж важить.

Знаходимо агента з купівлі з яким почуваємо себе впевнено – агент має давати осмислені рекомендації, а також деталі колі потрібно і пояснювати як все працює. До речі агенту покупець не платить, вони заробляють з продажу, а отже можна працювати з кількома агентами одночасно та міняти їх за бажанням. Тобто той хто продає будинок потім сплачує податок штату та відсотки агентам з продажу та купівлі. Наскільки я розумію з продажу будинку за 500 тисяч в нашому штаті десь 30, а то і більше продавець віддасть. Можна звісно і без агентів, але тоді доведеться сплатити ще додатковий податок Smile

Проблема лише в тому коли знайти час щоб дивитися будинки. Це як правило робочий час і особливо не накатаєшся бо працювати не буде коли. Але 3-5 будинків за тиждень можна переглядати не напружуючись. Можна і більше, але з’являється така проблема що забуваєш що де було, що сподобалося, а що ні. Тому будинки які для себе позначив як перспективні доводиться переглядати по кілька разів.

 

І от нарешті покупець готовий. Подає свою пропозицію продавцю (вірніше його агенту). Найвдаліший випадок це коли ваша пропозиція єдина, але не завжди так виходить. З одного боку ви можете запропонувати нижчу ціну, а з іншого власник може не прийняти її, або надати перевагу іншій пропозиції. Ось покупець каже вам що ваша пропозиція прийняти. Тепер у вас є кілька днів на інспекцію – на цей час будинок зникає з ринку. Для інспекції краще за все найняти спеціаліста який складе детальний документ з усих знайдених проблем: там можуть бути і дрібниці як дірочки в сітці від комарів, так і серйозні проблеми з опаленням, дахом, або необхідністю щось зробити на випадок повеню та родоном у підвалі. Ціна інспекції приблизно 500 доларів. Далі за результатами інпекції домовляєтеся що власник виправить, а за що скине ціну. Хоча знову ж таки власник може вам відмовити. Ну або ви можете відмовитися від будинку.

Але ще до того як ви подали пропозицію вам потрібен документ з банку що вам готові надати кредит на суму покупки (це для того щоб продавець не ризикував приймаючи вашу пропозицію). Найбільш стандартна практика тут це виплатити 20% суми одразу, а на іншу брати кредит. Але можливі варіанти коли ви платите 10% суми, берете на 80% кредит і ще 10% кредит під вищій відсоток. Тут треба розуміти що продавцю вигідніше отримати готівку якомого раніше, тому іноді можна трохи знизити ціну давши більше 20% одразу.

Ціна на кредит залежить від економічної ситуації та вашого кредитного стану. Колись я писав про користування кредитками тут (Про кредитні картки), так от одна з причин користуватися кредитками регулярно полягає в тому щоб заробити собі хорошу кредитну історію і отримати дешевий кредит. Зараз при близькому до ідеального кредитному стані можна отримати кредит на 30 років під 4.5%, а ще скажімо рік тому такі самі кридити давали під 3.75%. Проте відсоток кредиту можна змінтит з часом, але про це якось іншим разом (UPD 2016/09/17Про рефінансування будинку). Банк що дає вам кридит вимагає різні документи типу стану рахунків з усих банків, звіти зі сплати податків, дзвонить на роботу щоб підтвердити що ви дійсно там працюєте та інше. Скажімо ви знайшли будинок за 500 тисяч. Тоді ви платите одразу 100 тисяч, а за 30 років ви виплатите банку 550 тисяч (сподіваюся всі пам’ятають що таке складний відсоток?). Це означає що в місяць платня банку буде складати 2200+. Звісно можна достроково виплачувати  кредит зменшуючи тим самим термін, а відповідно і усю суму.

Крім платежів за воду, електрику, газ (у кого є) та сміття ще доведеться платити за страховку (банк не дасть кредит без цього) та податок місту. Коротке пояснення: коли мешканці міста голосують за те що хочемо новий парк, велодороіжки та фестиваль маріхуани місто бере під все це кредит у банка на наступний рік. А оскільки у міста своїх грошей нема то тепер всі мешканці міста сплачують податок місту який обчислюється як відсоток від вартості житла. В нашому Кіркладні за будинок в 250 кв. метрів (2 поверхи) на ділянці в четвертину футбольного поля за рік доведеться платити 3.5 тисячі.

Оскільки самому буде забагато мороки моніторити усі банки та надавати усім дані простіше включити в процес агенство позик. В результаті позику саме вони вам і надають і їм ви все і повертаєте, а з яким вже банком вони там працюють можна навіть і не цікавитися.

 

Ну ось на цьому наче і все, питання?

Garmin GSC 10 Speed/Cadence Bike Sensor

 

Ціна: $35

Призначення: Датчик каденсу (кількості обертів) і швидкості на велосипед. Датчик каденсу потрібен новачкам особливо щоб не попсувати собі коліна – крутит педалі треба не нижче певної частоти.

Датчик швидкості ж дозволяє не покладатися на не надто точний в цьому плані GPS, але вимірювати швидкість безпосередньо через оберти колеса.

Загальні враження: Надійний пристрій. Якщо його правильно встановити, а навіть для новачка це посильно зробити за 20-30 хвилин, то про нього можна забути і користуватися у будь яку погоду. Головна хитрість розмістити датчик так щоб він був за кілька міліметрів (не більше 5) від магніту на педалі та магніту на спиці колеса.

Дощ і грязюка (перевірено неодноразово) ніяк не шкодять датчику.

Недоліки: Ну хіба що ціна та те що на нестандартну раму його встановити може бути не просто.

На сайті виробника: https://buy.garmin.com/en-US/US/prod1266.html#gallery-dialog

До речі на ціну не дивіться – купувати треба на Амазоні в цьому випадку.

Eleanor Arnason. Ring of Swords / Елеонор Ернасон. Кільце мечів (1993)

 

Людська цивілізація стикається з іншим розумним видом. Видом який усе своє існування веде війну, у якого гомосексуалізм є нормою а гетеросексуалізм переслідується, видом у якого статі розділені і проживанням і функціями.

Представники обох рас просто не здатні зрозуміти одне одного і марно намагаються вести переговори. Є і перебіжчик – людина що спочатку була полонена чужинцями, а потім добровільно залишилася у них і навіть знайшла собі коханця.

Книга хоча і фантастична, але це лише антураж. Основні питання – мораль, соціум, традиції і точки зору на світ і життя.

Хоча треба відзначити нуднуватість викладення завдяки якій мабуть мало хто захоче читити кнугу вдруге через короткий час.

https://www.goodreads.com/book/show/186315.Ring_of_Swords?ac=1

Charles Sheffield. Heritage Universe / Чарльз Шефілд. Успадкований Всесвіт (1990-…)

 

Доволі сильна науково-фантастична серія книг про пригоди землян що досліджують могутні артефакти зниклих цивілізацій. У чомусь перекликається з “Космоархеологією” Макдевіта. Але я би все ж таки не оцінював так високу саме цю серію як це роблять чисельні критики та любителі жорсткої НФ. Як на мене книги хоча і хороші, але не вершина творів у жанрі – місцями не надто літературно, іноді дещо примітивно (не в плані науковості, тут якраз все в порядку, а у поведінці та мотивації людей).

https://www.goodreads.com/series/41758-heritage-universe

Summertide / Літній прилив (1990)

Ця і наступна книга є по суті двома частинами однієї історії. Якраз перші книги і є цікавими і за сюжетом і найсильнішими за викладенням.

Змішані історії неймовірних масштабів планетарної катастрофи, пошуку Будівельників що власне і створили артефакти навколо яких крутяться книги, та детективної історії пошуку злочинця.

https://www.goodreads.com/book/show/939227.Summertide?ac=1

Divergence / Розділення (1991)

Читай опис попередньої книги серії Smile

Під час катастрофи з першої частини люди за участю іншопланетя таки знаходять новий артефакт чужинців і продовжують свої пошуки могутніх Будівельників.

https://www.goodreads.com/book/show/939236.Divergence

Transcendence / Трансцедентність (1992)

Власне вже ця книга своєю графоманією відбила бажання продовжувати читати серію. Треба буде спробувати якось ще раз…

https://www.goodreads.com/book/show/939235.Transcendence

Convergence / Конвергенція (1997)

https://www.goodreads.com/book/show/939230.Convergence

Ще не читав…

Resurgence / Відродження ()

Ще не читав…

Paolo Bacigalupi. The Windup Girl / Паоло Бачігалупі. Заводна дівчина (2009)

 

Неймовірно приємний і несподіваний сюрприз – цікава і розумна книга у доволі рідкому жанрі.

У недалекому майбутньому світ страждає від голоду спричиненого необережним втручанням у генетику тварин і рослин – епідемії, шкідники, отрута і інше.

Дії відбуваются у Тайланді який протистоїть могутнім харчовим корпораціям. А в сюжеті переплітаються традиції, політика, кримінальні сюжети, наукова фантастика та навіть екшн. Назва пов’язана з однією з героїнь сюжету – механічною (але розумною) дівчиною якій приходиться в цьому жорстокому світі ще скрутніше ніж іншим.

Місцями книга доволі брутальна і може шокувати.

https://www.goodreads.com/book/show/6597651-the-windup-girl?from_search=true

Jan Weiss. Dům o tisíci patrech / Ян Вайсс. Дом в 1000 этажей (1929)

 

Тоді, ще давно, анти-утопічну фантастику писали обережно, намагаючись не дати забути читачеві що перед ним вигадка, фантазія. Саме тому в кінці неодмінно головний герой або прокидається від жахливого сну вкритий холодним потом, або приходить до тями у шпиталі, або щось ще.

Хоча треба відзначити доволі вдала проба створити хоч і не всесвітню, проте похмуру і безрадісну картину майбутнього.

Одна з ранніх спроб оцінити "жахливе і бездушнє майбутнє" в якому люди будуть жити під владою корпораціймагнатів у гіганських будинках, ніколи, ніколи не маючи змоги вийти назовні.

Чайові в США–дурацька дурість

Одна з найдурніших і найнезрозуміліших речей в США для іноземців – це правила і принципи чайових.

Перше що треба зауважити це те що ми з ними по різному розуміємо значення слова “чайові”. Для нас це щось що ми добровільно платимо зверху за неочикувано якісне (і доречне) обслуговування. Таксисту який не набридав блатняками у салоні і допоміг донести сумки логічно давати чайові, офіціантові який просто приніс ваше замовлення можна і не платити додатково зверху – за що?

У них же логіка така: офіціанти працюють на мінімальну зарплатню і недодані чайові це крадіжка з їхнього заробітку. Тобто розумієте що відбувається? Зарплатня офіціантів наскільки мала що якби не розрахунок на чайові то працювати і не окупиться. З точки зору американців чайові це додаткові 15-20%% які ти просто платиш за те що їси не дома. Більше того – як правило офіціанти скидаються чайовими і діляться ними з поварами та іншими. Таким чином недодані чайові можуть їм ще і в мінус піти. Коли ти даєш погані чайові то в очах американців ти падаєш нижче ніж якби привселюдно обісрався. Ні, я не жартую.

Неймовірно тупа система як на мене. Ну та більшість традицій якими дорожать люди не меньш тупі.

Який же розмір чайових вважається пристойним? Колись, як мені розказували, прийнятним було давати 5% від рахунку, зараз ще 15% вважається нормою і часто можна почути що треба 20% зробити нормою. Це якесь божевілля яке не зрозуміло як спинити, тим більше що 99% населення не розуміє що це ненормально.

Проте деякі ресторани та бари вписують чайові (як правило 18%) автоматично у рахунок на групове замовлення. Що таке групове замовлення це вже кожен визначає сам: десь це від 6 осіб за столиком, а десь і від 3. Європейці взагалі кажуть що треба зробити як в Європі – вписувати 15% в рахунок по замовчанню.

Австралійці розказують про їхню систему яка виглядає найлогічніше: чайові не обов’язкові і не платяться автоматом, але за хороше облуговування люди таки лишають гроші. Тобто нічого не лишити зверху це нормально, це означає що обслуговування було не краще того що ти очикував.

Кому ж давати чайові, а кому ні? Тут все ще складніше. Офіціантам, перукарям, таксистам платять, а от в тому ж МакДональдсі чи водію автобуса – ні. Ви б могли подумати що платять за індивідуальне обслуговування, але ж ні! Якщо рівень обслуговування не дотягує щоб за нього винагороджувати ви все одно не маєте морального права не платити.

Так само не платять людям що ремонтують машини чи міняють скло у вікнах. Але ви не повірете – на багатьох інтернет-ресурсах американці говорять про те що треба змінити цю ганебну звичку і почати таки платити і за ці роботи зверху. Неймовірно! Sad smile

Я багато разів читав довжелезні обговорення про нелогічність та доцільність авто-чайвих на 15-20%%, але всі одинокі логічні доводи просто тонуть під потоком коментарів “як ви смієте красту у офіціантів не додаючи їм чайових?!”. Ви думаєте що ви могли б використати аргумент “я їх не примушую працювати офіціантами”, але не забувайте що це США де кожен хоча б раз в житті (наприклад коли був у школі) працював офіціантом – розчарування від недоданих чайових лишається з ними на все життя.

А оскільки американці люди позитивні то там би де для нашої людини природньо подумати “раз мені так погано давали чайові то я ще менше давати буду” для них не менш природньо думати “раз мені давали погані чайові то я буду давати більше ніш середні щоб у когось іншого не було такого поганого досвіду”. Ті хто працюють з американцями можуть підтвердити що саме так якось вони і мислять.

Висновок… Який же тут висновок? Та просто якщо ви не проїздом десь, не обов’язково в США, то не варто про будь-що думати що як воно очевидне для вас то і всі інші думають так же.

Просто почитайте ось цю статтю і коментарі для неї – http://www.huffingtonpost.com/matt-walsh/open-letter-to-bad-tippers_b_4549644.html?ncid=edlinkusaolp00000009&utm_hp_ref=fb&src=sp&comm_ref=false#sb=4492693b=facebook. Для наших людей це якийсь сюрреалізм – одностайне негативне відношення до негідників що дають погані чайові.