[Хроніка регулярної мандрівки] Музика живе в нас. стр 38.

< Попередня сторінка

Два безликі маргінали інформаційної доби п’ють в незатишній і холодній кав’ярні гидку на смак каву, в якій більше кон’яку ніж кави. Ковтають спиртову мішанину стримуючи гидливість і намагаються говорити у своє задоволення. Але помітно що кожному з них це погано вдається. Їм хочеться бути не тут. Вони не хочуть бути одягнені без смаку. Вони хочуть сонця, моря і смачної їжі. Туди де немає комп’ютерів і похмурих від усвідомлення власної крутості свиноподібних обличь. Туди де трава зеленіша, вода блакитніша і люди самі не чепляються до тебе, але відповідають коли ти до них звертаєшся.

– Як ти думаєш, що мені робити? У мене креатив так і пре, але ж я ніколи не писав і боюся що як вийде щось вдале то я почну самокопіюванням займатися.
– Та ні, ти пишеш, воно прикольно виходить… цікаво… Хай читають, коментують. У мене, коли маю вільний час, іноді виходить почитати.

На задньому плані раптом гучно скрикує музика, але її тут же придушують. Співрозмовники озираються і так і не зафіксувавши поглядів повертаються до бесіди.

– Для чого випускають червоні шкарпетки? Ти уявляєш собі – цілі велетенські фабрики, кілометри конвейєрів що видають лише червоні шкарпетки. – На обличчі високого і довговолосого застигла відраза, а у очах крізь окуляри з товстелезними скельцями світиться щире нерозуміння.
– Мабуть гопота є таки перспективним ринком. – Видно що другого, невисого і неохайно стриженого більше цікавить чому він сам ходить у шкіряній куртці і невизначеного фасону штанях. Він думає – чому я не можу одягатися яскраво? Чому я одягаюся так що сам у дзеркалі іноді себе не помічаю?
– Ось дивись, мля, пішов чувак. Футболка – молдавський Diesel тілесного кольору, з тих що продають прямо з асфальту. Закочені до коліна джинси. Китайські мокасіни та ЧЕРВОНІ шкарпетки.

В цей момент задня стіна кав’ярні падає назад. Причому падає як одне ціле, не розвалюючись на окремі цеглини. Стає зрозуміло що стіна є дерев’яною і барну стійку з барменом та пивними кранами на ній було намальовано.

А розмова не переривається. Тільки замість довговолосого блондина за столом сидить гарна чорноволоса дівчина у зеленій вечірній сукні.
– Я работала чіновніком… – говорить вона так, начебто закінчує раніше почату фразу. При цьому голова її сіпається і з лівого куточка рота повільно стікає слина.

Поруч зі столиком пробігає дворова собака з широким ошийником на шиї.
– У сабачкі ангіна, бєєєднєнькая. – продовжує дівчина, утираючись шторою що затуляє давно не мите вікно.

Потім вона помічає що її співрозмовник мертвий. Причому мертвий давно.
Дівчина озирається і пересідає за сусідній столик, де жваво обговорюють якусь проблему двоє підлітків, вже добряче на підпитку.

– … а от Расія переймається своїми ваєннимі… – бубонить один повісивши безсило кудлату голову над столом – …у мене зведений дядя служив в армії, так йего назначілі дірєктором фірми кагда он уйшол.

Дівчина влазить у розмову.
– А моя зведена сестра, вона красавіца, когда развалілся Союз підросла на цілий сантиметр.
Хлопці з зацікавленням дивляться на неї. Переглядаються і на обличчях у них проступає питання один до одного – снімаєм тьотку?
Першим бросається у знайомство наголо бритий розкачаний ПТУшнік.

– Мій зятьок трошки нєлєгал. Ну як нєлєгал, якшо так можна назвати контрабандіста. Так от, він на східній Україні знає всі обходниє путя…

Як не дивно дівчину ця тема зацікавила. Голос її грубішає і шкіра стає темнішою, але її ще в принципі можна впізнати.
– Шо, людей возе? – питає вона.

Перший підліток сидить в ямі біля столу і звідти сичить.
– Та нє, машини, автозапчасті…
– А сєстра знаєт? – питає качок, перехиляючись через стіл до ями.

І хоча сестра начебто була у дівчини, з ями лунає відповідь.
– Знає. Вона його вже ісправляла. Він це, коли в Германії служив, то бухгалтерієй займався.
– У мєня задумка… – вже в смерть п’яний лисий качок намагається встояти над столом.

Тут у дівчини в фіолетовій футболці і брудних кедах спрацьовує якийсь клапан в голові і вона рвучко підхоплюється і нахиляється до ями протягуючи туди руку.
– Константін – представляється вона – міліцейська собака.
– Частний прєдпрініматєль? – цікавиться чорний репродуктор з ями.
– Болєє сєр’йозная! – Юнак у фіолєтовій футболці, кедах та окулярах з тонкою сталевою оправою тримає в одній руці ноутбук, а другою помахує у повітрі як дирижер, візуалізуючи ритмічність своїх слів. – Надо занятса многовєкторним праграмміраванієм…
– Я Сі не знаю – жаліється накачана лиса і п’яна дівчина, ледь-ледь підтримуючи себе руками над столом і загрозливо хилитаючись над ним.
– Собрать команду профєсіоналов! – Очі у юнака палають, він закинув руку вгору і захоплено дивиться на неї – І задача с графікой шоб була і спецеффєктамі!

– Не вірю, вашу мать! – дикий крик із зони темряви страшенно лякає співрозмовників.

Собака з перебинтованою шиєю вискакує з ями і піджавши хвоста тікає за брудну кулісу.
Вмикається світло і до зали починає заходити гомірливий натовп глядачів, поступово заповнюючи собою м’які комфортні крісла.

Коли у Київ приїхав Елтон Джон…

…то це було на диво непогано. Я його музику ніколе спеціально не слухав. Звісно якісь пісні чув 100%, навіть може щось і впізнаю як увімкнуть, але не про те.

Було це, до речі, у червні 2007 якщо хто забув. Пам’ятаю що я з парою людей пішли на Майдан подивитися на приготування. Там настроювали апаратуру, огорожували ВІП-зону, роздавали презервативи і розставляли поліцаїв.

Приїхав потім знову увечері, вийшов з метро “Хрещатик”, пройшов 50 метрів і вперся в стіну людей. Кажуть усі 200 тисяч прийшли послухати і подивитися.

Пройти далі було неможливо через кордони поліції і металеві паркани за якими вона стояла. Проте великою проблемою це не було бо всьому здається Хрещатику були розвішані портали звуку.

Якісь була просто суперова. Пам’ятаю що мене звук просто вразив. Додайте до цього майстерність музикантів які примусили танцювати купу інертних людей із залитими пивом очима. Було багато імпровізацій. Грали шикарно одним словом.

 

Власне сам Елтон Джон співав всі 3 години і співав добре, і голос в нього не сів. Я був вражений ще раз.

Ну і як завжди стандартні ідіоти з цигарками в руках (це у натовпі людей!) і відкритими пляшками пива. Пляшки ставилися під ноги де за кілька секунд перетворювалися просто на бите скло (ще б було з ними щось інше в такій тісняві). Проте постіно бігали прибиральниці із совками та віниками що намагалися прибрати те скло і інше сміття.

 

Було багато іноземців для яких потрапити на безкоштовний концерт зірки такого рівня у себе вдома це щось неймовірне.

Назад у метро так просто було не залізти. Довелося гуляти туди-сюди Хрещатиком аж поки хоч трохи натовп розсмоктався і тулитися під землю перед самим закриттям станції.

Korova–1995 – A Kiss In The Charnel Fields

 

Божевілля… Словами не передати як це класно, авангардно і black metal’ьно у найкращому сенсі..

Швидкий і складний риплячий звук гітар разом з симфонічним співом/скрімом вокалістів (чоловічій + жіночій вокал) створюють таку смачну картину, ням-ням.

http://www.metal-archives.com/albums/Korova/A_Kiss_in_the_Charnel_Fields/42145

 

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=G6yOld_dOjc]

Як мене не пускали в шортах в ДАІ

Така історія.

Було це в червні 2007 року. Збиралися вже їхати туди де ми зараз є, терміново робили водійські посвідчення щоб одразу сісти за кермо.

Пам’ятаю що ходили в автошколу, але в основному пропускали, та і нікого е цікавило. Кілька разів їздили з інструктором по Києву (в основному тягнулися у пробці з Троєщини на правий берег). Ну та не про те.

Поїхав я подавати заяву на дозвіл здавати іспит на отримання водійських прав в якесь управління чи що ДАІ у столиці. Потрапити до них доволі складно, бо прийом йде з 16 до 18 години. Але час вдалося знайти.
І ось приїзджаю я такий діловий, стаю в чергу. А мені на прохідній – "А я тебе не пропущу".
– Чому? – питаю.
– В шортах нікого не пускаємо.
Я дещо охрєніваю і намагаюся з’ясувати чи це офіційні вимога і взагалі що за підстава для такої брутальщини. Виявляється "начальник заборонив".
Ну вдалося мені потім випитати телефон секретаря "начальника". Розмова була приблизно така.
– Чому не пускаєте?
– В шортах не пускаємо, тут не пляж.
– Ви можете мені показати правила де написано що в шортах не можна.
– Ні, таких правил немає.
– Дайте тоді мені довідку що ви відмовляєтеся мене обслуговувати через те що я в шортах.
– Не дам.
– Допоможіть мені вирішити цю проблему.
– Я можу дати свою спідницю. Хочете?
– Якщо я зможу увійти в ній то давайте.
– А більше вам нічого не треба?
В такому плані переговорюємося хвилин 10. Розмова закінчується фразою "не заважайте працювати".

Причому я був не один такий (літо ж бо і спека), але деякі прогнулися і побігли купувати спортивні штани з розкладушок поблизу.

Я вирішив що фіг їм, а не штани і пішов собі. Причому так це мене тоді схвилювало що я навіть хотів скаргу написати і питався в старому блозі як це краще зробити.

А вирішилося все доволі просто. В черговий раз поїхав додому у ЖВ і там без напрягів зробив собі права. Хто в курсі деталей хай поставить смайлик у коменти.

І у якості післямови – тут я ходжу у шортах всюди. На роботу, у кафе-бари-ресторани, у магазини та спортклуби. Не кажучи вже про державні установи. І зимою і літом. І в дощ. І не я один такий, і я далеко не самий молодий з тих хто ходить в шортах.

Дуже сильно помітно коли приїздиш в Україну що люди пнуться свій соціальний статус показати вище ніж він є натягуючи на себе некрасивий і непідходящий але “дорогий” одяг.

Танок натхнення

Танок натхнення

Є межа повір –
Полум’я доторк
Палить як папір
Солодкий морок.

Крізь скло екрану
Бачу ці очі,
Ти не омана –
Бо я так хочу.

Коли тебе ніде нема.

Ніжно в мить падіння, вчасно
Мене підхопить вітер.
Промінь веселки ясно
Свій скаже вибір.

Доки не ми́не
Танок натхнення
Ніч не поглине
Образ на сцені.

У лабіринті
Ходжу самотній –
Неначе привід,
Неначе злодій

Ніжно в мить падіння, вчасно
Мене підхопить вітер.
Промінь веселки ясно
Свій скаже вибір.

Зір не полегшить
Серця горіння;
Шлях до кохання –
Неба коріння.

Вихід шукаю,
Шлях у країну
Де ти чекаєш,
Не встигну – загину.

Ніжно в мить падіння, вчасно
Мене підхопить вітер.
Промінь веселки ясно
Свій скаже вибір.

D.R.I.–зразок для металістів

З невідомих причин ця команда у нас відома лише невеличкому відсотку з тих хто цікавиться важкою музикою. А от “у них” це надзвичайно впливова і знаменита команда. Причому не лише серед слухачів, але і серед виконавців і первопроходців. Футболки і кепки D.R.I. можна побачити на учасниках багатьох відомих команд – Slayer, Napalm Death, Sepultura, Pantera, %you name it%… А пісні їхні перегравали ще більше команд – як відомих так і сотні інших. При цьому сама група ніколи не мала комерційного успіху і завжди ледь-ледь виживала фінансово.

Такий собі ідеологічно чистий некомерційний метал.

Назва команди розшифровується як Dirty Rotten Imbeciles (Брудні гнилі недоумки). Стиль коливається, а вірніше “розмазаний” по кільком стилям і підстилям. Це не дивно враховуючи що вони і сформували (зі участю кількох інших команд) декілька стилів як hardcore metal, punk metal, crossover thrash, та інші.

Звучання у них доволі характерне, сире. Але сам матеріал такий що бери і з кожної пісні роби цілий альбом.

[youtube=http://www.youtube.com/watch?v=-nL_-Yjztsc]

[Хроніка регулярної мандрівки] Автобус не їде (стр. 36)

Брудний жовтенький ззовні “Богданчик” всередені себе приховував засмальцьовані сидіння заповнені активно похмурими пасажирами. В центрі, прямо навпроти дверей, силдять дві тітки. Одна товстіша і молодша, може навіть молодша за 20 років, але вже точно тітка. Друга – старша. Більше нічого про неї не скажеш. Хто зна скільки їм тим тіткам років. Вони виглядають тітками з 18 до 60 років. Тітка собі та й все.
Схилилися обидві над мобільним телефоном, тицяють паляцями та гучно у захваті спілкуються.
Інтернет це там де ото увісні? – питає старша не відриваючи палаючих очей від телефону.
Так. Ну там це не дорого. – пояснює молодша. – А ото, оно, оно, то “Алакабар” кричить – і тицяє паляцями в екранчик.
Шо?
Ну без голови. Там у них американці і війна. Так вони нічого не бояться – Значущисть своїх слів молодша підкреслює тим, що відриває очі від телефону.
А шо це за тєлєхвон такий шо і інтерент і війна?
Та це нова модель. У них їх багато – І далі – А ось-то, оно те, то я з подружкою. Вона закордном була. Казала ті турки єгипетські такі…
Ага-ага, попридумують – погоджується старша. Але очей не відриває.

Ні, це не автобус, це просто невеличкий пивбар що виходить столиками майже на проїзджу частину. З такими зручними диванчиками сидіннями знятими зі старих автобусів.

Тим часом за сусіднім столиком продовжується діалог.
Я ось зараз кліп покажу – Молодша тітка виявляється одягнена офіціанткою.
Та я не пойму – все так же не відриває очей від девайсу старша, одягнена прибиральницею.
Молодша співбесідниця регоче пістукуючи собі повною рукою.
Це такі роліки знімаються, вони з піснею.
Та ні, не треба, я не пойму – підтримує бесіду прибиральниця.
Молода товстуха регоче ще сильніше, підстукуючі собі вже і ногою.
Так – каже старша – оце приїду на роботу, треба кругом помити, і в туалєті мабуть.
Вон, оця ота моя подружка, заплатила доларів 500 – витріщає очі офіціантка підкреслюючи неосяжність суми та важливість такої дорогої подорожі – Там у них коли їси сам усе вибираєш.
Оце не люблю я як курять – погоджується старша.
Так можна ото собі набрати хоч самого м’яса і безплатно, – не здається офіціантка.
Раньше не було такого щоб оце молоді ходили пиво пили і напивалися так. І в хлопців, і в дівчат зовсім совісті немає, – жаліється прибиральниця.
Погано тільки що не можна з собою забрати. У них там спекотно, воно протухне все. Як його в літак? Хіба посилкою відправити – Схоже молодша зовсім забула про телефон.
Я як молода була, так нічого такого не було. В колгоспі цілісенький день без обіду, – переказує мабуть спогади своєї мамці ци бабці досвіченіша, – Так сапкою і махаєш, аж дурно… Така розруха була – невпевнено закінчує вона понижуючи голос.
Це ще в мене тєлєхвон без камери. А то можна і кіно знімати – теж не дуже впевнено вимовляє офіціантка, сподіваючись що про технології з’йомки кіно співбесідниця не зможе її перерпитати навіть якщо і захоче.
І що, ніхто не дивиться що ти чиєсь з’їси, – виправдувує її надії прибиральниця. – Та нє! Не може бути. Мабуть у них же ж дивиться там хтось. Касір може?

Він зітхіє і замовляє ще кухоль пива…

Наступна сторінка >

Кішка Лєнка, частина третя

Початок:

Ось переїхали му до Києва коротше. Спочатку я приїхав сам, знайшов квартиру за 2 тижні (до того часу контора дала мені пожити у їхній квартирі для гостей), заселився з рюкзаком в якому були тапочки, запасна футболка, спортивний костюм і рушник. Спав на голому ліжку вкриваючись костюмом і під голову клав рушник. Ну та це було недовго – через тиждень приїхали мої Лєнки.

Олена везла Лєнку у спеціальній корзині для перевезень, поставила їй туди їжу і воду. Але ясно що у потязі всю ніч кішці було не до їжі, а вода, що не дивно, швидко була перевернута на себе. Ну і дивно було б якби не було в купе бабці яка всю дорогу нила що “от котів возять, а я в свою молодість недоїдала-недосипала, розікрали країну, сраліна на вас нема”.

Я боявся що буде з Лєнкою таке як і в Дніпропетровську. Ну в смислі що буде довго звикати до нового житла. Але на диво вона зайшла зразу з порога обійшла квартиру і визначилася де буде спати, де гратися.

В тій квартирі, яка здавалася майже порожньою – лише кровать з шафою у спальні і мінімум меблів на кухні, ми прожили кілька місяців, а потім Олена вирішила що дорого ми платимо (здається було десь $500) і знайшла трошки гіршу і трошки меншу квартиру у сусідньому будинку.

Там теж було непогано, до того ж той будинок був самий крайній, за ним йшли “дачі”, якась посадка і взагалі глуха місцевість.

У дворі Лєнка гуляла повзком (як це роблять усі домашні коти що бояться неба), годинами зосереджено дивилася на голубів на балконі, стрибала по вінах, меблях і головах і взагалі жила собі звичайним котячим життям.

Але ось і прийшов час нам їхати в штати…

Компанія погодилася оплатити нам перевезення кішки і ми почали готуватися. Дізналися що потрібен паспорт, якісь прививки болючі і огляди. Почали возити її до ветеринарів… Ніхто нічого не знає, паспорт продають, а що написати в нього уявлення не мають.

Потім, вже переїхавши, я з’ясував що документи ми всі підготували неправильно і у нас би Лєнку відібрали у Амстердамі. Там потрібні довідки від місцевого сертифікованого клубу котоводів про те що наша киця не є національним скарбом, потрібні вживлені чіпи і відповідні наклейки у паспорті, потрібні спеціального формату фотографії і купа довідок про стан здоров’я. Причому з тих довідок деякі дійсні лише 3-5 днів. Така морока.

Як би там не було прививки і процедури ми робили. Після уколів і всяких мазюк нам сказали надівати на неї такий пластиковий раструб на шию щоб вона себе не вилизувала і нічого не розчухувала. Бідна киця була як прибита в ньому. Бувал іде така собі, голову ледь держить. Потім зачепиться краєм розтрубу за підлогі, упреться головою і стоїть  не рухається. Могла так 10-20 хвилин простояти поки я не “визволяв” її поправляючи той ошийник. Ну або упреться розтрубом в стіну і стоїть, і стоїть, і стоїть… Візьмеш її, повернеш в другу сторону – о, побачила світло, пішла далі.

Як би там не було нарешті запакувалися, зібралися і поїхали в Бориспіль. А там самий жах і почався…

Кажуть нам – у нас нема підтвердження з Амстердаму, тому кішку вашу ми не випустимо. Ми їм і квиток показували, і розпечатки листів. Нє і всьо! Не випускають.

У Олени істерика і сльози. Почали прощатися з Лєнкою, віддали корзину батькам щоб ті забрали її додому в село. Самі у сльозах і сполях пішли на літак.

Уже в Сіетлі викликають мене гучномовцем на контроль тварин. Ну, кажу їм, так і так, не випустили кицьку, залишили ми її. Вони нам – до чогу тут Амстердам? Це усього лише проміжковий аеропорт, у вас же призначення Сіетл. Ми ще більше розстроїлися і набажали тій українській тітці купу негараздів.

Але потім, як я вже писав, я зрозумів що у нас не було всіх потрібних документів, а ті що були було оформлено невірно. У цьому випадку тварину в країну не впускають, відбирають і присипляють. Так що схоже воно і добре що Лєнку не випустили.

Взагалі перший час було дуже важко і реально депресивно. Ми за минулі роки настільки звикли до неї що і проявлялося це у всьому у якихось дрібничках які ми не помічали до того. Нам тепер стало не вистачати партнера у іграх і суперечках. Тепер треба було по іншому ноги переставляти у темряві, по іншому перевертатися під ковдрою, по іншому закривати шафи і розкладати речі. В тому сенсі що тепер це стало можна робити аби як. Так само як і залишати відкритими вікна-двері, лишати їжу не в холодильнику все інше.

Коли ми дзвонили додому то одне з перших питань було “як там наша киця?”. А у киці не все було гаразд теж. З часом все виправилося, але про це колись згодом…

Продовження:

Matthew Stover. The Act of Caine / Мет’ю Стовер. Гра Кейна

Дії серії відбуваються паралельно на Землі і на “паралельній” Землі. З нашого світу, суспільство якого до речі стало клановим, акторів переносять на “паралельну” Землю. А в тому світі можлива магія, є духи і боги, і взагалі всякий героїзм.

За пригодами акторів спостерігають глядачі усього світу у своїх креслах “з повним підключенням”.

До честі автора треба сказати що це не просто фентазі про непереможних і прокачаних воїнів та прекрасних воітельок (хоча і такого більше ніж треба), але і ще паралельний цікавий сюжет у “нашому” світі. І якщо “там” це перемажно меч і магія, то “тут” це соціальна фантастика і детектив.

Heroes Die / Герої помирають (1997)

Найпопулярніший актор відпраляється на завдання від студії – вбити могутнього чаклуна і правителя. Інтрига в тому що в сюжеті задіяна жінка яку він кохає (теж акторка), та в тому що студії пофіг на благополуччя людей і реально непоганого правтеля. Їм аби екшена побільше, крові і вбивств. Щоб глядачі купили наступний випуск пригод.

А у нашому світі починаються соціальні заворушення.

В цілому добре, навіть незважаючи на те що до фентазі у мене відношення м’яку кажучи упереджене. А тут воно не просто махрове, а таке прямо сферічне у вакуумі. Але тим не менш.

В серії ще є книги, але я вирішив їх не читати через несхвальні відгуки.

Blade of Tyshalle / Клинок Тішала(2001)

Caine Black Knife / Кейн Чорний Ніж(2008)

Caine’s Law / Закон Кейна (2012)

Act of Faith / Акт віри (в роботі)

Dead Man’s Heart (Act of Remembrance) / Серце мерця (Акт пам’яті) (в роботі)