Попередні частини:
Продовжимо спогади…
Ну от живемо ми в штатах, потроху відвикаємо від кішки, регулярно дзвонимо додому і дізнаємося як там шо. А киця наша тим часом поїхала у село до батьків Олени і поселилася у хаті. І дісталася їй одній ціла кімната де вона любила сидіти сама, усіх виганяла, ловила мишей і красиво викладала їх рядочком на порозі. Ну і нікого до себе близько не підпускала. Таких привілеїв – щоб у хаті, та не на порозі, а прямо в кімнаті, ні у кого із сільських не було. Але ж вона з іншого боку на вулицю не ходила, та і не хотіла ніколи.
От вже і весна пройшла, почалося літо. Спробували випускати її батьки на вулицю. А там купа дворових котів, не дуже доброзичливих, тим більше що наша Лєнка шипить і лапою замахується на усіх. Та ще і до вулиці вона не надто звична, боїться неба, пересувається переважно повзучі.
Поселили її спочатку у великому загоні для кролів (кілька метрів на кілька метрів). Вилізти і втекти вона звідти не могла, так само подерти її місцеві коти не могли. Але могла їсти траву досхочу (а котам треба їсти траву – це так вони чистять шлунок у природі – спочатку їдять, а потім вибекують усе сміття разом з травою), могла досхочу ганятися з мухами і іншими жуками.
Ну а потім звісно вона таки спромоглася втекти. І довго-предовго десь бігала, не давалася на руки. Поселилася десь у сусідів на горищі. Що їла і чим взагалі займалася невідомо. З місцевими котами так і не потоваришувала, людям на руки не йшла. Батьки їй спочатку туди підкидали корм, намагалися зазвати додому. Якось, через пару місяців, побачили як Лєнка із жадібністю напала на коника і з’їла його. Після цього сказали “Ну все, досить”, зловили її і знову закрили у хаті.
А потім Оленені батьки переїхали у місто, у нашу квартиру, і Лєнку привезли туди звідки її подорож почалася. От такий крюк через Дніпропетровськ та Київ вийшов.
В квартирі вона ще трошки пограла у самостійність, але видно впізнала рідні стіні і в один день раптово стала рідною-прерідною. Почала ластитися і обніматися прямо, бігати гратися і задиратися, зустрічати з роботи, сидіти на руках і все як і положено у стереотипної кішки.
Коли ми зібралися відвідати Україну то почали вигадувати які сценарії зустрічі з кішкою будуть. Два найгірші сценарії були б якби вона одразу нас впізнала і почала тулитися. Другий поганий варіант був би якби вона впізнала нас перед від’їздом і у нас би не було часу з нею погратися.
На час нашого приїзду батьки виїхали з квартири і ми жили там самі із Лєнкою. Не так і погано все було. Спочатку вона десь собі там тинялася і спала, але через пару днів сказала “та впізнала я вас, впізнала”. Вкладалася спати на нас, на руки сідала, але гратися не дозволяла. За протягнуту руку одразу прилітало лапою. Гратися теж не хотіла, але хоч не тікала.
Були у нас плани що ми їй накупимо там іграшок, красиву площадку для ігор – труби із гамаками, хатками та мотузками і все обплетене спеціальною мотузкою для дряпання. Щось типу такого як на фото.
Але зоомагазини це якась просто ганьба. Принаймні в ЖВ. Найкраще що я там знайшов це якась дошка оббита подібним матеріалом з іграшковою мишею на пружинці. Колгосп такий колгосп. Ту миша в перший же день було зірвано з пружини і закинуто кудись в далечінь.
Ну і ще різних там м’ячиків-стрибунців і дзеленчалок купили, але вони її не зацікавили.
Прощатися було сумно (нє, не лише з кицькою), але в цілому все не так і погано. Ми побачили що в Лєнки нове життя, нова родина і взагалі вона живе непогано. Принаймні зараз. Так що хоча б в цьому плані ми були спокійні коли їхали додому. І думки про перевезення кішки відкинули геть.
