Якось років 2-3 тому у напівсні (чи то засинав, чи то прокидався) виринув спогад дитинства… Отже мені мабуть років 5-6, я з батьками мабуть на місцевому ринку. Це мав бути не вихідний день – сонячно, людей нема і лише довгі ряди бетонних торгівельних столів. Батьки говорять з якимись знайомими, а я щось сам по собі граюся і тиняюся навколо. І от, не пам’ятаю куди конкретно, починаю бігти і щось кричати типу “я льотчік”, чи “тра-та-та, німці здавайтеся”. Аж тут чую як усі дорості щось починають схвильовано кричати. Обретаюся – на мене несеться велетенська собака!
Це зараз я розумію що то була максимум вівчарка, але у моєму спогаді то якесь страхіття вище за мене, неймовірно прудке і страшне. Я здається падаю, а далі клац-клац, кілька темних кадрів і ось я вже на руках у батька кричу і кричу і дихати нема чим…
Так, я знаю що собачка просто хотіла погратися, але у страху раціонального мало. Дивно що все життя цей спогад був старанно схований і знадобилося кілька років прожити в оточенні де в мене щодного разу не виникало страху перед собакою щоб нарешті цей епізод прослизнув крізь щільно закриті двері пам’яті.
Мабуть через те у мене постійно був страх перед собаками. У книгах часто пишуть про липкий страх, але ні, він не липкий, він холодний і паралізуючий. Чи знаєте ви, хто не боїться собак, як це коли поруч із великою собакою в тебе віднімаються руки, ноги стають такими важкими що ледь рухаються і дихати неймовірно важко – горлянку наче бетоном залили.
Усим тим хто щиро, не сумніваюся, говорить що треба погладити собаку, погодувати з руки і стах пройде хочеться сказати – боїшся змій чи павуків? А ти візьми і запусти собі змію за пазуху, напої теплим молочком з долоні і страх пройде.
Так само поради про “перебороти страх” схожі на поради зробити крок з дев’ятиповерхівки у повітря. Скільки завгодно ви б могли мене переконувати що не вкусе, що собачка добра, не спрацює так само як не спрацює якщо я буду переконувати вас що ви не впадете з даху, а просто зависните у повітрі. Та і крім того ця фобія не в тому щоб боятися що собака покусає, а в тому щоб боятися собак. Знову ж таки по аналогії – не бійся стрибнути з даху – повітря ж там не загазоване. Що? Стрибати не будеш тому що не загазованості боїшся? Тю, а чого ж ти боїшся тоді? Стрибай!
Ну от скільки себе пам’ятаю я боявся собак. Від великих собак (вище коліна) як я вже і писав мене просто параліч хапав. Меньші собачи викликали бажання піджимати ноги у повітря і швидко видертися на найблищче дерево чи на стіну.
В нашому під’їзді хлопець мого віку мав тер’єра. І хоча він я бачив і проходив повз нього щодня, іноді навіть кілька разів на день, кожно разу це було страшно і з часом не миналося.
Трошки краще стало коли батьки завели собі пікінеса. Невеличка кумедна собачка, а тоді ще зовсім крихітне цуценя, ні видом ні розмірами спочатку не було схоже на середню собаку. Спостерігаючи як він ріс, навіть вигулявши його кілька разів я помітив що вже не боюся маленьких собак. Не те що б я їх полюбив, так само старався бути далі від них, але вже в їх присуності не зводило усі м’язи і я навіть міг підтримувати розмову.
З дружиною ж у нас перші кілька років були постійні розмови що от вона все мріє завести велику собаку, і може навіть не одну. Я ж завжди на це казав що тут же ми і розстанемося не дивлячись на усе кохання і любов. Не зміг би я жити там куди мені не хочеться повертатися, де постійно треба сидіти у замкненій кімнаті і переміщуватися в туалет перебіжкою переконавшись що собаки нема за дверима.
Але лише коли я переїхав в США страх почав проходити і згас. По-перше, за всі 5 років я жодного разу не бачив бродячої собаки (чи кішки). По друге, собак тут водять на поводках. Бо собака що бігає без поводка далеко від хазяїна або буде виловлена відповідною службою і доведеться платити чималий штраф, або взагалі буде пристрелена кимось хто буде стверджувати що вона напала на нього чи його дитину (і знову ж таки власник собаки буде платити штраф). Ну а до того ж собак тут вчать не звертати увагу на сторонніх людей. Це на відміну від наших уродів дикунів які вчать собак нападати на людей. Перші чай я весь напружувався коли пробігав мимо собаки – вони хоч і на поводку, але без ошийника. Але жодного разу ті навіть головою в мою сторону не повели!
Отак з часом спочатку перестав хвилюватися, а там і помітив що перестав боятися. Тепер спокійно можу знаходитися поруч із собакою яка навіть без ошийник та намордника. Просто я знаю що вона не буде сама лізти до мене гратися чи нападати, взагалі не буде звертати увагу на мою присутність. Звернув увагу що навіть кілька разів собаки зупинялися впритул до мене (коли їх власники зупинялися) і це мене не лякало і взагалі особливих емоцій не викликало.
Страх вилікувано? Не знаю, можливо. Все одно якщо у мене є вибір я постараюся бути подалі від собаки, але в цілому тепер можу бути з ними в одній кімнаті. Звісно при умові що це спокійна і вихована собака.
Я навіть думаю що якщо приїду в Україну на якийсь тривалий час то обов’язково придбаю спрей від собаг, ультразвукову лякалку, а може навіть і травмат якись якщо ситуація насправді там наскільки погана як я собі її пам’ятаю.
А пам’ятаю я що власники собак є переважно закомплексованими недоумками яким собака потрібна в першу чергу що демонструвати власну крутість. Звідти і всі ті навчання собак що проводять вже життя у квартирах навичкам нападіння на людей, виховування агресивності, відпускання собак гуляти без поводка та ще і ті команд не завжди слухаються. От чесне слово шкода що вогнепальну зброю в Україні не можна мати. Думаю що кількість бігаючих за десятки метрів від хазяїна собак що кидаються на кожного перехожого зменшилась би дуже швидко…
На цьому про собак у мене все.
А уявляєте скільки ще дитячих спогадів-травм заховано у глибинах нашої пам’яті? І про більшість з них ми не дізнаємося ніколи.