Сонце намагається що є сили дмухати у трубу, для чого відрощує собі велитенський протуберанець. Сонце каже – я ненавиджу тебе; ти не винний, ти не винний ні в чому, але моя ненависть як вектор – не може бути неспрямованою. Ти, суко, здохнеш.
А я не хвилююся з цього приводу. Може там зверху і здається що людина то складноорганізований шмат плоті на кістках, що пересувається на задніх лапах, час від часу розтуляє рота і видає звуки схожі на людську мову. Але то не так.
Людина це міф. Людей взагалі не існує. Оце що рухається як сміття у замуляній річці – то омана, така собі пастка для інфантильних богів, пастка що відволікає їх від справжніх причин існування всесвіту. І необов’язково що сила яка має свою мету, і зробить усьо для її реалізації є розумно. Бо і розум то лише покляття, ще один ланцюг покликаний тримати самовпевнені витвори природи на їх місці. Розум примушує усіх нас однаково бажати бути несхожими на інших. Саме розум не дає нам бути вільними, а логіка, та здатність передбачати наслідки дій є двома кайданами що кріплять той ланцюг, – один до хребта, а інший до каменя.
Камінь заздрить мені, бо я вмію забувати і ніколи не згадувати. Я заздрю каменю бо він знає точно що все попіл, що все марно, що результат буде один – нірвана. Я поспішаю стати каменем, а він хоче знову вміти захоплюватися і дивуватися.
А якщо я підстрибну? Підстрибну сильно і високо і не захочу падати.
Так ницо хотіти бути там де немає ліюдей і при цьому хотіти слухати музику, читати книги і прагнути інших відходів процесу мислення соціально несумісних варіантів мозку. Це нині так модно бути маргіналом.
Чи хтось знаходить приємність в тому що почуває себе ніяково? Чи хтось мріяв померти від того того що кінчив кров’ю? Ти слабнеш, увесь такий гордий за себе і швидко слабнеш. І посміхаєшся. І шкіра біліє. І очі стають блакитними…