– А вони мене вже так ізнущалісь, так ізнущалісь – Перервала його роздуми якась тітка що сиділа на роздутій китайській сумці – Єлє оце вирвалася от них, ізвєргів…
Він підняв погля з брудної підлоги вокзального залу очікування і тут же втомлено ним загубився в пошарпаному натовпі. В голові нечутно клацнуло і хвиля роздратування затопила його. Неприємні протяги, неприємні вокзальні запахи, відкрите незатишне і галасливе місце, нерозбірливе але нав’язливе бурмотіння гучномовців під стелею. Він не стримався і закричав на незнайому тітку.
– Кажи мені правду! – Кричав він – Досить брехати! Дивися йому в очі і кажи правду – тикав він рукою у портрет Леніна, півішений під високою стелею його кабінету на фарбованій зеленій стіні.
Схопивши важкий повний графин він тремтячою рукою налив води у гранчак. Потім обережно вставив на місце скляну пробку і викинув повний стакан у вікно. Через секунду тиші м’яко бухнув ледь чутний удар… Все ж таки 7-й поверх, може і почулося.
Злякана жінка ховала босі ноги під стільця і продовжила нити.
– Ну так я і кажу – вони іздєвалися з мене – Шмигнула носом – Завели в таку кінату маленьку і били. А я начальнику пожалуюся! – раптом відчайдушно заволала вона.
– Розкажи, розкажи – Вгодований писок над сталевого кольору костюмом зацікавлено заглядав у кабінет крізь вікно з вулиці – Що там було? Погано з вами поводилися? Знущалися? Так, так – Начальник поклав шкіряну папку на підвіконня і кудись схилився, так що його стало не видно з кабінету.
Пошарудівши чимось обличчя знову випливло на світ.
– Так кажіть, кажіть. Я тут дещо занотую – Клацнув ручкою і заходився щось креслити на відірваному шматку шпалери прикусючи язика вбік.
– Так завели мене у такий підвал, а там ще дерев’яні кроваті двуетажниє стоять з обох сторон. – Дівчина однією рукою помішувала якесь густе червоне варево на плиті, а другу обтирала об рушник – І такий наче дліний карідор, і всє кроваті і кроваті. Як на войні – Паркетна підлога під нею поскріпувала.
– Так а потом у такі малесенькі двері заводять – продовжувала вона вбуваючись у коридорі біля дзеркала – а там скільки собак дворових, і такі всі великі. А я ж їх боюся. Так солдати мені і кажуть щоб я чекала і нікуди не йшла. А самі зі свічками пішли геть. Ну ясно що я в темряві нікуди не піду.
Чути її було погано – обличчя майже повністю закрите теплим шарфом, та і вітер несе сніг в обличчя. А за пару десятків кроків так і взагалі нічого не видно.
– Потім прийшли ці – продовжував він сам до себе – п’яні, матюкаються – Взяли найбільшу собаку і почали нею бити жінку. А вона вже і не ворушилася, лише закривала собою сумки.
-Так – перебив його сусід по купе – я як піонером у дитинстві був то пам’ятаю нам розказували про це. Потім взяли собачі зуби, поробили з них голки і почали молотком забивати їй під нігті. Так же ж було?
– Ні, не так- сказав він. Жбурнув на столик жменю зіжмаканих грошей у перемішку з дріб’язком та якимись скрепками, резинками і стертими значками і рвучко вискочів з кондиціонованого повітря кафетерію на розпечену вулицю.
У вухах щось лусноло і час зупинився. Очі відкрилися і він згадав як то починалося.