[Хроніка регулярної мандрівки] Машина щастя (стр 20-22)

Який в біса у вагоні потяга може бути телевізор? Він озирнувся навколо себе, струхнув з долоні уявний пульт і за звичкою почав повторювати. – Один – зелений, непогані футболочки… Два – пальці, красиві кросівки і класні кофти… Три – Дольче Габана це хєрня якась для пєдіків… Шанель – парфуми для жінок… Ла Коста – рубашки такі з коротким рукавом і воротником…
– Чому я тут? – запитав він себе в голос. Хотів звичним рухом посмикати за кінці вусів та згадав що він їх не має та і ніколи не мав, як і звички їх смикати. І тому відповів собі – Я їду в село Панські Заполички, цеж треба таку назву вигадати! Там живе Пилип Феофанович. Він довбаний винахідник та раціоналізатор. Треба взяти у нього довбане інтерв’ю та написати статтю про це у довбаний журнал. Ні, ну чому я? Чуму в біса саме я?

– А поки я можу почитати книгу – зрадів і узяв зі столика заповненого стаканами з чаєм книжку із затертою палітуркою і розкрив її там де було закладено кредитну картку. В чей час за вікном щось блискнуло боляче вдаривши в очі.

Він сильно зтулив очі і подумав що коли вийде з вагона то ще невідомо як добиратися по спеці, у костюмі, запилюженими дорогами у загублене село, тягнучі за собою рюкзак з тормозком, незручну сумку з ноутбуком та дорожню сумку з речами. А як і ходить туди якийсь автобус то певно чекати його години три доведеться. І то це напевно буде старий “Лаз”, в якому буде просто пекло і сморід бензину. А потім ще тинятися сонним під обіднім сонцем селом, волати через паркани, питаючи де живе такий-ото дядько. І на питання “Шо вам нада?” знову волати так само. І потім підійти до засраного качками та курками подвір’я винахідника і довго смикати ціпок на калітці, намагаючись її відкрити.

– Здрастуйте!
Він підняв очі. Прямо за каліткою стояв звичайний дядько з тих яким вицвілі сімейні труси пасують більше за будь-який інший одяг. Ще на дядькові була біла майка і газета в руці.
– Пенсію принесли?
– О, тільки не це, –
подумав він страждально закочуючи очі і уявляючи як у вуха йому зараз будуть напихати нудні ватяні монолого про тяжке життя пенсіонерів. – Ні, я з журналу…
– А. з “Цифрового вісника”? – Знаю, знаю, получав ваш ємейл – зрадів дядько.
– У Вас є комп’ютер? – здивувася кореспондент.
– Та так, скоріше тупий термінал, – відмахнувся газетою дядько. – У нас в сосідньому селі, ну у Донкіхотовці, ви чули, серверна фєрма стоїть. То я по ssh туди конектюсь і у консолі працюю. А в мене так, просто друкарська машинка. Word, Excel та іноді Unreal запускаю. Ото і весь комп’ютер, – говорив дядько наливаючи третю чашку холодного кампоту. – А мед чого не їсте?
– Релігія не дозволяє, – шукаючи диктовон у кишенях важкого чорного і пожмаканого піджака, який звалився під стіл, відповів кореспондент. – Та ні, жартую. Спека така, як його можна їсти той мед? Я б кригу з’їв. Ні, я б в ній жив.
– Не переймайся. У мене в підвалі, під будинком, старе скіфське чи то сховище чи то капище. Карочє шось дрєвне, –
Пилип Феофанович говорив і застібував шкіряними ремінцями ноги та руки кореспондента, зживляючі його з велетенським дубовим троном. – Святе місце. Там сила така. У-у-у! Як ото були морози зимо страшені, а у нас морози не такі як у вас в місті, так попросили сусіди помолитися. Я не хотів зразу. Але потім взяв сусідського хлопця, я сам холод жах як не люблю, та і серце йогов ту чашу поклав. Зробів усе як треба. І шо думаєш? Через день вже весна почалася.
– Як серце в чашу? – закляк зі сраху кореспондент не помічаючи як велетеньсскою голкою хазяїн зробив йому знеболюючий укол в шию – Вби.. ееее… Помер хлопець? – побоявся він розлютити співбесідника.
– Та нєєє… – з посмішкою потягнув пенсіонер надіваюці на волохаті груди шкіряний фартук м’ясника. – Від чого він помре? Фарбою хрест на грудях намалювали, взяли грудочку землі, поклали в чашку, побубоніли як бабо вчили.
– А-а-а, –
полегшено зітхнув кореспондент, – а то я вже подумав…
– – Правда потім довелося втопити його.
– Як втопити? –
серце ледь не провалилося крізь дубову поверхню стільця. – Нашо втопити?
– Та то вже не я, то батьки самі і втопили. На болото повели, вирізали знак Старшого Хазяїна на спині, залили рота свинцем та і втопили. Довго він пручався, все з болота ліз, – Пилип Феофанович застиг з розпеченими іржавими щипцями у руках пригадуючи, – і доки з кілків срібних клітку навколо нього не замовили як слід так все і вилазив. Ех.

– Ні, ні. Цього не може бути, – панічно подумав він, – які щипці? Які дубові крісла? Що за ритуали?

А хазяїн продовжував, підключаючи Ethernet-кабель до ноута кореспондента, – Так вам може ще кампотіку налити? Та ви зніміть піджачок, жаркож мабуть у ньому. Та і розбуйтеся.
-Фууууух, –
витер рукою (вільною рукою! неприкутою рукою!) лоба кореспондент, – та мені тут примарилося.
Він засміявся і ляснув другою рукою по столу. Звук вийшов надто дивний, як і відчуття. З холонучим серцем кореспондент скосив очі на праву руку і побачив що з його плеча виходить вбута у зимовий ботинок нога. Паніка знову почала оволодівати ним.
– Як це? Що то? Чимось отруїли мене? Наркотиків у компот підсипали? – залопотів він безпорадно дивлячись на хазяїна, який поправляв хустинку у зовнішній кишені костюмного піджака сталево-сірого кольору.
– Що? – перепитав той. – Пробачте, я замислився. Так ось я і кажу. Моя машина позбавляє вас цієї проблеми одним натисканням кнопки. Тільки я ще її не випробував жодного разу, – знітився він відводячи очі у куток.
– Ой, ай, а-а-а-а, – слабнучим від дурноти голосом намагався щось пролепетати кореспондент. Але він і сам не знав що. Знав лише що краще б йому взагалі зараз не існувати.
– Це ви цілком слушно зауважили, – відповів на якесь уявне питання до себе Пилип Феофанович. – Я так їм і казав. Але вони не хочуть козлів чи там собак брати навіть великих. Та і бомжів вже відмовляються. Якшо тільки у сусіднє село…
– Я…як…Яких бомжів? Яких собак? – язик кореспондента затинався а звук голосу було ледь чутно йому самому, серця і те гучніше гупало.
– Та мертвих же ж, а яких ще. Шо я їх, силою туди поведу? Чи може вбивати їх? Та ну, з ними мороки скільки, – хазяїн енергійно замотиляв головою. – Я от тепер на станцію ходити почав. Ну там вантажника якогось тог, ну тюк по голові і все. Або пасажира…
– Щ…що…що «тюк»? Як «тюк»? Як? – нарешті прорізався голос у кореспондента. – Щось треба робити. Негайно! – Зірвався він на крик. – Я не можу! Що це?
– І потім закриваємо кришку, – хазяїн хрянув жестяною кришкою якось агрегату схожого на газову плиту і почав витирати замащені руки ганчір’ям. – Ось і все. Я такий вам вдячний. Якби не ви то так би і стояло воно роками. А те що запобіжник перегорів ви не хвилюйтеся. Ми майже все назад вам і закачали.
– Що закачали? – кореспондент оглядаючи та обмачуючи себе полегшено знаходив всі свої руки і ноги на місцях, а себе на табуреті, на у кухні у пенсіонера-раціоналізатоа, в білій просякнутій потом рубашці і з піджаком у руках, – Куди назад?
– Ну в голову же ж. В той же ж, в мозок! Коли я той, як його, ну регулятор той в біса чи що… підкрутив його там і поставив назад і почав все в голову заливати то і полетів той запобіжник. Та у нас тут часто так, ви не хвилюйтеся. Напруга скаче.
– Яку голову? В чию голову? Що за лив… сев… Що за хєрня!?
– Та у вашу ж, –
хазяїн потягнувся руками до голови гостя почав знімати з неї якусь конструкцію що нагадувала торшер із хаотично намотаними на ньому металевими пластинками. – Шо забули? – дещо налякано спитав він.
– Та нє, наче нє, – наморщивши лоба і потираючи його причав щось пригадувати кореспондент. – Та я щось, мабуть від спеки. Піду я. Я ж на диктофон записав?
– Записали, записали? А може вареничків?
– Та ні. Ні. Піду. Ну читайте десь з понеділка статтю.
– Де читати?
– Та на нашому сайті.
– На чому? –
щиро здивувався винахідник.
– Ну сядете за комп’ютер, вийдете в інтернет…
– Та нема у мене комп’ютера –
подив раціоналізатора лився через край. – А ви хіба не собєза? Ви ж казали матеріальна допомога…, – розгублено вирячився він на кореспондента-соцпрацівника.
– Так, піду я, пора мені. – кореспондент просто фізично відчував необхідність піти якомога швидше, доки хвиля в’язких роздумів і розпачу не захопила його.
– А, ну ясно. В місто пора, – презирливо потягнув пенсіонер і зневажливо виштовхнув з рота розшатаного переднього зуба язиком, а потім сплюну густо-червоною кров’ю на пильний двір. – Єзжай, що вже там. Хліб збирати нема кому, всі в артісти подалися. Тьху, трутні!
– В місто? В місто? МІСТО? – оскаженів і люто заревів кореспондент. – В МІСТО-О-О-О? – вихопивши з кишені свинцевий кастет він з усієї сили вдарив у потилицю пенсіонера і відчув як рука пробивши голову вийшла назовні.

Кастет видовжився і став жалом зі сталі, довгим і хижим. Наступний потужний удар пробив спину і через легені жертви вирвалася рука. Меч став щипцями які з бризками корі вирвали якийсь ланцюг з хрящів з того місця де мав би бути хребет. Не даючі зкривавленому людиноподібному шматку м’яса впасти щипці стали молотом який почав трощити коліна і лікті.

– Сім – скандинавські боги… Вісім – Епл – це модні комп’ютери і телефони… Адідас – класні кросівки і спортині костюми, а є ж такі дурні що бігають у них, пітніють… – Доктор Мартінс – це модні ботинки такі… Угі – лайно якесь, хто їх і купує… – звично бурмотів він тягнучі велетенську шкіряну валізу зпилюженою сільською дорогою і зсутуливши від втоми плечі на які було намотане шикарне і яскраве боа з пір’я синього кольору. – Завтра з ранку на роботу. От якби завтра була неділя а не сьогодні…

Велетенські насоси качали нафту за посадкою, створюючи індустріальний фон цій пасторалі.

Joseph D’Lacey. Meat / Джозеф Д’Лейсі. М’ясо (2009)

Давно вже прочитане. Вразило. І ще й як. Так моторошно від читання давно не було. Й досі час від часу вспливають уривки в пам’яті.

Людині стає духу повстати проти укладеного порядку, існуючого так довго, що його засновником вважається сам Бог. Маса конфліктів постає на шляху героя, різного характеру.

Утопія, зображена автором, така неймовірна і така жорстока, що момент, коли приходить розуміння того, що насправді там відбувається, повергає в шок й тимчасове несприйняття прочитаного. Я верталася і перечитувала, хоча правда починалася ще з першої сторінки. Просто уява не допускала того, на що спромігся автор.

Після таких експериментів зненавидиш суспільство як такове вже за те, що зображене в романі може з ним статися і може навіть відбувається в певному сенсі.

Для того щоб зацікавити – канібалізм у промислових масштабах.

Nike HJ055 Duro Adjustable Street Style Headphones

 

Ціна: 15$

Призначення: спортивні навушники (для активних видів діяльності). Накладаються зверху на вухо, кріпляться пластиковими крючками за вухом.

Загальні враження: Дуже хороші для бігу. Пластикова дужка лежить на шиї і не заважає взагалі. В конструкції самий лише пластик (і металеві накладки ззовні), тому не їм страшний ні піт ні дощ. Якість звука доволі пристойна. При цьому добре чути що відбувається навколо (чеез це гучність плеєра з цими навушниками треба трохи піднімати вгору).

Провід зручно пропустити під кофтою/футболкою – довжини якраз вистачає щоб пройти по спині, а тоім по всій довжені руки до долоні (я бігаю із плєром у руці).

Недоліки: Головним недоліком я назвав би недовговічність. Вже “зносив” 2 пари кожна з яких витрима ледь більше року. Щось там здається з контактами всередині які мабуть розтрушує від бігу – починає бути уривчастим звук в лівому вусі, а потім і зовсім пропадає. Тільки через це і ставлю трійку.

Також якщо у вас “стрибаюча” техніка бігу то будьте готові до того шо провід буде доволі гучно цокати об пластикову дужку.

В них не варто також бігати довхе однієї години. Починає неприємно боліти за вухами, там де крючки тиснуть на вуха. 5-10 кілометрів можна подолати без дискомфорту, але вже 20 км в них я би не ризикнув бігти.