[Хроніка регулярної мандрівки] Повторення експерименту (стр. 34)

Ніч. Як тільки зірки почали падати за обрій, він почав розуміти життя. Він зрозумів що вона лежить збоку від нього і вивчає закритими очима невидиму стелю. Вона не знала що є живою. А він не міг їй про це сказати. Це було б важко зробити, це було б довго, і це не дало б результату. Вона б зрозуміла зовсім не так. Вона могла б йому не повірити, а не повіривши раз могла б подумати що все сказане ним до цього є чимось абсолютно протилежним правді.

Стало неспокійно. Необхідно терміново підняти руку! Як це зробити? Рука під ковдрою. А ковдру піднімати зовсім не треба. Чому ж нас вчить історія? Що роблять великі у таких випадках? Що вони будуть робити коли у них настане така сама складна ситуація?

О Боги! Чому ви не існуєте? Чому не можете зробити мене одним з вас? Я б показав як знищувати те, що ще не з’явилось. Я би примусив всіх вірити що час плине постійно і рівномірно. Вулкани би плювалися кривавим людським м’ясом, а річки б текли крізь землю в розпечене серце планети.

Музика стала твердою як камінь і несесеться під землею як потяг. Хочеш лягти на лагідну поверхню і нечутно поплисти в нескінчену темряву? Саме для цього утворилися амінокислоти, саме через це риби вибралися на суходіл, це інша сторона того що Сонце згасне і нерозумні створіння бездумно зжеруть холодний і прекрасний порядок Всесвіту.

Чи порятунок є? Зерно смерті розпуститься хижою квіткою, пожираючи усе живе як вогонь радісно їсть сухе дерево. В кришталевій нескінченній самотності без кольорів завдяки зусиллям Хаосу виникне теплий, пульсуючий неправильною формою шматочок життя. І ще не розумний він почне зручніше облаштовуватися всередині діаманту, не розуміючи, нещадно до порядку стане милим і жалюгідним, а потім жадібним і ненажерливим.

Він не хотів рятуватися. Як би стати іншим? Як би знати нічого про очі, про тактильні відчуття, про час? Темно-помаранчевим оком ненависті він спостерігав як ростуть відрізані нігті.

Він спробував зосередитися на чомусь матеріальному. І вирішив що як тільки з’явиться можливість то візьме олівця та блокнот і щось намалює з того що бачить у темряві. Ось, він побачив контури предметів. Темрява рвонулася йому назустріч у нестримному прагненні розвитку. Зачерствіла шкуринка хліба розчинилася у підлозі, розтанула вогкою калюжею з грудочкою цукру по центру. Забіліли провода домашньої електроніки, на них повільно набрякли бруньки, і лопнувши розпустилися соціальними інститутами та установами. Хтось з певною метою збирав людей у групи і настійливо пояснював їм що у них є спільні цілі та прагнення, що може стати краще, що саме він знає як це "краще".

Але невидимий матеріаліст помилявся. Він робив усе правильно, за наукою. А його помилка була в тому що він вважав що люди можуть думати. Це підтверджувала і наука. Наука яку начебто вигадали, створили і виростили люди. Він забув що у своєму прагненні структурувати та закріпити у часі нетривку конструкцію з плоті та кісток саме він і вигадав миттєво і віртуозно і науку, і мистецтво і натхнення. Здається він сам не помітив як переступив у своїх роздумах дозволену межу. Зараз щось має статися.

Спрацював сигнал тривоги. Беззвучна сигналізація, щоб не будити жителів облаштованих дірок у бетонних прямокутниках, почала вібрувати стінами, розхитуючи зуби та витрушуючи з кісток вживлені засоби спостереження. Зараз всі прокинуться!

Але ні. Пройшла секунда, друга… Чому не чутно стрілянини і сирен, чому не плачуть діти та не з’являються безпритульні тварини? Це мабуть його індивідуальна сирена? Що ж вона означає? Так, він вирішив при першій же нагоді спробує подумати про це. А поки ніколи. Прямо зараз треба згадати для чого він усе життя дихав. Він вдихав і видихав.

Ну видохи то не важливо. То ще можна проігнорувати. А ніщо йому стільки вдохів? Він точно знав що для чогось вони були потрібні. І він не забув. Він просто перестав знати. А все ж таки цікаво – для чого йому знадобилося так багато разів вдихати, та ще й з такою регулярністю?

Він задумався на мить і побачив що минули мільйони років. Він остаточно вирішив коли небуть народитися…

Robert Sheckley. The Status Civilization / Роберт Шеклі. Цивілізація статуту (1960)

 

Я свого часу читав як російський так і український переклад цієї класики. І треба сказати вони сприймаються суттєво по різному. Якщо в українському перекладі якось більше пригодницька складова була помітна, а кінцівка сприймалася як “ну от зараз все і закінчиться”, то в російському варіанті навпаки – все що відбувається на планеті в’язнів сприймаєш як швидкоплинну підготовку до потужного фіналу.

Далі спойлер!

Ну а по суті – людська цивілізація досягла високого рівню життя без конфліктів та негараздів. А злочинці відправлються на окрему планету де і мочать одне одного будуючи подобу Дикого Заходу.

І ось група “політичних” посилає розвідника на Землю. А той з’ясовує що ні армії ні поліції на Землі нема, а є натомість панування машин які программують людей вести себе правильно і самостійно йти в тюрму коли вчинили щось неправильне…